Млин горiв.
1911
Василь Стефаник
Класик украiнськоi лiтератури. Народився 14.V.1871 р. в с. Русовi на Снятинщинi. Навчався на медичному факультетi Кракiвського унiверситету. У 1908 р. був обраний послом до австрiйського парляменту. Автор кiлькох збiрок новел, у деяких творах чимало мiстичного i моторошного. Помер 7.ХІІ.1936 р.
Сама-самiська
У тiй хатинi, що лiзе пiд горб, як перевалений хрущик, лежала баба. Мiшок пiд боком, а чорна, тверда подушка пiд головами. Коло баби стояв на землi кусень хлiба та й збанятко з водою. Дiти, як iшли на роботу, та лишили бабi, аби мала що iсти й пити. Бiдно дiялося, та не було що лiпшенького бабi добирати. А сидiти коло слабоi у горячий час, то, Бог видiв, не було як.
У хатинi бринiли мухи. Сiдали на хлiб та й iли, залiзали в збаня та й воду пили. Як понаiдалися, то сiдали на бабу. Лiзли в очi, в рот. Баба постогнувала, але мух не могла вiдгонити.
Лежала на землi та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоцi вирiзаний. Спаленi губи з трудом розривала та бiлим язиком iх зволожувала.
Крiзь шибки падало свiтло сонячне. Краски веселки грали по зморщенiм лицi. Страшно було глянути на бабу у такiм освiтленнi. Мухи зумкотiли, рiжнобарвi свiтла волочилися разом iз мухами по бабi, а вона мляскала губами та бiлий язик показувала. Подобала хатина на якусь закляту печеру з великою грiшницею, що каралася вiд початку свiта та до суду-вiку каратися буде.
Як сонце вже злiзло бабi у ноги, як уже стануло коло того мотузка, що ним мiх зав’язувався, то баба почала качатися по землi та збаняти шукати.
– Адi, адi, ото!
Баба тихонько стала. Лиш рукою вiдганяла мари.
З-пiд печi вилiз чорт iз довгим хвостом та й сiв коло баби. Баба з трудом обернулася вiд нього. Чорт сiв знов наперед баби. Взяв хвiст у руки та гладив ним бабу по лицi. Баба лиш клiпала очима, затиснувши зуби.
Нараз вилетiла з печi хмара малих чортенят. Зависли над бабою, як саранча над сонцем або як турма ворон над лiсом. Впали потiм на бабу. Залiзали у вуха, у рот, сiдали на голову. Баба боронилася. Великим пальцем тикала до середнього i хотiла так донести до чола, аби перехреститися. Але малi чортики сiдали всiма на руку та й не допускали хрест на собi зробити. Старий щезник намахував, аби баба пусте не робила.
Баба довго змагалася, але перехреститися не була годна. Врештi чорт обiймив бабу за шию та й зареготався, але так, що баба зiрвалася на колiна i впала лицем до вiкна.
Вiдси летiли на бабу iздцi. У зелених кабатах, iз люльками в зубах, на червоних конях. Вже наступали, вже бабi амiнь!
Замкнула очi. Земля у хатi розпукалася, а баба в розколiбину сточувалася i падала удолину. Летiла все успiд та успiд. Десь усподi чорт ймив ii, завдав на себе та й почав летiти з нею, як вiтер. Баба рвонулася та й головою грянула до стола.
Кров потекла, баба схлипала та й умерла. Голову перехилила коло нiжки вiд стола i широкими, мертвими очима дивилася зукоса на хату. Чорти перестали гарцювати, лише мухи з розкошею лизали кров. Позакервавлювали собi крильця, i щораз бiльше iх було у хатi червоних.
Сiдали на чорнi горшки пiд печею та на миски на миснику, що на них були змальованi iздцi у зелених кабатах, iз люльками у зубах. Всюди розносили бабину кров.
Василь Королiв – Старий
Справжне прiзвище – Королiв. Народився 4.ІІ.1879 р., в с. Ладан на Прилуччинi (Чернiгiвщина). Закiнчив Полтавську духовну семiнарiю, де навчався iз Симоном Петлюрою, та 1902 р. Харкiвський ветеринарний iнститут. Виступав як публiцист. 1906 р. був арештований царською владою. Один з органiзаторiв киiвського видавництва «Час». 1919 р. виiхав до Чехословаччини, пiзнiше викладав в Украiнськiй господарськiй академii в Подебрадах пiд Прагою. Друкував статтi i нариси в пресi початку ХХ ст.
Видав для дiтей та юнацтва роман «Чмелик» (1920). Усi iсторii про чортiв походять зi збiрника оповiдань за фольклорними мотивами «Нечиста сила» (1923). Залишив серiю малюнкiв природи й побуту Закарпаття.
Помер 11.XII.1943 р. у м. Мельник в Чехii.
Дiдько
– Гу-гу-гу!.. Ого-го!.. Ха-ха-ха!.. – залунало по лiсi тихоi лiтньоi ночi.
Двi подорожнi баби, що йшли на прощу й запiзнилися завидна дiйти до села, злякано перехрестились, iм стало моторошно, хоча вони й гадали, що то закричав пугач.
Але ж всi лiсовi створiння добре знали, що то гукае Дiдько Гепатий, який кожноi п’ятницi прибiгав у лiс з сусiднього великого болота, щоб трохи побавитися в гуртi iншоi Невидимоi Сили. Любив вiн пожартувати, посмiятися, злякати людину чи поглузувати з неi. Коли ж починав оповiдати, то всi тiльки головами крутили. А старий статечний Лiсовик, що увесь час нюхав замiсть тютюну порохню, потихеньку нахилявся до свого товариша Водяника, непомiтно пiдморгував сивою бровою й примовляв:
– Слухай, слухай! Бреше Бiсiв син, мов шовком шие!..
Водяник задоволено кректав, як жаба-ропуха, спльовував через губу й смоктав далi свою люлечку з очеретяним цибухом.
А тим часом Дiдько дуже мало брехав. Був вiн тiльки великий хвалько, за що його батько Бiс розгнiвався на нього й послав у болото. Але ж перед тим Дiдько багато бачив на своему вiку. Ви ж бо самi знаете, що Дiдько нiколи не сидить довго на одному мiсцi, а через якийсь час мае призначення кудись-iнде, де й змiнюе свое наймення.
На Вкраiну Дiдько Гепатий прийшов недавно. Спочатку вiн довший час сидiв мовчки в своему болотi й не заводив жодного знайомства, бо йому було соромно признатись, що його покарано. Але ж потiм вiн надумав казати, що перебрався на якийсь час навмисне до болота, бо, мовляв, вiд довгого ходiння по свiтах придбав собi ревматизм. І нiбито лiкарi наказали йому грiтися багном, через те, мовляв, вiн i сидiв у болотi.
Мав вiн право приходити в лiс тiльки раз на тиждень, у п’ятницю, та й то, коли вже зовсiм поночiло. Повертатися ж додому повинен був ранiше, нiж починали спiвати пiвнi. Така вже йому була кара. Ця кара була для нього дуже тяжка, бо нiчого вiн так не любив, як веселе товариство, де б можна було поговорити, пожартувати, а часом встругнути й гопака…
Тут його ще зовсiм мало знали, а через те з великою цiкавiстю слухали його оповiдання. А Дiдько, як те й звичайно бувае, перед новими людьми розповiдав насамперед про те, що йому траплялося найдивовижнiшого в життi. Умiв вiн розповiдати гладко, мов з книги вичитувати. А як знав вiн ще й кiлькох мов та перечитав чимало рiзних книжок, написаних людьми, то отож таким хуторянам, як Лiсовик, Мавки, Хухи, що майже все свое життя сидять в одному насидженому мiсцi, пригоди та оповiдання Дiдьковi часто видавалися зовсiм неймовiрними й неможливими.
Однак всi дуже радiли, коли вiн приходив до них на п’ятничнi бесiди. Особливо мала Хушва, що поза своiм лiском, прiрвою чи ланом нiчого не бачила, любила послухати його оповiдань й поважала його за казки…
І тепер, зачувши його голосний вигук з викрутасами, вся лiсова Невидима Сила поспiшала до дворища старого Лiсовика, який саме нещодавно перебрався на нове мiсце – в дупло старого дуба над рiчкою, на кручi.
Була темно-синя оксамитова нiч. Зорi блимали й переливалися рiзнокольоровим свiтлом. В темнiй рiчцi вiдбивався молодий мiсяць, неначе плавав у мiцному чаi жовтий шматочок цитрини. По бiлому пiску послалися такi чорнi тiнi, немов хтось порозливав атрамент на паперi. У рiчцi кумкали жаби, а десь далеко на луках два деркачi пиляли дошку: дррр-дррр, дррр-дррр…
– Ак-хи! Добривечiр! Го-го-го! – знову гукнув Дiдько, побачивши, що на кручi вже сидiло чимале товариство.
– Здоров, здоров, пане-товаришу!.. – привiтав його бородатий Лiсовик.
– Живенькi, здоровенькi? – запитав Дiдько.
– Аякже, аякже! – вiдказав йому Водяник, потираючи собi лисину. – Милости просимо, брате Лопотите! Сiдай та розповiдай, що там чути по ваших багновиськах?!
– Та що ж по багновиськах? Сидимо та старi кiстки гоiмо! – почав Дiдько, обмахуючись своею волохатою лапою вiд комарiв. – Маемо таких самих кусючок, як i ви тут. Просто поiдом iсть Нечиста Сила! А цiкавого, пани-браття, нема в нас нiчого. Хiба що вчора трохи посмiявся, як один мiський панич прийшов до нас печерувати раки та й булькнув у болото головою. От, братця, бульби дув, незгiрш, як нашi ропухи! Я навмисне не хотiв його одразу рятувати. Думаю, нехай паничик трошки посьорбае нашоi кави! А тiльки вже тодi, як у нього очi почали лiзти з лоба, пiдставив йому корча й випхав на берег. От шкода, що ви не бачили, яка то була тютя з полив’яним носом! Неначе з мазницi паничик вилiз! Ха-ха-ха! Хо-хо!..
– Подiбне нам не раз траплялося бачити! – поважно вiдповiв Водяник.
– Ти б щось розказав цiкавого, заграничного!.. Може, щось згадаеш з того вашого Бруквину, чи як там ти його звеш?..
– Та не Бруквин, а Брокен, хуторянине! Ти нiколи жодного чужоземного слова затямити не годен! Брокен – то е найзнаменитiша гранiтна гора на увесь свiт, не то що на саму тiльки Нiмеччину. Туди, братця, вночi пiд перше травня злiтаеться Невидима Сила зо всього свiту святкувати Вальпургiеву нiч… А ти – Бруквин! Наче там брукву садять… Сказати б так, – наш Рим! – гордовито вiдповiв Дiдько й пiдкрутив угору своi вуса, як звик це робити там, на нiмецький штиб…
– Ну, та вже добре, добре! Розповiдай краще! – нiяково промимрив Водяник й пустив туману з своеi очеретяноi люльки.
– Так слухайте!..
Всi присунулись ближче. З води виткнулося двi заквiтчаних Русалчинi голови. Мавка схилилася на плече свого тата Лiсовика, а малi Хухи вiд задоволення аж терли лапки й щiльненько тулилися одна до одноi. Жартiвливий Перелесник розправив свое жовтогаряче, мов жар, волосся, пiдстрибнув, як молодий цап, й раптом сiв бiля нiг оповiдача.
– Я розповiм вам про те, як одного разу я бився з лицарем на герцi, тобто на турнiрi…
Було те вже давненько. Коли б не помилитися, то буде так з тисячу чи трохи бiльше людських рокiв перед цим. Я ще почував себе молодим жевжиком, а моя неня – Вiдьма, що ранiш була в Азii, саме перейшла тодi до Європи. Оселилися ми тодi бiля того мiста – Аахена, що й тепер е досить великим нiмецьким мiстом, а тодi було столицею, королiвським мiстом тобто. А був тодi нiмецьким королем… чи то пак! – власне, не нiмецьким, бо ще тодi не було Нiмеччини, а жили там такi здоровецькi лобуряки на наймення франки та сiкамбри, – так-от, кажу, був тодi iхнiм королем Карл. Ще його потiм люди прозивали Великим, але – на мою думку! – прозвали зовсiм дурно. Нiчого великого вiн не зробив, як i всi iншi королi та царi, мiж нами кажучи… Робили за нього iншi, а мiж ними – й я. Та хоч i не був той Карл дуже мудрим, але ж зарiзяка був здоровецький, митець був битись!..
Так-от, коли не бувало вiйни чи якогось там походу, з’iздилися туди, до Аахена, багато лицарiв на турнiри… А я собi заслужив лицарство так.
