– Байдуже. Моя голова не боiться чару.
– Ви звiрились у тому?
– Звiрився.
– Ну, держiться ж!.. – Женя пiдiбрала поли й, легенько грузнучи в снiгу, подибала пiдтюпцем до млина.
Широко ступаючи, брьохав за нею Ярошенко. Посiдали на трухлому схiдцi на сходах. Ярошенко насупив брови й почав говорити навмисне про нуднi методики.
– Ось не бубонiть краще! – жартом посварилася Женя.
– А хiба що? – дражнився Ярошенко.
– Цитьте! – таемниче, нишком сказала Женя.
Ярошенко осмiхнувся, замовк.
Дiдько повертав щось у млинi, аж очi йому випирало з лоба; понадувались зорi, як не лопнуть, мiсяць осунувся нижче, витрiщився на обох, настобурчивши золотi рiжки – дивиться, не зморгне. В прозорому повiтрi замиготiли срiбно нитки.
– А що, вам нiчого не дiеться? – пошепки питае Женя.
Ярошенко лупнув очима:
– Дiеться. Щось немов кози по спинi язиком лижуть.
Женя надула губки й пестливо насупилась.
Дiдько повернувся й плюнув iз серця. Далi глянув сюди-туди, вхопив iз стрiхи жменю снiгу й пустив злегенька дiвчинi в пелену.
Панночка догадалась: зiбрала той снiг у руку й крадькома посунула його поза Ярошенковою спиною; труснула за комiр.
Ярошенковi немов свiт свiнув.
Дiдько тiльки посмiхався зi свого вiконечка, дивлячись, яка знялась буча з того клаптика снiгу: обое гасали кругом млина в снiгу, як марюки. Спотикались, падали, шугали по колiно в снiгу, губили калошi, сипали одно на одного жменями снiгу. Смiху й галасу було – немов зiбрався там цiлий куток. Ярошенко без пальта, червоний, як жар, то гасав за дiвчиною з страшенною грудиною снiгу над головою, то, згинаючись у три погибелi, закривав руками лице й тiкав, не озираючись, кудись у поле.
Спинились обое пiд млином, стоять. У панночки повнi жменi снiгу, та за руки цупко держав ii Ярошенко.
Дивляться одно одному у вiчi, смiються, а розчепитись – не розчепляться.
Смiеться Ярошенко, не зводить очей iз панночки й сам собi дивуеться: i яка мара пустила неславу про дiвчину, що вона погана!
Обличчя в Женi справдi одмiнилось. Правда, воно й тепер нагадувало отця Якова, та якогось iншого. В того отця Якова лице нiби складалося з книжних значкiв на пожовклому паперi: замiсть носа, брiв, очей стояли коми, крапки, всякi iншi закарлючки; у неi ж тепер усе лице, мов iз квiток пiдiбрано: з горошку, маку, iз зiрок, королевого цвiту…
Щось шепнуло йому:
«Скорися батюшцi, попали мужицькi книжки, викинь iз голови все те, про що марив самотнiми ночами – i будеш найщасливiший iз усiх учителiв у повiтi. Будеш мати тестя благочинного. А у нього конi – як змii, у нього фаетони, у нього буде тобi царство й панство».
А всерединi у Ярошенка десь почало скаржитись тихо-тихесенько щось од лукавого:
«Чи мало ганяли тебе по школах, чи мало було з людьми осоруги, чи мало зазнав ти нудьги та самотини?.. Людськi дiти живуть та на свiт Божий радiють, а ти марнуеш свою молодiсть у гризотi. Та ще коли б знаття, що все те недурно. Може, з усього того нiчого й не буде, а ти собi ним тiльки свiт зав’яжеш»…
А дiвчина в руках пручаеться, в’юном в’еться; бiлiють разочком зуби, в очах миготять блискавки.
Занудило Ярошенковi якимсь дивним нудом. Щось нiби вхопило його за в’язи та й пригинае ближче до тих живих квiток. І сам вiн незчувся, як щось задзвенiло пiд губами, як тоненьке скло.
Аж мороз поблизу десь ахнув. Дiвчина одкинулася, зляканими очима глянула на його, i ii задирливе личко вiдразу стало таке покiрне та тихе.
– Додому, додому… ой додому! – швиденько промовляла вона. А Ярошенко стояв на мiсцi як укопаний i до чогось уже прислухався…
Ой спiвали три янголи, з неба летючи,
В яснi зорi оповивши, Христа несучи.
Дзвiнкi, тоненькi хлоп’ячi голоси лунали пiд крайньою хатою поблизу од млина. Деякi голоси Ярошенко впiзнав одразу: вирiзнялися два дисканти братiв Мосурiв та чарiвний альт курiя й отряхи, третьогрупника Коваля.
Щось свiже, як чиста течiя, вливалось у груди з тими спiвами, i нiчнi чари гинули, як роса.
Якоi ж це вони спiвають?..
Не одноi колядки вчив вiн iх у школi, а такоi не вчив…
Самi десь навчились…
Немов тихенький жаль на школярiв щипнув Ярошенка: мое iм не потрiбне…
А голос Коваля дзвенить на все село, i щось нове, чого вiн не помiчав у класi, бринiло в його спiвi: щось таке, чого вiн не чув нiколи в дiтях за шкiльними стiнами й що прокидаеться у iх тiльки пiд рiдними стрiхами. Це спiвали не його школярi, спiвали не по-шкiльному. Чужими й далекими од його школи здались вони йому тепер. Своiм спiвом хлопцi нагадали Ярошенковi своiх батькiв, далеких i мало йому вiдомих.
«І отак буде завсiди: прийдуть до мене невiдомi i, пiдуть од мене такими ж… Чужий я iм…» Смутком обвiяло Ярошенка.
– Миколо Івановичу… ходiмо ж додому, – взявши його пiд руку, смiливiше казала Женя.
Ярошенко стояв i гаряче дихав. Шугнули з-пiд млина вiтренята, подалися помiж мерзлими бур’янами, закурiли десь аж пiд гаем. Потiм випливали на небi бiлими перами, стали кружитись коло мiсяця. За ними посунули великi рядна.
– Ходiмо до хлопцiв, – кинув до Женi Ярошенко i, не озираючись, подався до колядникiв.
Женя осталась одна. Недобрi огники заблищали в очах у неi.
– Нахал! Мужик… – крикнула вона йому вслiд.
«І що менi Бог дав? – думав дорогою Ярошенко. – Людям, як повiтка, а менi вона здалася, як квiтка…»
Далi думав про хлопцiв:
«Коли я, я чужий вам, то хто ж тодi буде вам близький!» – i бiг, спотикаючись, через гребнi снiгу до школярiв…
Опiвночi до кривого Тихона затарабанило щось у вiкно:
– Тихоне, Тихоне!.. Ти спиш, а твiй млин мелеться, аж стугонить. Мерщiй iди та спини, а то до ранку або згорить, або камiння полускаеться к лихiй годинi.
Поки Тихон поволi взувся та розшукав кобеняка, за селом палахкотiла вже пожежа.
