– Просимо добродiя нашого, аби дiстав ваша милость слугу нам.
Чоловiк спитав Найду:
– Слуго, ачей би ти, мiй милий знайдений, служити схотiв калугерам (чорноризцям) сим, святим чесним главам.
Вiн же тому тiльки рад був, пообiцявся зостатися в монастирi, i так газду лишив i став монастирським колотником служити.
Єдного лiта скудно було в монастирi. Отцi мусили оставити молитви i церков святую, а поволочися у мирськii селенiя. Той слуга iншу раду iм дав:
– Пiдiте до пана, у котрого суть великii гумна (стодоли), i стоги стоять, i попросiте собi. А коли не схоче вам, Бога ради, спомочи (помогти), то ви ся розмовте.
І навчив iх, що мають казати. Прийшли вони до пана, котрий мав величезнi стоги i кажуть:
– Заложiмося, пане, же такого нема у тебе стога, аби ми його двома волами у наш монастир не привезли б. Двома волами iз усею соломою цiлий стiг твiй завеземо. Чи вiриш у це?
Пан вiдповiдае:
– Не видиться (не уявляю), i не вiрую, бо стоги моi суть не малii, а великii. Отож, як не вiзьмете стога двома волами, то всi воли вашi стануть моiми, а як вiзьмете – то стiг ваш.
Вдарили по руках. Монастирський служка впряг до воза два волики, i ту прийшло му на помiч диявольське вiйсько невидиме, обхопили ста ланцами (ланцюгами) вони щонайбiльший стожище та й доставили до монастирського фiльварку.
Служить iм птах Найда далi, ченцi радi йому, бо вiн добрий слуга. Але раз вiн iм каже:
– Правду, ви неразумнii есте: «вино мiшаете з водою», як рече пророк. Паче же (тим бiльше, що) пророком був дух Бога.
Досi звичай мали монахи випивати по однiй чашi вина, змiшавши з водою, аби не сп’янiти. Найда навчив iх пити вино без мiшання води до п’янства.
А то якось побачили, що вiн iз лiсу почав зносити всяк день костелi (дрючки). Звiдуються у нього:
– Нащо тi рогатини? Чому дерева ти у монастирi спориш (нагромаджуеш)? Котрому лиху в церквi зарадити хочете?
Вiдказав iм:
– Перш за все самим вам то ся знадобит, коли ви, монахи, п’янii порвете битися. Кровопролитiя сподiваюся межи калугерами i попами, великого п’янства. А друге, нерозумно ви мислите. Та ж як прийдуть у монастир розбiйники, аби вiдiбрати ваш маеток, то ви костелями ся вооружiте.
І так сталося, що тii чорноризцi ся впили, i покирвавилися, i потовклися за радою сатани Найди. Аж тодi лиш домислилися, же ест то сатанинська справа. І зiбравшися на собор, всi разом осудили его огневi предати, аби спалити чорта. Але вiн, лакомця хитрий i своею мудростю не дурняковатий, почне ся в них просити i мовити:
– Я вам служив, як мiг, i вiд пана привiз пшеничний стiг, коли вам не було що iсти. Прошу вас, спомнiте ж, а не предайте до вогню. Звольте водою м’я загубити – втопити.
А вони не знали, чого вiн хоче насправдi. Отож просьбу його монахи сповнили, спитавши:
– Де тя маемо у воду веречи (кинути), в котрому хуторi?
І вiдповiв:
– Везiте у град (мiсто) i з мосту м’я верзiть (скиньте).
І вони го послухали, а зробили тое дурнiйшое дiло. І вiдтодi хто б не iшов тим мостом, а чорт iз болота ся вихопит горi (вискочить догори) i наполохае. Та так, що цiлi вози i немало добра людського, i самi люди не раз топилися. За якийсь час мусив град зостатися пустинею без людей, а чорт став панувати в ньому.
Ганна Барвiнок
Справжне прiзвище – Олександра Бiлозерська-Кулiш. Народилася 23.IV.1828 р. на хуторi Мотронiвка бiля Борзни на Чернiгiвщинi. Вчилася в приватних пансiонах. Пiдтримувала дружнi контакти з Т. Шевченком, залишила про нього спогади. Пiсля розгрому Кирило-Мефодiiвського товариства виiхала до Тули, куди був засланий ii чоловiк П. Кулiш, з 1854 р. жила в Петербурзi, а з 1883 р. оселилася в Мотронiвцi. Лiтературну дiяльнiсть почала 1858 р., першi твори опублiкувала в альманасi «Хата» i журналi «Основа», згодом друкувалася в «Киевской старине», альманахах «Руська хата», «Рада», «Перший вiнок», «Наша доля». Померла 23.VI (6.VII) 1911 р. на хуторi Мотронiвка.
Барвiнок орiентувалася на «стенографiчне» змалювання селян i побуту, добре знала сiльськi звичаi i фольклор, записала чимало народних пiсень, створила на iхнiй основi ряд оповiдань.
На тему чортiв написала кiлька казок, зокрема «Казку про орла, про чорта i про чортову дочку». Казка «Чорт у крепацтвi» публiкуеться за виданням: Ганна Барвiнок. Оповiдання з народних уст. К., 1902.
Чорт у крепацтвi
Був собi дiд богоугодний, – такий, бачте, що нi пiв слова не збреше й нiкого й на волосину не скривдить. І була в того дiда баба, та й преехидна! Не дав iм Бог замолоду дiток, дак iсть його баба та й iсть! Вже з того дiда зосталось не бiльше снасти, як на малу дитину: усього з’iла. А його Бог якось-таки держить на свiтi. Зовсiм iд землi похилився, а Бог його держить. І дiло вiн робить, i пахарства не кидаеться. Сказано – сила Божа в немоцi звертуеться.
От бабi й нудно: чого сей дiд на свiтi живе! «Покину песького дiда!» – думае собi, та й покинула. До сусiдки впросилась, до такоi ж як сама, яги, аби хоч сим свого старого збагнiтувати. Бачить тодi бiдолаха, що зовсiм лихо. Пiшов до церкви. «Помолюсь, – думае, – Господевi: як вiн звелить менi горювати на старостi лiт моiх, так горюватиму».
А жив той дiд богоугодний на одшибi за греблею. Гребля предовга, а ще на провеснi грязь придалась. Важко було тiмасi плентатись до церкви. «Та вже, – мислить собi, – якось доплентаюсь». Ще й до вутренi не дзвонили (а се було в недiлю), ще тiльки що почали з села овечат на первий ряст iзганяти. Дiд заздалегоди пiднявсь, паличку взяв, шкандибае.
А чорт саме тодi притаiвся пiд греблею, щоб звести парубка з дiвчиною. Був парубiйко в тому селi убогий, да такий же то нетяга, що нiхто не хоче за його замiж йти. А село багате: все господарi самi живуть, то iм про приймака хоч й не кажи. Було ж i дiвча-сиротятко, що нi батька, нi матери не знало, дак багатирськi хлопцi на неi й не дивляться. От i полюбилася бiдота одно одного. Та що ж? Як iм побратись? Де жити? Хто iх у двiр iз дiтворою прийме? Чорт i думае: «Постойте ж, я вас пiд вербою без попа одружу, та й розплоджу з вас цiле кодло старчат!»
Парубок був у хазяiна за наймита, а дiвчина в другого хазяiна за наймичку. От i повиганяли вони овечат ранiш усiх, щоб не прилюдно побачитись. Чортяка аж усмiхаеться, як то вiн пiддасть iм обом весняного тепла! Аж гульк: щось хлопостить постолами, чвяка щось по грязi. Се дiд йде до церкви. Тут саме в дзвона бовкнули. Дiд наш iзняв гарненько шапочку, перехрестився. Чорта аж у печiнках запекло, що дiд ще й охрестився. Як вискочить, як пхне старого з греблi! Так i плюснув дiдок наш у калюжу. Що робити? Старому, як малому: давай кричати, аж заплакав з немоги.
А дiвка з парубком тiльки що зiйшлись докупочки. Чують лемент, прибiгли, звели дiда, вiн увесь обмок, труситься. Парубок скинув iз себе латану сiрячину.
– Вдягнись, дiдусю, та як iтимеш iз церкви, дак зайди до Хоми, що над кручею: свитина твоя просохне. А я вже й так побуду: не дуже холодно.
Пiшов дiд, подякувавши, до церкви, а чортяка до парубка. Давай загрiвати його, щоб займав дiвчину. Дак нiчого не вдiе, бо весняний вiтрець так i проймае хлопця, – не до жартiв. Дiвка хоч й пригорнулась би до його, та в його iнша вже думка. Тiльки разинку поцiлував, та й побiг на кручу до Хоминоi хати. А хата в того Хоми така, що й вiкна в землю повгрузали, дак вiн колочками пообгороджував, щоб свинота не повибивала. Та був Хома усiм приятель – i лихим, i добрим. Хоч i вкрав би хто яку одежину, то вiн переховае. От i висушив парубок у його дiдову свитину.
Тим часом Бог покликав перед себе чорта.
– А що се ти вкоiв, псявiро? Один у мене був чоловiк на все село правдивий, дак ти й з того насмiявся! Оце ж знай, цапина ти личино: щоб ти сему дiдусевi три годи, як три днi, крiпаком вибув. Та гляди менi: коли дiду буде яка пригода або що, дак й не думай. У мене не вiдбрешешся.
Грiзно таки загомонiв Господь на нечистого, аж блискавка по всему небу сяйнула й громом усю землю схитнуло.
Почухав чорт промiж рогами. Нiде дiтись, мусив йти в крiпацтво.
А дiд кладе собi любенько поклони в церквi, та й не знае, чого се так блискавиця обвилась округи церковноi банi, чого так земля страшно схитнулась.
Одправив отець Якiв утреню, пiшов оддихати: бо вiн у нас на ноги кволий, дак не швидко до служби дзвонить. Богоугодний дiд собi й думае: «Що ж? Тепер я одинокий. Скотинку нiкому доглянути, борщику нiкому зварити. Пiду додому. Нехай Господь менi даруе, що служби Божоi недiлешньоi не чутиму».
Пiшов. Іде поуз кручу, аж парубок йому назустрiч суху свитину виносить. Одягнув його, пiдперезав. Дiд i каже:
– Парубче! Не дав менi Господь милосердний дiток, узяв би я тебе за сина.
– То що ж? – каже йому той хлопець. – Я вчора саме рiк дослужив, дак i будемо вкупi жити, бо i я собi один одним, як пучка.
– От тiлько горе! – каже дiд, – що баба мене вчора покинула.
– Та чув я, дiдусю, – каже парубок. – Тим охотнiш менi до вас iти.
– А як же ми, хлопче мiй, бурлакуючи справимось? Коли б ти знайшов собi дiвчину та одруживсь. А в мене, хвалити Бога, i земелька е й волики е, тiлько в господi нiкому бути, як пiдемо орати.
