Простите меня за мое столь долгое молчание, причин тому решительно никаких не было, кроме лени, которою я могу гордиться перед всеми лентяями. Письмо ваше от 24 октября с[его] г[ода] я получил, за которое весьма, весьма Вас благодарю – приложенные же письма, по приезде моем в Петербург, будут отданы по принадлежности.
Вручитель этого письма Лев Иванович д’Андре, с которым я хорошо знаком, прошу и Вас последовать моему примеру, он прекрасной человек и большой любитель до изящных искусств – даже сам немного занимается живописью – он брал уроки в Петербурге у нашего общего знакомого Ник[олая] Иван[овича] Тихобразова (который теперь уже находится в Риме). Генс Вам кланяется, он целое лето жил во внутренней Орде киргизов и недавно только что приехал. Много рассказывал мне про живописность тамошних киргизов, которые отличаются от здешних тем только, что одеваются гораздо богаче.
Теперь скажу Вам, что я воспроизвел в течение лета; совестно даже говорить, потому что очень мало, а все это потому, что я страдал ужасно глазною болью, так что и теперь еще у меня глаза чрезвычайно слабы, в день 5 часов работ, никак не больше. Написал 2 этюда с натуры, один в здешней роще, другой за Прорвою (верстах в 5-ти от Оренбур[га]) и еще вид киргизской степи, за Меновым двором. А потом несколько рисунков акварелью и сепиею, более сцены: киргиз и бухарцев.
Будьте осторожны, милый мой Тарас, в отношении рисования, т. е. не рисуйте, не нарушайте волю Государя – в Орской креп[ости] есть какой-то арестант из сенатских чиновников, который имеет страсть писать доносы, черт его знает, как он это умеет делать, за ним строжайший надзор имеют, и при всем этом он доносит разные пасквили; так не желая Вам более несчастия, прошу Вас остерегаться. Прощайте, любезный сотоварищ, желаю Вам быть здоровым; будьте тверды духом и уповайте на Бога.
Вам предан[ный]
Алексей Чернышев.
Отец мой свидетельствует свое глубочайшее почтение, брат Александр тоже, и мой младший брат с Олею кланяется.
98. Т. Г. Шевченка до А. І. Лизогуба
11 грудня 1847. Орська фортеця
К[репость] Орская, 1847.
Декабря 11.
Великим веселiем звеселили ви мене своiм добрим, християнським листом у цiй бусурманськiй пустинi. Спасибi вам, друже мiй добрий, я з самоi весни не чув рiдного, щирого слова. Я писав туди декому. А вам першим Бог велiв розважить мою тяжку тугу в пустинi щирими словами. Спасибi вам. Не знаю, чи дiйшов мiй лист до ваших рук (бо я послав у Седнев 24 октя[бря], не знаючи, що вас Бог занiс аж у Одесу). Жаль i дуже менi вашоi маленькоi, згадаю, то так, неначе бачу, як воно манюсiньке танцюе, а Ілья Іванович грае i приспiвуе… не скорбiть, може, воно добре зробило, що перейшло на той свiт, не мучене страстьми земними. Були ви у Яготинi лiтом, що там дiеться? Де тепер живуть яготинськii анахоретки? Я писав через вас до В[арвари] Н[iколаевни], не знаю, чи дiйшло. Що вона, сердешна, поробляе? Скажiть iй, як побачите, або напишiть, нехай до мене напише хоч одну стрiчечку, ii прекрасная, добрая душа мене частенько навiдуе в неволi. Бодай i вороговi моему лютому не довелося так каратись, як я тепер караюсь. І до всього того треба було ще й занедужать, восени мучив мене ревматизм, а тепер цинга, у мене ii зроду не було, а тепер така напала, що аж страшно. Холера, благодарить Бога, минула нашу пустиню, а ходила близько. Сажин менi нiчого не пише, не знаю, де вiн дiв мою портфель з рисунками дрiбними, там цiлий жмут iх було. Як побачите його, то спитайте, та й возьмiть до себе, а ящик з олiйними фарбами нехай собi оставить. Ви питаете, чи покину я малювання. Рад я його покинуть, так не можна. Я страшно мучуся, бо менi запрещено писать и рисовать. А ночi, ночi! Господи, якi страшнi та довгi! – та ще й у казармах. Добрий мiй друже! Голубе сизий! Пришлiть ящичок ваш, де е вся справа, альбом чистий i хоч один пензель Шарiона. Хоч iнколи подивлюся, то все-таки легше стане.
Просив я В[арвару] Н[iколаевну], щоб менi книжечок деяких прислала, а тепер i вас прошу, бо опрiче Бiблii, нема й однii лiтери. Якщо найдете в Одесi Шекспiра, перевод Кетчера, або «Одиссею», перевод Жуковського, то пришлiть ради розп’ятого за нас, бо, ей-богу, з нудьги одурiю. Послав би вам грошей на все сiе, так дасьбi, до шеляга пропали. А може, Бог пошле, що я вам коли-небудь оддячу. Як будете посилать, то шлiть на мое iм’я. Та, Бога ради, напишiть що-небудь про В[арвару] Н[iколаевну] i про Глафiру Івановну та поклонiться од мене Ілii Івановичу, Надеждi Дмитрiевнi i всьому дому вашому. Бувайте здоровi, не забувайте щирого свого i безталанного Т. Шевченка.
Адрес: В Оренбургскую губернию, в крепость Орскую.
99. Т. Г. Шевченка ДО М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО
20 грудня 1847. Орська фортеця
20 декабря 1847.
К[репость] О[рская].
З новим годом будьте здоровi, любий i щирий мiй земляче, де вас Бог носить, чи ви вже во Пiтерi, чи ще й досi во Одесi? Нехай де хоче носить, та тiлько шляхи таланом стеле, та не любить вас, бо сказано, кого любить, того i карае. Тяжко, брате мiй добрий, каратися i самому не знати за що. Отже, так зо мною трапилося, спершу я смiливо заглянув лиховi в очi. І думав, що то була сила волi над собою, аж нi, то була гордость слiпая. Я не розглядiв дна тii бездны, в котору впав. А тепер, як розглядiв, то душа моя убогая розсипалась, мов пилина перед лицем вiтра. Не по-християнськiй, брате мiй, знаю, а що ж дiяти? Опрiче того, що нема з ким щире слово промовити, опрiч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опрiче всiх лих, що душу катують, – Бог покарав мене ще й тiлесним недугом, занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг, та я все-таки потроху боровся з ним, i лiкар, спасибi йому, трохи помагав, i те, що я прозябав собi хоч у поганiй, та все-таки вольнiй хатинi, так бачите, щоб я не зрисував (бо менi рисувать заказано) свого недуга (углем у коменi), то i положили за благо перевести мене в казарми. До люльок, смороду i зику став я потрохи привикать, а тут спiткала мене цинга лютая, i я тепер мов Іов на гноiщi, тiлько мене нiхто не провiдае. Так менi тепер тяжко, так тяжко, що якби не надiя хоч коли-небудь побачить свою безталанную краiну, то благав би Господа о смертi.
Так Днiпро крутоберегий
І надiя, брате,
Не дають менi в неволi
О смертi благати.
Інодi так мене нудьга за серце здавить, що (без сорома казка) аж заплачу.
Якби все те розказувать, що я терплю тепер по любовi i милостi милосердого Бога, то i за тиждень не розказав би. Цур же йому. Нехай воно сниться тому, хто людям добра не хоче.
Поклонiтесь гарненько од мене Дзюбину, як побачите. Добряга чоловiк. Нагадайте йому про Ізлера i ростягаi, про Адольфiнку й прочii дива. Скажiть, що я його частенько згадую. N. N. Плетенев повинен мене знать, тiлько нагадайте йому П. Бориспольца та, будьте ласкавi, побачтесь з Чернишовим, вiн тепер уже в Петербурзi (спитайте в А[кадемii] художеств, де вiн живе), а як побачитесь, то розпитайте його, чи вiн пооддавав моi письма, що я посилав через його, i що йому сказано на тi письма, та попросiть його од мене, щоб вiн докучав моею просьбою надто Карлу Павловичу, а з Дубельтом щоб притьмом побачився. Як побачитеся з В. І. Далем, то, поклонившися йому од мене, попросiть його, щоб вiн ублагав В. Перовського, щоб той визволив мене хоч iз казарм (сирiч випросив менi позволенiе рисовать). Даль чоловiк добрий, розумний i могущий, вiн добре знае, як тут ми пропадаемо, то тяжкий грiх йому буде, як вiн не схоче промовить за мене хоч одно слово.
Докучаю я вам, добрий мiй земляче! та що ж я маю робить? Якби менi тiлько рисувать було можна, то я i не журився б, ходив би собi в сiрiй шинелi, поки дiйшов би до домовини, та все б таки хвалив Бога, а тепер!.. ой лишенько! i вимовить не хочеться!..
Напишiть до мене, коли матимете час, хоч малесенький листочок, нехай хоч трошки я заплачу добрими сльозами.
Будьте ласкавi, розпитайте гарненько, де тепер живе Василий Андреевич Жуковский, вiн перше жив у Досельдорфi на Рейнi, а тепер не знаю, та й пришлiть менi його адрес, а коли надрюкована його «Одиссея», то i ii пришлiть. Прочитавши, я отдам вам або Ф[едору] Матвеевичу, бо, ей-богу, окроме Бiблii, нема в мене нi однiсiнькоi книжечки.
Та вже чи раз батька по лобу вдарить, чи двiчi – однаково, хоч воно трохи i не до речi просить, мов той старець. Та що ж робить, коли нiгде взять, пришлiть ради поезii святоi Лермонтова хоч один том, велику, превелику радiсть пришлете з ним вашому удячному i безталанному земляковi.
Т. Ш.
Здаеться, ви знакомi з Василем Єзучевським. Коли вiн вернувся з дому, то, як побачитесь, гарненько вилайте його за мене за його щирость i добрiсть i Галузу, свояка його, добрi й щирi люде, щоб ти знав, земляче.
Не здивуйте, Бога ради, що на такому клаптиковi пишу до вас, бо в цьому Божому краi папiр почтовий навдивовижу.
100. А. I. Лизогуба до Т. Г. Шевченка
31 грудня 1847. Одеса
Одесса. 1847. Декабря 31.
Нi, я не мовчав, коханий друже, мiй бiдний Тарасе; не дожидаючись Вашого листа, я писав до Вас, не згадаю тепер якого числа, але повинно буть от 15 до 28 октября, i у тiм моiм листi давав Вам i мiй адрес у Одесi, але менi здаеться, що Ви того мого листа не получили, я писав просто у Орскую крiпость. Сьогодня я получив Ваш лист от 22 октября, що Ви писали у Седнев, а з Седнева менi переслали сюди; зараз i одвiт готов. У сiм письмi скажу Вам усе тее, що казав i у тiм. Я знав, що Вас потягли до Петербурга, але довго не знав, що з Вами опiсля зробилось. Ми з жiнкою поiхали у Одесу, i у Киевi я бачив Сажина, вiн менi розказав, що Ви у Орськiй крiпостi, i показав Ваш лист до якогось незнакомого менi пана; у тiм листi Ви його просите прислать Вам палiтру i пензлi, i краски, i пiстолi, чого йому i зробить було не можна, бо все тее попропадало. Приiхавши у Чечельник (Ольгополь) коло Балти, я до Вас писав ось що (або хоч i не зовсiм так, але близько): молись Богу, коханий Тарасе; Бог тебе карае за грiхи, дякуй Його; коли винен, терпи кару i дякуй Бога; коли не винен – терпи i дякуй Господа за iспитанiе; приймай кару Божiю мало того що з покiрностiю Його святой волi, а ще бiльше, кохайся у горi, радуйся, що Господь Отець наш милосердний учить нас; i Господь наградить за терпiнiе, за покiрность, за любов нашу, i пошле мир серцю i розуму, i змягчить, а може, перемiнить гнiв на милость, проти кого провинився. Горе, бiда, напасть, а чоловiковi найлучшая школа: се батькiвський поцiлуй Бога свому творенiю. Горем да бiдою Господь очищае нас, приближае до себе, робить нас лучшими; не жалковаться, а радоватись треба Божiiй карi. Ось що я Вам казав. Господь дав Вам нести крест вельми важкий, несiть i не журiтесь, i все буде добре, тiлько молiтесь Богу от серця, i молiтесь не об тiм, щоб перестав Вас карать, а щоб дав силу i волю переносить кару без ропота i жалю. Іще я до Вас писав, що коли Вам можна мальовать, то напишiть гарненько адрес, i що я зараз Вам пришлю акварельные краски, мiй маленький ящичок, где е i краски, i карандашi, i циркуль, i все належное до мальовання. Ще писав i об собi, i мене Господь поцiлував, як батько, одняв у мене мою маленькую дочку Лiзу, Ви ii знали. Але я дякую Господа за його милость; а милость його великая до мене тая, що вiн дав менi силу перенести мое горе без жалю, хоч вельми, вельми важко ховать дiтей. Я сказав: Бог дав, Бог взяв – буди имя Господне благословенно вовiки. Ангела я прияв от Господа, Ангела i вернув Господу; правда, дитятко сее було нам великою утiхою, але я не жалкую о тiм, що вже ii нема, а дякую Господа за те, що вона у нас була; за те, що вона, по милостi Божой, три года нас радувала; пам’ять нам зосталась не гiркая, а хорошая; а все-таки iнодi я плачу, як згадаю про мою дитину. Бог простить менi моi сльози; серце часом не слухае розуму, треба б, щоб не тiлько розумом, щоб i серцем i душею кохатись у Бозi, радуваться горю, тодi б, запевно, були б ми щасливi i на сiм свiтi i благословив би нас Господь i на тiм. До другого разу, коханий друже, напишiть, коли Вам чого треба: може, краски, може, грошi, i коли по сьому адресу, то як тiлько зберусь, що матиму – пришлю. Княжна тож до Вас писала, але, видно, Ви наших листiв не получили. Да укрiпить вас Господь, да дасть Вам силу нести важкий крест i дякувать Бога за бiду серцем i розумом. Пишiть до мене, i пишiть часто, тiлько щоб я знав, що Ви моi листи получаете i що з Вами дiеться; а я буду до Вас писать часто. – Да благословить Вас Господь.
Щирий до Вас
Андрей Лизогуб.
Мiй адрес:
В Одессу.
В Садовой, в доме Гацук, бывший Шостак.
101. О. П. Чернишова до Т. Г. Шевченка
Грудень 1847. Оренбург
До сих пор я еще не уехал из Оренбурга, потому что не было попутчиков, да и притом дорога никуда не была годна, снегу совсем не было, сегоднишнюю ночь выпал снег, и довольно порядочный, есть надежда, что на этих днях я отправлюсь в путь с генералом Жуковским, который обещался меня взять с собою.
Буду кланяться от Вас всем Вашим товарищам и знакомым.
1848
102. А. І. Лизогуба до Т. Г. Шевченка
7 сiчня 1848. Одеса
7 генваря 1848. Одеса.
Лист Ваш, коханий друже, я получив на самiсiнький Новий год. Превеликая Вам дяка i за лист, i за Вас, тiльки важко на Вас дивитись. Що маемо робить: будемо молиться Боговi, се найлучше. Як менi привiтать Вас, нового года ради? Да пошле Вам Господь милосердний здоров’е, бо без його i у долi погано, а у недолi ще гiрше, да пошле здоров’е, терпiнiе i силу тягти Вашу недолю; нести ii i не жалiться, а дякувать Бога, начальство слухать, товариство любить i жить, як Бог дае, поки Боговi угодно. Ось чого я молю у Господа Вам, коханий друже. Да послухае Спас наш милостивий моеi грiшноi, але щироi от серця молитви. Дякуйте Господа i за те, що Вам зосталося; Вам зосталось те, що е люде, що Вас кохають i жалують. Хоч недоля от сього i не поменшае, а все-таки трохи легше, як знаеш, що е такiе люде, що жалкують. Ваш перший лист от 22 октября я получив 29 декабря i одвiчав 31 по адресу, там написаном у Оренбург до Лазаревского с передачею; а сей лист получив, як казав уже, на самiсiнький Новий год. Вашу цидулку до В[арвары] Н[иколаевны] послав по адресу. Вона хотiла до Вас писать, як тiлько прочула, где Ви живете, та, мабуть, що-небудь iй помiшало. Глафiра, дякувать Господа, здорова, а сестра ii Татьяна Івановна усе недужа, i тепер стало iй гiрше, живе вона у Киевi, Цецурiн лiчить, та все нема лучче. Видно, Богу угодно, щоб вона, бiдна, страждала; така Його свята воля, нехай так i буде. Я такоi вiри, що Бог усе робить iк луччому. Важко, вельми важко менi було, i тепер ще плачу, як згадаю, як моя манюсенька донька Лiзочка отходила до Бога, да страждала аж двое суток, а тодi, благодаренiе Богу, дав менi силу i розум дякувать Його за мое горе; бо не радостi, а туга да недоля робить чоловiка луччим i зближае його до нашого Отця небесного.
Шукав я книг, що Вам хочеться – «Одiссеi», перевод Жуковського, печатноi ще нема, i нiхто ii не знае i не читав, опрiч Гоголя, що пом’янув у своiх письмах. Коли покажеться – то пришлю; Шекспiра найшов i скоро пришлю; пiджидаю грошей з дому, бо тут зовсiм процвиндрився, а як тiльки роздобуду грошенят, то зараз усе укупi: i ящичок, i Шекспiра, i все пришлю. Ви знаете, що я не вельми заможний, але готов дiлитись чим маю. Що Вам треба, да коли у мене е – то зроблю. Да не скаже менi Господь у день судний: бых болен я в темнице и не посетисте мене. Не могу посiтить персонально – привiтаю словом, i вельми, вельми б радувавсь, якби мое слово та Вам приносило покой i закрiпляло б Ваше серце на недолю. О, щасливий би я був тогдi. Будьте ж здоровi i пишiть до мене.
