– Народовi, – кажу, – можна!
І державi можна!
Обернувся до Винницi та як гаркну:
– Слава Народовi!!!
І… прокинувся…
* * *
Не спав довго.
Нарештi, задрiмав. Коли знову!!
Нiби вiдчиняються в грубцi дверчата, i вилазить звiдтам здоровенний чортяка, синiй-синiй як печiнка, пiдходить до мене, бере мене за карк, пiдiйма, i ми кудись нiби летимо.
– Пане, – кажу, – куди це ви мене?!
– До лона, – каже, – матерi твоеi.
Давно вже, каже, ти ii не бачив. Скiльки ти, каже, утискiв приймив, скiльки горя!
– Так чого-ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочiть! Я й сам, – кажу, – такий нiби до мами вже хочу!..
– Мовчи, – каже. – Лети!
– Лечу, – кажу, – лечу! Тiлько ж не давiть так!
Летимо…
А за нами нiби хури зi збiжжом, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамi на святки. Як раз, думаю, добре.
Летимо…
Аж зирк у бiк! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вследствiе переутомленiя» вирiс здоровенний хвостяка.
І вiн вертить ним «без всяких демократических разсужденiй». Владика його кропить i приказуе:
– Ну, вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «в?рующий» в мене залишився…
Наблизились. Чую, нiби голос.
– Покайся, Грунський, спiвробiтником «Шляху» будеш…
– Е, – кажу, – отче, «як по шляхах лiтати, та збирати, краще робить»…
Прокинувся…
Почав хреститися…
* * *
Далi вже щось заплуталось.
Комусь кричав: «Борiтеся – поборете».
З якимось пролетарiем еднався.
І нiби в того пролетарiя кров з брови текла…
Потiм нiби якийсь високий, кремезний, чорнявий пролетарiй пiдходив до мене – прохав дозволу проповiдi говорити…
Був нiби у Винницi… Там клянуть Кам’янець i далi на захiд…
Хотiв нiби з кимсь федеруватися, та нiхто не хоче.
Так я плюнув, та заснував украiнсько-польське видавництво, щоб довести всiй «поступовiй iнтелiгенцii», що я е на свiтi i що Украiна не на Фiлiпинських островах, а поруч з Польщою.
Потiм нiби набрався, як самостiйник, i реготався, як ен-ер.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Отаке верзлося!
– Хай йому!
Павло Грунський
«ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ»
21 сiчня 1920 р.
Театр Садовського.
Отак проходиш по мiсту i тобi кожнi, принаймнi, три днi кидаеться у вiчi афiша:
– «Запорожець за Дунаем». Так ото, значить, любить М. К. цю оперу.
Думаю собi.
– Дай пiду!
Бачив я цього «Запорожця» разiв мабуть з 30, як не бiльше.
– Може, – думаю, – побачу щось нового.
Нового я не побачив, звичайно, нiчого, а просидiв вечiр з задоволенням.
