Звiра сiтями ловить i птиць обманювати клеем
Спосiб знайшли, оточувати лiсовi урочища псами.
Але все це придумане людськими хитрощами, а не мудрiстю.
(12) Не згоден я з ним i в тому, нiби мудрецi знайшли i залiзо, i мiдь, коли грунт, обпалений лiсовими пожежами, злив з неглибоких жил розплавленi метали. Такi речi знаходять тi, хто iх цiнуе.
(13) І ще менi не здаеться таким вже тонким питання, чим почали користуватися ранiше – молотом чи щипцями. І те i iнше винайшла людина розуму гострого i швидкого, але не величного i не високого, – як i все, що треба шукати, зiгнувши спину i втупившись душею в землю.
Мудрецевi легко було прогодуватися. Та i як же iнакше, коли вiн навiть в нинiшнiй час не хоче нiчим себе обтяжувати?
(14) Скажи менi, прошу, як можна захоплюватися i Дiогеном, i Дедалом? Хто з них мудрий, по-твоему? Той, хто винайшов пилку, чи той, хто, побачивши хлопчика, який пив воду з жменi, негайно дiстав з торби чашку i розбив ii, вилаявши себе так: «Скiльки ж часу, нерозумний я чоловiк, тягав зайвий вантаж!», хто спав, згорнувшись в дiжцi?
(15) І сьогоднi кого вважатимеш ти мудрiшим: чи того, хто придумав, як облаштувати схованi труби, щоб шафранова вода била з них на небачену висоту, як вмить заповнити водою чи осушити Еврiпи, як з’еднати над банкетним покоем плити, що обертаються, щоб вони показували то одне, то iнше обличчя, i з кожною перемiною – на столi змiнювався вид штучноi стелi, – чи того, хто показуе собi i iншим, що природа не вимагае вiд нас нiчого важкого i трудного, що ми можемо прожити i без мармурника i коваля, одягнутися, i не торгуючи з серiйцями, мати все необхiдне для нашого побуту, задовольняючись тим, чого земля не ховае в надрах? Якби рiд людський почув його, то зрозумiв би, що кухар так само не потрiбен, як солдат.
(16) Мудрi чи подiбнi до мудрецiв були тi, для кого неважкою була турбота про тiло. Необхiдне потребуе простоi турботи, насолода – багатьох трудiв. Будеш наслiдувати природу, – не знадобляться нiякi ремiсники: вона не побажала займати нас такими речами i навчила всього, що зробила для нас неодмiнним. – Холод нестерпний для голого тiла. – Що ж, хiба шкури звiрiв та iнших тварин не можуть повнiстю i з лишком захистити вiд холоду? хiба багато племен не одягають тiла деревною корою? хiба пташине пiр’я не скрiплюеться так, щоб вийшов одяг? хiба i в нашi днi бiльшiсть скiфiв не одягають лисячi i мишачi шкурки, м’якi на дотик i непроникнi для вiтру?
(17) Але треба ще густою тiнню проганяти лiтню спеку. – Що ж, хiба давнина не залишила багато затишних мiсць, видовбаних чи безжальним часом, чи iншою якою причиною, що перетворилися на печери? Що ж, хiба не робили вручну плетiнок з будь-якоi лози, не обмазували iх дешевою глиною, не вкривали потiм покрiвлю соломою, чи чим-небудь принесеним з лiсу i не проводили безтурботно зиму пiд дощами, якi стiкали зi скатiв? Що ж, хiба не ховаються в землянках племена, що живiть поблизу Сiртiв, у яких через надмiрну сонячну спеку немае надiйнiшого притулку для захисту вiд спеки, нiж сам висушений грунт?
(18) Природа, яка дозволила всiм тваринам жити легко, не була такою ворожою до людини, щоб вона одна не могла обiйтись без наук i ремесел. Немае нам вiд неi такого наказу, немае необхiдностi через силу добувати те, без чого не прожити. Ми народженi на все готове, але, перенаситившись легко доступним, прирекли себе на труднощi. Все, що тепер дiстаеться цiною чисельних клопотiв: i дах, i одяг, який зiгрiвае тiло, i iжа, траплялося на кожному кроцi i давалось задарма чи було варте малих затрат, тому що мiру вказувала необхiднiсть. Ми самi зробили все коштовним i рiдкiсним, зробили так, що без великого i рiзноманiтного умiння нiчого не можна здобути.
(19) А природа дае вдосталь всього, чого вона потребуе. Пристрасть до розкошi вiдiйшла вiд природи, вона щоденно сама себе розпалюе i росте вже багато столiть, винахiдливiстю сприяючи вадам. Спочатку вона побажала зайвого, потiм протиприродного, а наостанок перетворила душу в рабиню тiла i примусила ii служити його похотi. Всi цi ремесла, шум яких розбурхуе мiсто, працюють на потребу тiлу, якому ранiше вiдпускали стiльки, скiльки рабу, а тепер пiдносять все, як господарю. Тому в тiй майстернi тчуть, в цiй кують, в тiй варять парфуми, тут навчають знiженим рухам тiла, там – знiженим, розслабленим наспiвам. Загубилася природна мiра, яка обмежувала бажання необхiдним; тепер бажати, скiльки треба, значить, виглядати селюком або жебраком.
(20) Важко повiрити, Луцилiю, до чого легко приемнiсть речей вiдводить геть вiд iстини навiть великих людей. Ось Посiдонiй (по-моему, один з тих, чий внесок в фiлософiю бiльший, нiж чийсь iнший): йому хочеться описати спочатку, як однi нитки сукаються, iншi тягнуться з м’якого розпушеного волокна, потiм як пiдвiшений тягар випрямляе i натягуе основу, як пропущений уток, щоб пом’якшити жорсткiсть основи, яка стискае його з двох бокiв, бердом притискаеться нитка до нитки, i вiн говорить, нiби ткацьке мистецтво винайшли мудрецi, забуваючи, наскiльки пiзнiше було придумано бiльш тонкий його вид, коли
Тримае основу навiй; станок – роздiляе тростинка;
Ось вже вставлено i уток мiж гострих зубцiв: пальцi
Перебирають його. Проводячи мiж нитками основи
Зубцями берда, його прибивають вони, вдаряючи…
А що коли б довелось йому подивитись на тканини нашого часу, з яких шиеться одяг, який не тiльки нiчого не приховуе, а й не захищае не тiльки тiло, а й сором?
(21) Потiм вiн переходить до землеробiв i не менш красномовно описуе землю, кiлька разiв зорану плугом, щоб пухкий грунт легше давав шлях кореням, а пiсля кинутi в борозну насiння i трави, виполотi вручну, щоб потiм випадкова дика прорiсть не погубила посiви. І це, за його словами, е справою мудреця, наче зараз землероби не придумують багато нових способiв збiльшити родючiсть.
(22) А потiм, не задовольняючись цими умiннями, вiн посилае мудреця до млина i до пекарнi. Ось що вiн розповiдае про це, як мудрець, наслiдуючи природу, почав виробляти хлiби: «Зерна в ротi подрiбнюються твердiстю зубiв, коли вони сходяться, а що не потрапляе пiд них, те язик пiдштовхуе до тих же зубiв; потiм примiшуеться слина, щоб ковток легше прослизнув в горлянку; а потрапивши в утробу, iжа перетравлюеться теплом шлунка i лише тодi переходить в тiло.
(23) Наслiдуючи цей приклад, хтось поклав один шорсткий камiнь на iнший, на подобу зубiв, половина яких непорушна i очiкуе на рух iншоi половини. Потiм тертям каменя об камiнь вiн почав подрiбнювати зерна, перемелюючи iх знову i знову, поки вони, розтертi багато разiв, не подрiбнилися зовсiм. Потiм вiн полив муку водою i взявся старанно мiсити ii, поки вона не стала м’якою; тодi вiн вилiпив хлiб, який спочатку пiкся в гарячому попелi i на розпечених цеглинах; пiзнiше були винайденi печi та iншi пристроi, де жар ми доводимо до певного стану на наш розсуд». Не вистачае тiльки, щоб вiн i чоботарське ремесло оголосив винаходом мудрецiв!
(24) До всього цього додумався розум, – але не воiстину правий розум. Бо такi винаходи – справа людини, а не мудреця, так само як судна, на яких ми перепливаемо рiки, перепливаемо моря, приладнавши паруси, якi ловлять напрям вiтру, прилаштувавши позаду руль, який повертае судно туди i сюди (приклад тут взято з риб, якi легким порухом хвоста вправо чи влiво направляють вбiк свiй швидкий хiд).
(25) «Все це, – говорить Посiдонiй, – винайшов мудрець, але вважав надто нiкчемним, щоб займатися самому, i вiддав бiльш скромним помiчникам». Нi, все це i придумано тими, хто i сьогоднi цим займаеться. Ми знаемо такi речi, що були створенi на нашiй пам’ятi – наприклад, дзеркальнi вiкна, якi пропускають денне свiтло через прозору черепицю, чи пiднятi пiдлоги бань i вмонтованi в стiну труби, по яких проходить тепло, рiвномiрно нагрiваючи все i знизу, i зверху. Що говорити про мармур, яким блищать i будинки, храми? Про круглi i лощенi кам’янi громади, якi пiдтримують портики i зали, здатнi вмiстити цiле мiсто? Про значки, якi слово за словом пiдхоплюють швидку мову, так що швидкiсть руки встигае за спритнiстю язика? Все це придумане нiкчемними рабами.
(26) Мудрiсть же стоiть вище: вона не навчае працювати руками, вона – наставниця душ. Хочеш знати, що нею здобуто, що створено? Не непристойнi рухи тiла, не наспiви для труб i флейт, якi перетворюють на звук дихання, яке проходить крiзь них чи вилiтае з них; не зброю, не стiни, не вiйни; нi, вона мислить про користь, пестить мир, кличе рiд людський до згоди.
(27) Вона, повторюю, не коваль необхiдних знарядь. Навiщо приписувати iй так мало? Перед тобою та, чие мистецтво облаштовувати життя. А всi iншi мистецтва у неi в пiдпорядкуваннi: бо iй пiдвладне життя, а тому i все, що служить прикрасою життя, яке вона, втiм, спрямовуе до блаженства, веде до нього, вiдкривае до нього шляхи.
(28) Вона показуе, що бiда, а що видаеться бiдою; рятуе душi вiд марнославства i даруе iм стiйку велич; душу спесиву, ту, що красуеться напоказ, приборкуе; не дозволяе нам не знати рiзницi мiж величчю i пихатiстю; дае нам осягнути i природу, i себе самого. Вона пояснюе, що таке боги i якi вони; що таке пiдземнi сили, i лари, i генii, i божества другого роду – душi, що стали вiчними; де вони перебувають, що роблять, що можуть i чого хочуть. Така ii посвята, яка вiдкривае не мiське святилище, а величний храм всiх богiв, що називаеться свiтом, i в ньому вiдкриваються духовному зору справжнi кумири, справжнi лики, – тому що для такого величного видовища очi занадто слабкi.
(29) Потiм вона йде до початку всiх речей, до закладеного в основу всього вiчного розуму i сили, що розвивае насiння сущого, кожне на свiй лад. Потiм вона береться за дослiдження душi, – звiдки вона, де вона, чи довговiчна, на скiльки членiв роздiлена. Потiм фiлософiя переходить вiд тiл до безтiлесного, розбираючи, що таке iстина та якi ii докази, i ще – як розрiзнити двозначне в життi i в словах, бо i тут i там iстина й обман перемiшанi.
(30) Я стверджую, що мудрець не вiдiйшов вiд низьких ремесел, як вважае Посiдонiй, а взагалi до них не наближався. Вiн би вирiшив, що недостойне винаходити щось недостойне вiчного вжитку, не взяв би того, що доведеться вiдкласти.
(31) «Анахарсiс, – говорить Посiдонiй, винайшов гончарний круг, на якому лiплять глеки». А потiм, зустрiвши гончарний круг у Гомера, волiють думати, нiби пiдробленi цi вiршi, а не переказ. Я не заперечую, що цю рiч створив Анахарсiс; а якщо так, значить, винайшов ii мудрець, – але не як мудрець: бо всi мудрецi багато що роблять не як мудрецi, а як люди. Уяви собi швидконогого мудреця: вiн всiх обжене, але як швидконогий бiгун, а не як мудрець. Я б хотiв показати Посiдонiю склодува, який диханням надае склу багато таких форм, яких не вилiпить i умiла рука. А спосiб цей вiдшукали пiсля того, як стало неможливим вiдшукати мудреця.
(32) «Демокрит, – стверджуе Посiдонiй, – за переказами, винайшов склепiння, в якому вигин ухилу покладених каменiв замикаеться серединним каменем». – А це, по-моему, неправда. Бо незаперечно були i до Демокрита мости й ворота, а iх верхня частина майже завжди вигнута.
(33) І потiм ви забули, що той же Демокрит нiбито винайшов спосiб пом’якшувати слонову кiстку, перетворювати розплавлену гальку в смарагди – таким способом i досi фарбують пiдходящi для цього камiнцi. Нехай це винайшов мудрець, – але робив це вiн не як мудрець: бо i вiн робить багато такого, що люди нерозумнi, як ми бачимо, роблять не гiрше чи навiть ще краще й бiльш вмiло.
(34) Ти запитуеш, що дослiджував, що зробив ясним для всiх мудрець? По-перше, природу, за якою вiн не в приклад iншим живим iстотам слiдкував очима, досить уважними до всього божественного. По-друге, закон життя, який вiн узгодив iз загальним законом, навчивши людей не тiльки знати богiв, але й наслiдувати iх, i все випадкове сприймати як призначене ними. Вiн заборонив пiдкорятися облудним думкам i, зваживши все, всьому вказав справжню цiну; засудив перемiшанi з розкаянням насолоди; пiднiс тi блага, що завжди будуть нам вiдраднi; вiдкрив усiм, що найщасливiший – той, кому не потрiбне щастя, а найбiльший володар – той, хто може опанувати себе.
(35) Я говорю не про ту фiлософiю, що громадянина вiдривае вiд батькiв, богiв – вiд свiту, яка вiддае доброчиннiсть на поталу насолодi, а про ту, яка единим благом вважае чеснiсть, яку не зваблять нi дари людини, нi дари фортуни, нагорода якоi в тому, що нiякою нагородою не заманиш ii в полон. Я не думаю, щоб така фiлософiя була в тi грубi часи, (36) коли не iснувало нi наук, нi мистецтв i люди на досвiдi училися всьому корисному; i ранiше, в щасливi часи, коли благами природи, якi лежали на виду, користувалися всi пiдряд, коли жадiбнiсть i пристрасть до розкошi не роз’еднали ще смертних i вони не розiрвали спiльноту заради грабунку, люди не були мудрецями, хоч i робили те, що мають робити мудрi мужi.
(37) Немае такого стану роду людського, яким би захоплювалися бiльше, нiж цим, i якби бог дозволив кому-небудь влаштовувати земнi справи i давати народам звичаi, нiхто не обрав би нiчого iншого, нiж пам’ятнi нам звичаi тих, чиi
…поля непiдвладнi орачам були;
Навiть значком вiдмiчати i межею розмежовувати ниви
Не можна було; все спiльно добували. Земля ж
Родила сама, добровiльно i без спонукання.
(38) Чи було це поколiння людей бiльш щасливим? Вони спiльно володiли природою, а тiй, як матерi, ставало сил всiма опiкуватись, дозволяючи всiм безпечно користуватися спiльними багатствами. Чому ж не назвати багатим поколiння смертних, серед якого не можна було знайти бiдняка? В цей найкращий порядок речей увiрвалася жадiбнiсть i, бажаючи вiддiлити i присвоiти хоч щось, зробила все з безмежного убогим i чужим, принесла з собою бiднiсть i, побажавши багато що, втратила все.
(39) Нехай вона тепер метаеться, прагнучи вiдшкодувати втрачене; нехай додае поле до поля, виганяючи сусiдiв грошима чи насильством, нехай зробить своi ниви просторими, як цiла провiнцiя, i довгi мандри по них називае «володiнням»: нiяке розширення меж не поверне нас до того, вiд чого ми пiшли. Зробивши все, ми будемо володiти багато чим, – а володiли ми всесвiтом.
(40) Сама земля, поки ii не обробляли, була родючiшою, i простору вистачало всiм народам, якi не розкрадали ii. Для людей було рiвною насолодою знаходити те, що давала природа, i показувати iншому знайдене, i не могло бути у одного надлишку, у iншого – нестачi: все дiлилося при повнiй згодi. Сильний ще не пiднiмав руку на слабкого, скупий ще не ховав запаси, якi лежали даремно, позбавляючи iнших необхiдного: кожен турбувався про iнших, як про себе.
(41) Зброя лежала без дiла, руки не обагрялися людською кров’ю, i вся ненависть спрямована була проти диких звiрiв. Тi, кого захищала вiд сонця щiльна тiнь гаю, хто жив у дармовому притулку, захищаючись вiд лютих морозiв чи дощу покрiвлею з листя, проводили нiч у спокоi, не зiтхнувши жодного разу. Ми перевертаемося пiд нашим пурпуром, вжаленi гострими стрекалами турбот; а iм як солодко спалося на твердiй землi!
(42) Не висiла над ними штучна стеля, не ковзали над лежачими пiд вiдкритим небом свiтила, i було перед ними величне видовище ночi. Свiт обертався у вишинi, беззвучно виконуючи такий великий труд. І вдень, i вночi був вiдкритим для iхнiх очей цей прекрасний дiм, iм радiсно було спостерiгати сузiр’я, як однi покидають середину неба, iншi сходять з невидимих його областей.
(43) Хiба не солодко було мандрувати на виду цiеi усiяноi чудесами широчини? А вас лякае ледь чутний скрип вашого даху, ви бiжите, стрiмголов, ледь щось затрiщить серед розписiв. Нi в кого не було будинкiв завбiльшки з мiсто – було повiтря i вiльне дихання на просторi, i легка тiнь скелi або дерева, i прозорi джерела, i струмки, не забрудненi нi рiвчаками, нi трубами, нi iншими насильницькими шляхами, а такi що бiгли з власноi волi, i луки, гарнi без усiлякого мистецтва, i серед них – груба хижка, зведена невмiлою рукою. Таким був дiм тих, хто жив у злагодi з природою, в ньому радiсно було мешкати, не боячись нi його, нi за нього. А тепер саме житло е одна з перших причин нашого страху.
(44) Але, хоч життя iхне було прекрасним i без пiдступiв, вони не були мудрецями, якщо вже це iм’я знаменуе найвищу досконалiсть. Я не заперечую, що були мужi високого духу, так би мовити, народженi прямо вiд богiв: бо немае сумнiву, що свiт, ще не виснажений пологами, створював тiльки найкраще. І, проте, наскiльки за вродженими властивостями всi були i сильнiшими, i бiльш здатними до працi, настiльки розум iхнiй не був удосконаленим. Бо природа не дае доброчиннiсть: досягнути ii – це мистецтво.
(45) Вони ще не шукали нi золота, нi срiбла, нi коштовних каменiв в глибинi земного багна; не могло бути такого, щоб людина убивала людину не в серцях, не iз страху, а заради видовища. Не було ще нi строкатого одягу, нi тканого золота – його й не добували ще.
(46) Що ж виходить? Вони були невиннi по невiданню; а це велика вiдмiннiсть, не хоче людина грiшити чи не умiе. У них не було справедливостi, не було розумностi, стриманостi, мужностi. В iхньому грубому життi була така собi подоба цих чеснот, сама ж доброчиннiсть дiстаеться на долю тiльки душi наставленiй, навченiй, яка досягла вершин завдяки безустанним вправам. Для цього – але позбавленими цього – ми i народжуемось. У кращих з нас, доки немае освiти, е лише задатки доброчинностi, а не доброчиннiсть.
Бувай здоровий.
Лист XCI
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Нашого Лiбералiса засмутила звiстка про пожежу, яка дотла спалила Лугдунську колонiю. Таке нещастя хоч кого розхвилюе, – що ж говорити про людину, яка так любить рiдне мiсто! Ось i вийшло так, що йому знадобилася вся твердiсть духу, яку вiн загартовував проти усiляких бiд, яких тiльки можна боятися, як йому здавалось. А такоi неочiкуваноi i, напевне, нечуваноi бiди не боялись, i я цьому не дивуюсь: бо не бувало навiть таких прикладiв! Багато мiст страждало вiд вогню, – жодне не було знищене. Навiть там, де будинки пiдпалювала ворожа рука, в багатьох мiсцях полум’я гасло, i хоч його тим часом роздували, рiдко воно пожирало все i нiчого не залишало. Навiть i землетруси навряд чи бували такими сильними i згубними, щоб зруйнувати цiлi мiста. І нiде, в рештi решт, не було таких пожеж, щоб нiчого не лишилось для iншоi пожежi.
(2) А тут стiльки прекрасних витворiв, кожен з яких мiг би прославити будь-яке мiсто, знищила одна нiч; наймирнiшоi пори трапилось таке, чого i на вiйнi немае причин боятися. Хто б мiг повiрити? Тепер, коли у всьому свiтi пануе спокiй, доводиться запитувати, де Лугдун, прикраса Галлii! Фортуна, якщо настигала бiдою цiлу спiльноту, завжди давала можливiсть боятися майбутнiх випробувань. Все велике руйнувалося протягом певного часу, а тут увечерi було велике мiсто – вранцi його немае. Я довше розповiдаю тобi про його загибель, нiж воно гинуло.
(3) Все це надломило дух нашого Лiбералiса, непохитний i стiйкий перед його власними бiдами. І не без причини: все несподiване пригнiчуе нас сильнiше, небувалiсть додае тягар бiдам, всякий смертний, дивуючись, журиться бiльше.
