Повне зібрання творів

XXIII

Погано, коли серце бере гору над душею.

Коли почуття бере гору над розумом.

Отже, мені здалося, ніби в моїй імперії набагато легше згуртувати людей почуттями, ніж розумом, що домінує над почуттями. Це, безперечно, знак, що розум повинен стати почуттям, але значення має передусім аж ніяк не почуття.

Мені здалося, що творця не слід підпорядковувати бажанням юрби. Адже сама його творчість має стати бажанням юрби. Юрба повинна отримати від розуму й перетворити отримане в почуття. Юрба – це лише живіт. Отриману поживу юрба має обернути в милосердя і світло.

XXV

Ось чому я звелів прийти вихователям і сказав їм:

– Ви не повинні ані вбивати людину в маленьких людях, ані обертати їх у мурах для життя в мурашнику. Адже мені байдуже, що людина буде задоволена більшою чи меншою мірою. Мені важить тільки те, щоб вона більш-менш була людиною. Я запитую передусім не про те, буде людина щасливою чи ні, а яка людина буде щасливою. Яке мені діло до достатку ситих осілих племен, що скидаються на худобу в оборі?

Наповнюйте їх не пустими формулами, а образами, які несуть структуру.

Передусім не наповнюйте їх мертвими знаннями. Дайте їм стиль, щоб вони могли розуміти.

Не судіть про їхні здібності тільки на основі позірної легкості орієнтації в тій або тій сфері. Адже той зайде найдалі й матиме найбільший успіх, що під час праці найбільше долав себе самого. Отже, зважайте передусім на любов.

Наполягайте не на вживанні, а на творенні людини, щоб вона виконувала свою роботу вірно та чесно, і тоді вона працюватиме найкраще.

Навчайте поваги, бо іронія – це рак і забуття облич.

Боріться проти зв’язків людини з матеріальними благами. Ви заснуєте людину в маленькій людині, навчивши її передусім віддавати себе, бо якщо немає самовіддачі, є тільки зашкарублість.

Навчайте медитації й молитви, бо тоді душа стає широка. І мистецтва любові. Адже що може замінити її? А любов до самого себе – протилежність любові.

Карайте передусім брехню та обмови, які, звичайно, можуть служити людині й начебто місту. Але тільки вірність створює сильних. Адже вірності немає ані в одному таборі, ані в другому. Хто вірний, той завжди вірний. А той, хто може зрадити свого товариша по праці, невірний. Але я маю потребу в сильному місті й не спиратиму його силу на загнивання людей.

Навчайте смаку досконалості, бо кожен витвір – це шлях до Бога і може завершитись тільки в смерті.

Не вчіть передусім прощення й милосердя. Адже їх можуть хибно зрозуміти і вони будуть не чим іншим, як повагою до кривди та виразки. А навчайте дивовижної співпраці всіх з усіма і з кожною окремою людиною. Тоді хірург квапитиметься перетнути пустелю, щоб вилікувати звичайне коліно людини, яка опинилася в скруті. Адже йдеться про один віз. І вони обидва мають одного візника.

XXVI

Я замислився передусім над великою таємницею перетворення і зміни себе самого. Адже в місті був один прокажений.

– Оце, – сказав мені батько, – прірва.

І повів мене в передмістя на край вбогого і брудного поля. Навколо поля була загорожа, а в центрі – низенька хатинка, де жив прокажений, відрізаний таким чином від людей.

– Ти думаєш, – запитав батько, – він кричатиме про свій розпач? Дочекайся, поки він вийде, й поглянь, як він позіхає.

Не більше й не менше – це чоловік, у якому вмерла любов. Не більше й не менше – це чоловік, знищений вигнанням. Кажу тобі: вигнання не розриває, а знищує. Ти надолужуєш себе тільки мріями і граєшся з пустими костями. Достаток вигнанця не має значення. Він тепер тільки король у королівстві тіней.

Необхідність, – казав мені мій батько, – ось де спасіння. Ти не можеш грати з пустими костями. Ти не можеш задовольнитися мріями з тієї однієї причини, що твої мрії не чинять опору. Вони оманливі, це зброя, кинута в пусті марення юнацьких літ. Корисне – це те, що чинить тобі опір. Лихо цього прокаженого полягає для нього не в тому, що він гниє, а в тому, що ніщо не чинить йому опір. Ось він замкнений, осілий зі своїми запасами.

Люди з міста інколи приходять спостерігати його. Вони збираються навколо поля, наче ті, хто зійшов на гору, а потім нахиляються над кратером вулкана. Вони бліднуть, чуючи, як земля під їхніми ногами готується до виверження. Отже, люди збиваються докупи, немов навколо таємниці, навколо квадратного поля з прокаженим. Але таємниці тут немає.

– Не будуй собі ілюзій, – казав мені батько. – Не уявляй собі його відчаю й рук, які він заламує собі від безсоння та гніву проти Бога, або проти себе, або проти людей. Адже в ньому немає нічого, хіба що зростає відсутність. Що він може мати спільного з людьми? Його очі витікають, а руки відпадають від нього, наче гілля. А з міста до нього долинає тільки гуркіт далекого возу. Життя годує його тепер тільки одним туманним видовищем. А видовище – це ніщо. Можна жити тільки з того, що ти перетворюєш. Ти не живеш тим, що складене в тобі, наче на складі. Жив би й цей прокажений, якби міг поганяти коня, носити каміння і допомагати споруджувати храм. Але йому все дають.

І все-таки утвердився звичай. Жителі міста приходили щодня, зворушені бідою прокаженого, й кидали свої пожертви понад палями, що стирчали, позначаючи межу. Отже, йому служили, прикрашали і вдягали його, мов кумира. Годували його найкращими стравами. А в святкові дні навіть ушановували музикою. Проте, якщо він мав потребу в усіх, у ньому ніхто не мав потреби. Він мав у своєму розпорядженні всі блага, але не мав ніяких своїх благ, щоб запропонувати їх.

– Отак і дерев’яні кумири, – казав мені батько, – яких ти обставляєш подарунками. А вірні перед їхніми обличчями запалюють лампадки. Й кадять ароматом пожертв. І прикрашають їхнє волосся коштовним камінням. Але, кажу тобі, юрба, що кидає цим кумирам золоті браслети й самоцвіти, лише збільшує їхню кількість, але дерев’яний кумир однаково лишається деревиною. Адже він нічого не змінює. Бо жити для дерева – це брати землю й робити з неї квіти.

Я бачив, як прокажений вийшов зі своєї халупи й подивився на нас мертвим поглядом. Він був більш нечутливіший до гамору юрби, яка, проте, намагалася підлеститися до нього, ніж до морських хвиль. Він відділився від нас і тепер недосяжний. А якщо хтось із юрби виражав свій жаль, він дивився на нього з туманною зневагою… Не показував своєї солідарності, відчував огиду до гри без запоруки. Адже що це за жаль, що не бере на руки й не заколисує? Натомість, якщо в ньому ще озивалося щось тваринне, його гнів ставав тоді видовищем і ярмарковою забавою, а втім, насправді неглибокий гнів, бо ми не належали до його світу, як діти навколо водойми, де крутиться одненький повільний короп; що нам до його гніву, бо що це за гнів, який не здатний бити й лише пускає пусті слова за вітром, що несе їх? Отже, він видався мені позбавленим свого достатку. Я згадав прокажених на півдні: закон дозволяв їм жебрати в оазах тільки з сідла своїх коней, бо вони не мали права спішуватися. Свої жебрацькі чаші вони простягали на кінці палиці. Дивилися суворими очима, проте нічого не бачили, бо щасливі обличчя для них були тільки мисливською територією. Але чому їх дратувало щастя, не менш чуже їхньому світові, ніж мовчазні ігри тваринок на лісовій галявині? Отже, дивилися холодно й не бачили. Потім ступою їздили перед крамничками з кошиком, що звисав на мотузці. Й терпляче чекали, поки крамар наповнить його. Те похмуре терпіння наганяло страх. Нерухомі, вони були для нас лише повільним розвитком хвороби. А також вогнищем, осередком, ядром гнилизни. Були для нас лише місцями, які проминають, закритими полями і оселями зла. Але чого вони чекали? Нічого. Адже чекають не від себе, а від когось іншого. Що гірше розвинена твоя мова, то брутальніші твої зв’язки з людьми, то менше ти можеш знати, що таке чекання і нудьга.

Але чого могли чекати від нас ці люди, такі цілковито відокремлені від нас? Вони не чекали нічого.

– Подивився, – казав мій батько. – Він уже навіть позіхати не годен. Він зрікся навіть нудьги, що є властивим людині чеканням.

XXVIII

Місто цієї ночі урвало свій сон, бо на світанку один чоловік мав спокутувати свій злочин. Проте казали, ніби він невинний. По місту ходили патрулі, які мали запобігти скупченню людей, бо їх щось виводило з дому і спонукало збиватися в гурти.

Я сказав собі: «Цю пожежу роздмухало страждання одного чоловіка. Цей в’язень запалив усіх, як головешка».

У мене з’явилося бажання побачити його. Я пішов до в’язниці. Я помітив її чорний квадратний силует, що вирізнявся на тлі зоряного неба. Озброєні охоронці відчинили мені двері, які повільно повернулися на завісах. Мури видалися мені грубезними, круглі віконечка були заґратовані. Всередині теж видніли чорні охоронці, що ходили по коридорах і подвір’ю або, побачивши мене, підводилися, наче нічні тварини… Поки шукали ключ, а потім ішли по плитах, нас усюди супроводили затхлий запах і глибоке відлуння підземель. Я думав: «Невже досить, що людина небезпечна, щоб виникла потреба чавити її – таку кволу, з такою хворобливою плоттю, що її можна вбити цвяхом, – отакою горою!»

Усі кроки, які я чув, гупали по його тілу. А всі мури, хідники та контрфорси тиснули на нього. «Він – душа в’язниці, – казав я собі, думаючи про нього. – Він – сенс, осередок та істина в’язниці. А втім, хто він тепер, як не проста купа ганчір’я, що лежить на ґратах, а можливо, навіть спить і насилу дихає. Проте саме він – дріжджі, які спонукають місто шумувати. Він, повертаючись обличчям то до однієї стіни, то до другої, спричинив цей землетрус».

Мені відкрили вічко, і я розглядав його. Знаючи, що тут треба дещо зрозуміти. І я побачив, що саме.

Я думав: «Він, напевне, нічим не може дорікнути собі, крім любові до людей. Але той, хто будує собі оселю, надає й форму тій оселі. Звісно, будь-яка форма може бути бажана. Але не всі зразу. Бо інакше вже не буде оселі.

Обличчя, вирізьблене з каменю, складається з усіх облич, яких не вирізьбили. Всі могли б бути гарними. Але не всі зразу. Йому, мабуть, сниться щось гарне.

Ми з ним на гребені гори. Він і я, ми самі. Цієї ночі ми на гребені світу. Ми зустрілися і об’єдналися. Адже на цій висоті нас ніщо не поділяє. Він, як і я, прагне справедливості. А проте він умре…

Мені краялося серце.

Але, щоб прагнення стало дією, щоб сила дерева виростила гілля, щоб жінка стала матір’ю, треба зробити вибір. Життя народжується з несправедливості вибору. Адже й оце життя було гарним, – тисячі людей любили його. А проте воно довело їх до розпачу. Те, що існує, завжди несправедливе.

Я збагнув, що кожна творчість передусім жорстока.

Я зачинив двері й пішов уздовж коридорів. Я повнився поваги та любові: «Що означатиме лишити йому життя в рабстві, коли його велич – це його гордощі?» Я проминув тюремних охоронців, патрулі, вранішніх замітальників. Увесь цей люд служив тому в’язневі. Й грубі мури стерегли свого в’язня, як оті безладні руїни, що набувають сенсу завдяки прихованим скарбам. Я озирнувся на в’язницю. Вона мала башту у формі корони, спрямованої до зірок, скидалася на корабель у морі, який везе свій вантаж, уся служила одній меті, і я сказав собі: «Ну, то й що?» Потім, уже бувши далеко, знову подумав про ту заховану серед ночі порохову бочку…

Я думав про людей із міста. «Безперечно, вони плакатимуть за ним, – думав я. – Але добре, що вони плачуть».

Я міркував про пісні, чутки та роздуми мого народу. «Вони поховають його. Але ж насправді не ховають ніколи, – думав я. – Поховане – це насіння. Я не маю влади над життям, а він коли-небудь матиме слушність. Я накажу повісити його на мотузці. Але почую, як його смерть оспівують. І цей заклик долетить до того, хто хоче примирити те, що поділяється. А що примирю я?

Я іду до ієрархії, але не до такої, яка склалась, а до іншої. Я не повинен змішувати красу і смерть. Я йду до краси, але не повинен відмовлятися від суперечностей. Я повинен отримувати їх. Це добре, це погано, я страхаюся мішанини, що є тільки сиропом для недужих і позбавляє їх сили, я повинен ростити себе на тій основі, що я визнаю свого ворога для того, щоб стати сильніше його.

XXIX

Отак я пізнав межі своєї імперії. Але ці межі одразу й виражали її, бо я люблю тільки те, що чинить опір. Дерево або людина – передусім це те, що чинить опір. Ось чому я прирівнюю до віка від порожніх скринь оті барельєфи затятих танцівниць, замаскованих, щоб прикрити затятість, внутрішній неспокій і поезію, доньку суперечок. Я люблю людину, що засвідчує себе опором, людину, що замикається й мовчить, людину, що тримається непохитно і зціплює зуби серед мук, чинить опір мукам і любові. Людину, що прагне не любити і несправедлива в цьому прагненні. Людину, схожу на страхітливу башту, якої ніколи не візьмуть приступом…

Адже я ненавиджу легкість. Немає людини, якщо вона не чинить опору. Інакше це людський мурашник, де Бог не присутній. Людина без розчини. Отаке диво й постало переді мною у в’язниці. Сильніше за тебе, сильніше за мене, за нас усіх, за моїх тюремників, мої спускні мости й бастіони. Оця загадка й мучила мене, та сама, що й загадка любові, коли я тримав її, голу, в покорі. Це велич людини й водночас її дріб’язковість, бо я знаю, що вона велична у своїй вірі, а не в гордощах свого бунту.

XXX

Отак мені видалося, що людина не варта цікавості не тільки тоді, коли вона не здатна до пожертви, до опору спокусам і до готовності піти на смерть, – адже в такому разі вона не має форми, – а й тоді, коли розчиняється в масі, керована масою й підпорядкована її законам. А якщо вона не кориться їм, тоді в ній є щось від вепра або слона-одинака, людини, що сидить на горі, тож маса кожному має дозволити його мовчання й не цькувати ненавистю того, хто подібний до кедра, що панує на горі.

Той, хто приходить до мене зі своєю мовою, щоб логікою своїх пояснень зрозуміти й виразити людину, видається мені подібним до дитини, що сідає коло підніжжя Атлаських гір із відеречком та лопаткою й має намір зібрати гору та перенести її в інше місце. Людина – це те, що є, а не те, що пояснюють. Звичайно, мета всякої свідомості – пояснити те, що є, але пояснення – шлях важкий, повільний і тернистий, і думка, ніби немає того, чого не можна було б пояснити, хибна. Адже слова «пояснити» і «зрозуміти» мають однакове значення. Але та частина людини, яку я досі навчився розуміти, незначна. Тобто від того, що я таки зрозумів у людині, моя пильність не зменшилася, і я дурю себе, якщо уявляю собі, мовляв те, чого я не можу пояснити в людині, не варте, щоб зосереджуватися на ньому. Адже я не пояснюю гору, а позначаю її. Але я плутаю слова «позначати» і «розуміти». Я позначаю тому, хто вже знає, але якщо він не знає, як я зможу передати йому цей образ гори з її ущелинами, осипами, схилами, де росте лаванда, і верхівкою, що знялася своїми зубцями до зірок?

Я знаю тоді, коли життя – не зруйнована фортеця і не човен без напряму, тож його беруть і прив’язують мотузкою за залізне кільце й ведуть, куди заманеться, а дивовижне існування зі своїми внутрішніми законами гравітації і тишею, величнішою за тишу механізму зоряних сфер.

Отже, в мені здебільшого точилася боротьба між захватом перед людиною підпорядкованою і людиною незнищенною, яка показує, хто вона. Я розумів проблему, але не міг сформулювати її. Адже ті, ким керує найсуворіша дисципліна і хто за моїм знаком приймає смерть, – це ті самі, хто любить мою віру, але вони такі загартовані в своїй дисципліні, що я міг би перед їхніми очима лаяти їх і впокорювати їх, мов дітей, натомість зіткнувшись із ворогом, вони демонстрували загартованість, найвищий гнів і сміливість у смерті.

Я збагнув, що людині притаманні два аспекти. Аспект, яким ми захоплюємось як незнищенним ядром, – це нездатність скорити людину, яка уникає моїх рук, немов корабель у відкритому морі, бо той, кого я називаю людиною, не йде на поступки, не укладає компромісів, не набуває й не позбувається якоїсь частини свого єства спритністю, пожадливістю або втомою; таку людину я можу перемолоти у млині, та не отримаю потаємної олії – тієї, яку має в своєму серці навіть тверда кісточка оливки; таку людину, вважаю я, не впокорить ані юрба, ані тиран, її серце тверде, мов діамант, але в цій людині я завжди відкриваю й інше обличчя, другий аспект. Вона підпорядкована, дисциплінована, сповнена поваги, натхнена вірою й самовіддана, це мудрий нащадок духовної раси, осереддя її чеснот…

А люди, яких я називаю вільними і які керуються тільки своєю волею, неминуче самотні, вони не керовані, в їхніх вітрилах немає вітру, а їхній опір – завжди лише непослідовні примхи.

Отож настала ніч заручин і засудженого на смерть. Завдяки цьому я відчував існування. Підтримуйте себе у формі, будьте сталими, як форштевень корабля, а те, що берете ззовні, перетворюйте в собі, наче кедр. Я рамка, арматура і творчий акт, що народжують вас, тепер треба рости та утверджуватись, наче гігантське дерево, що розпростує своє гілля, а не гілля інших дерев, формує свою глицю чи листя, а не інших дерев…

Це все я скажу потолочі, що живе завдяки жестам інших людей і, наче хамелеон, забарвлюється від них, любить, якщо їй дають подарунки, тішиться схваленням і судить про себе в дзеркалі більшості: адже ми бачимо, що вона не така, як цитадель, замкнена зі своїми скарбами, тож від покоління до покоління потолоч не передає слова минувшини, а просто дає рости своїм дітям, не вимішуючи, не готуючи їх. Вони ростуть у світі, наче гриби.

XXXI

Я бачив тих, хто страждав від спраги, від прагнення води, ще невблаганнішого за хворобу, бо тіло знає свої ліки й вимагає їх, як вимагало б жінки, й бачить у мріях, як п’ють інші люди. Адже бачать жінку, яка всміхається іншим. Ніщо не має сенсу, якщо я не додам до нього свого тіла і духу. Немає ніяких дій, якщо я не беру в них участі. Якщо мої астрологи під час своїх нічних спостережень вивчають Чумацький Шлях, вони бачать там велику книжку, сторінки якої незрівнянно шарудять, коли гортати їх, і обожнюють Бога, що наповнив світ матеріалом, таким любим для серця.

Кажу вам: ви маєте право уникнути зусиль тільки в ім’я інших зусиль, бо ви повинні рости.

XXXII

Цього року помер той, хто правив на схід від моєї імперії. Той, із ким я запекло воював, і тільки після численних війн я зрозумів, що я спирався на нього, мов на мур. Я й досі пам’ятаю наші зустрічі. В пустелі ставили червоний намет, де не було нікого, і ми йшли до того намету, а наші війська стояли нарізно, бо погано, коли люди змішуються. Юрба живе лише своїм черевом. А всяка позолота злущується. Отже, вояки сторожко поглядали на нас, спираючись на запоруку своєї зброї, й не піддавалися легкому розчуленню. Адже мій батько мав слушність: «Ти повинен зустрічати людину, – казав він, – не на поверхні, а на сьомому поверсі її душі, її серця та духу. Бо інакше, якщо ви почнете придивлятися до найзвичайніших рухів, ви тільки даремно проллєте кров».

Я зрозумів батькові слова й зустрівся зі своїм сусідою, позбавлений геть усього, замурований у потрійні бастіони самотності. Ми сіли на пісок навпроти один одного. Я вже не пригадую, хто тоді був наймогутнішим: він чи я. Але в тій священній самотності могутність ставала мірою. Від наших жестів хитався світ, але ми зважували їх. Ми розмовляли тоді про пасовиська. « Я маю двадцять п’ять тисяч голів худоби, що вмирає. А в тебе йшов дощ». Та я не міг змиритися, що вони принесуть свої чужоземні звичаї та сумнів, який призводить до загнивання. Як можна розмістити на моїх землях пастухів з іншого світу? Тож я й відповів йому: «Я маю двадцять п’ять тисяч маленьких людей, які мають вивчити свої молитви, а не молитви інших народів, бо інакше вони не матимуть форми…» Стосунки між нашими двома народами вирішила зброя. Ми скидалися на два припливи, що накочуються один на одного та відступають. І якщо жоден з нас не просунувся вперед, дарма що ми напирали з усієї сили, то тільки тому, що ми перебували в апогеї, загартувавши свого ворога його поразкою. «Ти переміг мене, отже, я став сильніший».

Не те що я зневажав його велич. Або висячі сади його столиці. Або парфуми його купців. Або витончені золоті прикраси його різьбярів. Або великі греблі для води. Людина нижча вигадує зневагу, бо її істина відкидає інших людей. Але ми, знаючи, що істини співіснують, не вважали, ніби ми принижуємо себе, визнаючи істину іншого, дарма що вона була нашою помилкою. Адже яблуня, як відомо, не зневажає винограду, а пальма – кедра. Кожна з цих рослин якомога міцніє і не змішує свого коріння з іншим корінням. І рятує свою форму та сутність, бо саме в цьому полягає неоціненний капітал, який не годиться занапастити.