– Ну, побачимо, – муркнув Омелько i, запровадивши цигана до кузнi, сказав: – Ану, цигане, бери молот. Будемо бачити, який з тебе коваль.
Циган узяв молот, поклав сокиру на ковадло i вiдразу сокира була готова.
– Ну, ти глянь, що за коваль! – крикнув здивований Омелько.
– А що? – радiсно усмiхаючись, промовив циган.
– Та що, я добрий коваль, а ти, сто тисяч тобi пирогiв, такий, такий… бодай тебе… якого я ще в життю своiм не бачив. Такий би менi робiтник придався б.
– Ну, що ж, то бери мене за робiтника.
– Я би не проти, але бач ти менi заспiваеш, небожеську, багато.
– А що би ти менi дав?
– Нема що й казати! Я не можу багато обiцяти.
– От слухайте. Я в шатрi маю ще батька, також коваля, не гiршого за мене. Даси нам по одному дудковi[1 - Старовинна польська монета.] вiд срiбного. Запрацюемо срiбного – один дудок собi, а решта тобi. Страви не потребуемо, маймо свою в шатрi.
Омелько аж рота роззявив з зачудовання; дешевше не можна було.
– Ну, що пристаеш? – запитав циган.
– Та як, хiба жартуеш, чи що?
– А може, дорожуся? – усмiхаючись злобно, поспитав циган.
«Нi, вiн, певно, одурив, що так дешево згодився», – подумав Омелько, а вголос сказав:
– Як той каже, цiна не мала, з тебе робiтник добрий, а ще як i твiй батько такий, як ти, то я пристаю.
І вдарили по руках.
– Будь здоров, газдо! Пiду покликати батька, – сказав циган i пiшов.
«Певно, не прийде, батько його вiдмовить», – подумав Омелько i взявся до роботи.
На другiй день дивиться, а циган вернувся та не сам, а з батьком. Робота в кузнi закипiла. Батько показався ще луччим робiтником, як син, а Омелько, дивлячись на iх роботу, тiлько дивувався, а сам нiчого не робив, лише рядив.
– Дайте спокiй, пане майстре, ми собi дамо раду, все зробимо, а особливо, як поставите кватирку, – сказав старий циган.
– Добре, добре, як зробите, я не вiд того, – промовив Омелько i вийшов до корчми по горiлку.
Хоча й скоро iшов Омелько до корчми, однако ж робота в кузнi йшла ще скорше. Що за два днi зробили б добрi робiтники, те цигани зробили за пiв години, а Омелько, вернувши з горiлкою, тiлько руками сплеснув.
– А що, батечку, добре заходимося коло дiла? – поспитав, усмiхаючись, циган.
– Та, аж страх, як добре.
– Почекай ще, то не таке увидиш.
– Ну, вип’емо горiлки, а потому якось буде.
Омелько почав циганiв гостити горiлкою, тай так погостилися, що Омельковi геть голова закрутилася. Як вже Омелько добре впився, каже циган до нього:
– Батечку, ти ще не знаеш, який з мене майстер. Я з твоеi староi баби викую молоду хоч куди – кров з молоком.
– Ну?
– Направду.
– Та де? О! Неправда!
– О, та чого би-м казав неправду?
– Як так, то чому свого старого не переробиш на молодого?
– Тому, що не маю власноi кузнi, а таке робити хто би позволив в своiй?
– Нема що i казати, дiло дуже мудре, – згодився Омелько.
– Правда?
– Сину, – сказав старий циган, – наш газда добрий чоловiк i знае, який з тебе майстер. Попроси ж у нього дозволу перекувати мене в його кузнi на молодого.
– Не треба й просити, я без просьби годжуся; тiлько то вже така робота, що хоча ти майстер на цiлу губу, а такого дiла не зробиш, – бурчав пiдпилий Омелько.
– Сам увидиш, – сказав циган, i поваливши батька на ковадло, взявся його кувати, наче яку пiдкову або сокиру.
Омелько i очi витрiщив, i рота роззявив, i руки розложив вiд великого подиву. Якби не був п’яний, то, напевно, був би пiзнав, що се щось не просте, але коли хмiль гудiв у його головi, то вiн тiлько придивлявся, та дивувався до роботи цигана.
– Ну, дивись, батько вже готовий. Правда, що за моторний парубок: лише дiвчинi пiд пару! – усмiхаючись, сказав циган, показуючи на батька, як той пiдводиться з ковадла таким парубком, що, як той каже, i написати i намалювати.
– Ну, i кумедiя! – промовив Омелько.
– І-i, батьку! Хiба ще й не такi чуда водяться на бiлому свiтi? – промовив циган.
– Правду каже, – на сiм свiтi багацько чудес, – згодився Омелько.
– Ну, що ж, давай тепер свою стару, нехай ii перекую на молодицю.
Якби знов не горiлка, то Омелько, напевно, би розважив: на якого чорта менi молодоi жiнки, коли я старий? Хiба на се, щоб вона мене покинула? Прожив я зо старою двадцять п’ять лiт у спокою i злагодi, буду жити, як i перше. Але що в Омельковiй головi хмiль гуляв, то йому прийшла охота мати молоду жiнку замiсть староi i, не дуже думаючи, крикнув:
– Ану, жiнко, ходи сюди!
– Та чого хочеш, старий? – спитала жiнка, ставши на порозi.
– Того, щоби ти зробилася зi староi молода, та iще така, щоби за тобою всi хлопцi бiгали, – промовив Омелько, поважно взявшись у боки.
