Хоча й забiяка був той король Карл, але ж хтось сказав йому розумну думку, що людям треба не бiйки, а спокою, не кулакiв, а розуму…
– Аякже, аякже! – промовив Водяник.
– То правда! – пiдтакнув Лiсовик.
– Ну, добре. Так-от i надумав той король вигадати граматику, тобто, виходить, нiмецьку, – продовжував Дiдько. – А я вже й тодi був добре грамотний, бо ж таки у азiатiв дечого пiдучився. Та й взагалi я був парубiйко жвавий та бравий…
При тих хвастовитих словах Водяник пихнув своею люлечкою так, що знову покотив туман по всiй долинi, а старий Лiсовик голосно нюхнув, аж закашлявся. Русалки ж майже вилiзли на берег з цiкавости.
– Так отож, кажу, був я парубчина моторний та завзятий…
– Та чули вже. Що ж далi? – нетерпляче закректав Водяник.
– Еге-ге, що ж бо далi? – не стерпiв i собi Лiсовик.
– Ну, так-от й загадав менi тато Бiс, щоб узявся я Карловi допомагати з тiею граматикою. Не дуже, признаться, менi й кортiло до тiеi вчености мiшатися, ну, та що вже маеш робити?! Велено – мусиш слухати!..
Прийшов я до палацу, немовби захожий чернець. Враз почав i по-перському, й по-турецькому… Одне слово, сподобався я он як королю! А вже бiля тоi його граматики упрiвало двое вчених, один, здаеться, був Алькцiон, а другий – Егiнгард. Ну, звiсно, король в одну душу, щоб i я йшов тую граматику з ними укладати. Самi ж ви, панове моi, добре знаете, що нема нiчого в свiтi нуднiшого, як граматика, а тим паче – нiмецька. Отож i не диво, що за короткий час так менi тая праця остобiсiла, що просто хоч з мосту та в воду! А сидiти мушу! От, щоб принаймнi не заснути, й почав я всякi фiглi-мiглi витворяти. То вигадаю iм таке слово, що язиком його не викрутиш, а як писати – то на пiв версти вистачить. А вони його зараз записують! То почав iм всякi новi слова вигадувати. Сидить той король, замислиться, а я йому над саме вухо як гавкну! А вiн тодi: а чи не написати б нам «гунд» – собака? А тi враз пишуть! А я тодi як закумкаю «бре-ке-ке-кекс!» А вони до мене:
– Що то буде?
– Водяник, кажу, буде! Хiба ж ви самi не знаете?
Вони й знову пишуть…
Водяник зареготав:
– Аякже, аякже! Це добре, що ти й про мене згадав! – промовив вiн задоволено.
– Звiсно, така праця – менi забавка, – продовжував Гепатий. – Однак бере мене нудьга. От i надумав я таке: тiльки ото ми посiдаемо укладати ту граматику, тiльки король та моi вченi понадимаються, як сови, а я на них i напущу сон. Дивись, вони один по одному тiльки луп-луп очима та й хропуть. А одного разу так я навмисне пiдставив каламаря королю пiд саме обличчя. Так вiн, як заснув, то й впав просто носом у той каламар, а була то таки добряча посудина з атраментом, королiвська! Так вiн бульби дме, аж шкварчить! А було це, як тепер пам’ятаю, саме на його iменини, 28-го сiчня. Отож, як прокинувся вiн та очунявся, то, хто його по тому не побачить чорного, як Мурина, то аж лягають зi смiху. А вже особливо допiкала за те його мати, Берта Довгонога! Отож i стала та граматика така, що й досi хто ii береться вчити, не може над нею не заснути. Не диво ж, що навiть сам той король Карл, скiльки я його носом в каламар не товкмачив, до самiсiнькоi смертi не навчився грамотно писати!..
Ну, так ото, як вiн засне, то я швидше з хати. В сiнях змiню свiй вигляд на якогось там пажа, та – до бабинця!.. Там тодi – смiшки та веселощi…
Й полюбився я дуже самiй королевi.
– Чого тiльки, – каже, – схочеш, все для тебе зроблю, говорить!
Бо ж таки чоловiк у неi був пiд черевиком: в усьому ii слухався. Звiсно, менi нiчого вiд неi не треба, бо я й сам зроблю, що захочу. Однак намовив я ii для жарту, щоб примусила вона короля дати тому ченцевi, що над граматикою прiе, – тобто, виходить – менi! – звання барона. Карл спочатку кочевряжився, але ж вона як насiла на нього – мусив послухати. От стали мене величати бароном, почали кликати на всякi бенкети, одне слово, туди, куди б ченцевi не слiд було… Але що ж я можу чинити проти волi королiвськоi?! От було смiху!.. Далi захотiв я знову, щоб зробили мене членом науковоi академii. Бо ж, самi розумiете, я iм науку роблю! Зробили. Але я на тому не заспокоiвся. Захотiв ще бути епископом й сам тепер не згадаю нащо, тобто, по-тутешньому кажучи, архiереем…
Всi слухачi аж затрусилися зi смiху.
– Нi, це вже не смiшки! – говорив далi сумним голосом Дiдько. – За це вже менi тато встругнули моркви… Трохи навiть вуха болiли… Одне слово, мало-мало мене не вигнали з тоi сторони… А менi таки там добре велося. Зажив я слави ученоi, зазнав i розкошiв королiвських…
– Ну, а як же ж герць з лицарями? – запитав Водяник.
– А! Герць? Так, так! Я ж про герць мав розповiдати!.. Так почекайте ж. Ото як зiрвалося у мене з епископством й висвятили мене тато по-своему, то й знов я взявся до тiеi граматики. А як трошки попередне забулося, й був саме один турнiр лицарський, я й надумав: а чи не встругнути б iм якоiсь такоi штуки, щоб вони всi й вуха розвiсили? От поз’iздилися лицарi на бiй, а було умовлено, хто всiх переможе, за того вiддасть король свою доньку. Подивився я на себе в люстро: чим не молодець? Ставний, стрункий, вус чорний, брови на шнурочку!.. Чом би менi не бути королiвським зятем?.. Тодi я швиденько…
Десь далеко в селi хрипким голосом закукурiкав пiвень. Дiдько затремтiв, схопився, мов обпечений, i, не сказавши навiть «на добранiч», дременув до свого багновиська.
Зайво йому гукало все товариство, що то якийсь молодий пiвник спросонку закричав не до речi. Дiдько бiг так, що тiльки п’ятки вилискувались, аж залопотiло!
– Еге! Видко лицаря по п’ятах! Лопотить! – зареготав Лiсовик.
– Аякже, аякже! Мабуть, добре пам’ятае татову морковку! – пiдтакнув i Водяник.
Тiльки аж в другу п’ятницю докiнчив свое оповiдання Дiдько Гепатий.
Коли i ви хочете його знати, то запитайте вашого дiдуся: вiн чув його не раз. А коли говоритиме, що забув, то просiть дужче, аж поки таки не розкаже…
Чорт-помiчник
Добрий чорт? І таке бувае. У народних казках на цю тему зустрiчаемо багато сюжетiв. Не диво, що майже усi твори цього роздiлу – лiтературнi опрацювання народних переказiв. Чорт не тiльки може стати наймитом i вiрно служити своему господаревi, але й робити подарунки, як у творах Івана Наумовича та Сильвестра Яричевського. Правда, е i винятки. Хоча твiр Михайла Андрелли i розповiдае про те, як чорт найнявся служити в монастир, але робить вiн це iз пiдступною метою: породити чвари серед ченцiв i розвалити монастир. Але цей виняток якраз i не належить до украiнського фольклору, а запозичений iз захiдноевропейськоi лiтератури.
Левко Боровиковський у своiй байцi заперечуе, що чорт може стати добрим: «Хоч вовк линяе, Та норов не перемiняе». А Микола Голобородько розповiдае про чорта, який не тiльки дае поради, а е навiть щирим украiнським патрiотом. От до такого ще народна уява не додумувалася. А вже чортiв Василя Королева – хоч до серця тули.
Михайло Андрелла
Михайло Андрелла (Оросвигiвський) народився в 1637 р. або 1639 р. у селi Росвигово (Оросвигово), яке е тепер передмiстям Мукачева на Закарпаттi. Богословську освiту здобував у Вiднi, Братиславi i Трнавi, звiдки вернувся в рiдний край унiатським священиком. У 1669 р. вiн поривае з «проклятою тщетною унiею чужою» та стае палким проповiдником православ’я. Зазнав переслiдувань i катувань з боку свiтських та духовних владик, якi заборонили йому попувати. Однак Андрелла обiйшов майже всi села та мiстечка Закарпаття, агiтуючи проти Ватикану та католицизму.
Помер 1710 р. у селi Іза, Хустського району.
М. Андрелла написав кiлька полемiчних творiв, з яких збереглися лише «Логос» i «Оборона вiрному человiку». Повнiстю цi твори опублiкував О. Петров пiд назвою «Духовно-полемические сочинения иерея Михайла Оросвиговского Андреллы против католичества и унии. Тексты», Прага, 1932, звiдки ми й подаемо уривок.
Історiя о сатанi на iм’я Найда
Чоловiк оден, богобойне життя ведучи, iже (що) нiколи тварини не вдарив, а не тiльки чоловiка, анiже птицi, анi пса, якось зустрiв на дорозi невеличкого пташка, який хоч i мав крила, але не лiтав i скидався на молоде курча. У той час грiм вдарив, i великий дощ упав. Чоловiк, побачивши пташка малого дуже мокрого вiд дощу, пожалiв його. А той людським голосом просить його помогти, аби не лишив гинути пiд дощем, а щоби сховав пiд свою одежу.
– Якщо мене порятуеш, – рече, – то не пошкодуеш, нагороду тобi дам.
Поневаж (оскiльки) вiн чоловiком милосердним був, то взяв, принiс до хати своеi i рече жонi своiй:
– Кормiте сього пташка. Назвемо го Найдою.
Жона рече мужевi:
– А чим же вiн кормиться?
Рече пташок:
– Просяну кашку, просо товчiте, менi любо ястiе таковее.
Згодом перемiнилося потятко (пташенятко) тое на людину i служило тому чоловiку много лiт. Всякое дiло i ручное ремесло роблячи. Вiн i возом iздив, i воли пас, оберiгаючи вiд дикого звiра i таке iнше, тiлько «Отче наш» i молитви святii нiкому не проказував, хоча й письменним знахуром був.
Чоловiк той, котрий його порятував, думав собi, же ангела в подобi пташковiм на дорозi знайшов, iже гласом людським промовляе, кашу iсть без масти, пiсную страву тiльки вживае[7 - Пiсную страву тiльки вживае – за народним вiруванням нечиста сила не любить солi.].
А треба сказати, що той блаженний чоловiк мав звичай пожертви на монастир складати, помагати ченцям у потребi, хлiб возом своiм привозити iм та й жебракам давав усе, що попросять. Єдного року много ся в него уродило проса, ячменю, жита i пшеницi. Той слуга разом iз газдою, багато добра маючи, приiхали до граду Божого, у монастир, та привезли зерно.
А гди вiддали збiжа все, iгуменовi сподобався той слуга та й почав вiн газдi скаржитися, же не можуть дiстати доброго прислужника для своiх монастирських послуг.
