Засмутив ти мене, брате, сказавши, що хочеш одружитись. Не гарну ти пору вибрав; не вибивсь ти з своєї нужди, не вийшов на простий шлях. Треба б тобі з сим ділом підождать. Інше б ти навпослі його розмізковав. А в мене була така думка, щоб тебе за гряницю спровадити, і щоб ти ширше по світу поглянув. Ся думка була в мене і в 1847 годі, коли ти не забув, – так тоді Микола не дав доброго діла вчинити, а тепер, мабуть, якась Маруся, чи Одарка, чи Ганна стане на твоїй дорозі. А небагато б тобі й треба, щоб дойти свого розуму і вчинитись великим поетом на всі вічні роки! Коли б на тебе напустить батька Пугача, то, далебі, що він би тебе отверезив, не випивши й півконовки оковитої!
Про московські ж повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом, да й більш нічого. Щоб писать тобі по-московськи, треба жити між московськими писателями і багато дечого набраться. Поглянь на Квітку: він себе в таке багно втеребив московщиною, що й послі смерті його ми ніяк його не витягнем і не поставим так високо, як він достоїн по українським повістям. Москалі тичуть нам у вічі Халявським, Столбиковими і всякою гидотою, на котору самі ж його, необачного, підбили. Так і тобі, друже, брате! Якби в мене гроші, я б у тебе купив їх усі разом да й спалив. Читав я твою «Княгиню» і «Матроса». Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друковати. Тут не одного таланту треба. Але ж у тебе був талант, як ти мальовав картину «Катерину». Над поемою «Катериною» і досі плачуть, а на картину «Катерину» кивають головою. Так кивають земляки, прочитуючи й твої московські повісті, а москалі одкидають геть; а вірші твої рідні і москалі шанують, а земляки наче псалтир промовляють. Так-то брате! До всякого діла особая кебета й особая наука. Що за добро було б, якби нас Господь докупи звів, да якби ми пожили по-сусідськи хоть один рік, да й Костомару до себе приманили. Порозумнійшали б усі троє! Що ж, коли йдемо різно трьома шляхами! Ось і я не всижу на одному місці, і мене тягне то сюди, то туди. Оце надумавсь навідаться хоть на часину до німців, як вони там живуть і як розуму доходять. Ти ж пиши до мене, не вважаючи, що од’їжджаю, бо мені всяку потрібну річ перекидатимуть, і всяке діло без мене буде тут робитись так, наче я й не одлучавсь із дому: що друковатиметься, що готовитиметься до друку; а я, вернувшись, піддам сили, де треба, порядок дам, да і знов махну набиратись чужого розуму, бо вже пора й нам порозумнійшать. Прощай же, мій голубе сизий! Пиши до мене коли хоч і просто за гряницю – отак: Belge, Bruxelles, poste restante. A Monsieur Panteleimon Kouliche. А я тобі одповідатиму на всяке твоє слово – не то що! Прощай! Пані моя нездужає в Борзні, так оце махну за нею, а потім простоватимем через Варшаву, і прямісінько в Брюссель. Так треба по нашим ділам. Там проживемо до весни, а далі побачимо, що чинити.
Твій П. Куліш.
Іноді, може, тобі припаде нужда, і під такий поганий час готов ти будеш або запродать, або не знать як надруковать свої вірші. То лучче от як нехай буде: пиши до мене, що пробі грошей треба – і пиши таки сюди, а не в Брюссель, хоть мене тут і нема. Листи получатиме тут мій секретар, він же й хазяїн, і коректор, і іздатель Каменецький з Києва. То він, прочитавши всякий лист, так зробить, як і я, і грошенят тобі про нужду вишле; а навпослі, як дасть Бог твої вірші огласити, брязнемо на щотах і зробимось квити. Чого тобі треба од Каменецького, чи книжку яку, чи справку, то все пиши до мене в Петерб[ург], а він за мене все тобі зробить ще краще од мене.
258. Т. Г. Шевченка до М. С. Щепкіна
3 лютого 1858. Нижній Новгород
Февраля 3, 1858 г.
Спасибі тобі, мій друже єдиний, за письмо твоє і 200 р. грішми. Все це добро получив я од нашого доброго друга Н. Бр[илкі]на, которий тебе щиро цілує і посилає тобі з Олейниковим кожушок. Зноси на добре здоров’я.
Не знаю, коли ми з тобою побачимось. Бо не знаю, чи швидко Овсянников вернеться додому: я тепер у його хазяїную, то мені конечно треба його дожидаться. А якщо він там довго забариться, то я не втерплю: передам його господу Бр[илкі]ну, а сам чкурну в Нікольське, а за день перед тим гарненько напишу тобі.
Обнімає і цілує тебе тричі твоя і моя любая Тетяся. Вона, порадившись з своїм батьком, посилає тобі свій репертуар і условия такого содержания: 1500 р. в год без бенефиса, а з бенефісом 1200 р. і на переїзд до Харкова 200 р. А поїде воно в Харков з батьком або з матір’ю. А тим часом – воно согласиться на твое условие, яке ти скажеш.
Во имя святого Бога и святого искусства, поможи їй, друже мій великий, вирваться із сього гнилого Нижнього. Мені тут аж жаль дивиться на неї. По поводу її бенефіса написав я невеличку статейку в газету, котору посилаю тобі: прочитай та прикинь своє до неї яке мудре слово, та оддай перепечатать в «Московских ведомостях». Для нашої любої Тетясі се було б незгірше.
27 генваря поховали славного старого Улибишева, і не найдеться нікого в Нижньому некролог йому написать! Ще раз гнилий Нижній Новгород.
Поцілуй за мене благородного Сергея Тимофеевича Аксакова і молодика Максимовича. Р[єпні]ну як побачиш, то й її привітай. А тебе цілує М. А. Д[орохо]ва з своєю чужою дитиною. Цілує Голы[н]ская і тричі цілує Піунова, а я і лік теряю.
До свидания, моє серце, мій друже єдиний.
Щирий твій Т. Шевченко.
Чи робить там що Катков з моєю повістю? Я вже другу часть кінчаю.
Чи прислав Куліш тобі мої «Неофіти»?
Чом ти мені не написав адреса Сергея Тимофеевича?
259. В. М. Погожева до Т. Г. Шевченка
5 лютого 1858. Владимир
Владимир, 5 февр[аля] [18]58 г.
Позволь, пожалуйста, любезнейший друг Тарас Григорьевич, обращаться с тобою запросто, без китайских церемоний, – называя ты, а не вы, что, впрочем, и неграмматично.
В Москве я пробыл неделю, но по болезни не мог выезжать и уже решил я записку твою отправить к М. С. Щепкину с сыном моим. Но достопочтенный и заслуженный старец-артист сам приехал ко мне и порадовал меня и всю мою семью добрым вниманием его, лестным знакомством и чрезвычайно приятным чтением одной новой басни и твоей «Пустки». – Кажется, так называл. Старик, с теплотою вечно юной души и несостарившегося сердца его, с особенным умилением прочел эту «Пустку». Он прослезился, и мы все прослезились. В то время были у нас и гости. Особенно дочь моя Вера была в восторге от Щепкина и чтения «Пустки». В то же время был у нас итальянец Феста, учитель пения в Московских девичьих институтах, который пробовал голос знакомой нам девицы. И М. С. Щепкин благословил эту девицу на артистическое поприще.
М[ихайло] С[еменович] спрашивает, когда ты именно можешь к нему приехать в Подмосковную? – А потому и прошу тебя, любезнейший друг Тарас Григорьевич, известить меня письмом в г. Владимир (Василию Николаевичу Погожеву, в квартире инжен[ера]-поручика Александрова), а я сообщу Щепкину, – дабы к тому времени приготовили, т. е. отопить дом. Но, может быть, я и сам приеду в Нижний, хотя хворость и удерживает сидеть в теплой хате.
Статью о милой Пиуновой я отправил в редакцию «Московс[ких] университ[етских] ведомостей» чрез Евг[ения] Фед[оровича] Корша. Не знаю, будет ли напечатано? Впоследствии я напишу подробнее.
Милостивой государыне Аделаиде Алексеевне, ее превосходительной и во всех отношениях превосходной маменьке Наталье Карловне, а также и Николаю Александровичу Брылкину прошу передать мое душевное почтение. Скажите Наталье Карловне, что я по причине болезни не мог быть в Москве у г-жи Плохово.
За тем – до свиданья, не говорю прощай, потому что кого люблю, с тем расстаюсь – до свидания.
Душевно уважающий Тараса Шевченко
Василий Погожев.
г. Владим[ир],
5 февр[аля]
[18]58.
260. М. С. Щепкіна до Т. Г. Шевченка
6 лютого 1858. Москва
От 6-го февра[ля] 1858 году.
Вчерашнего числа чрез г-на Олейниного получил твое письмо, на которое и спешу отвечать; и, по праву дружбы, буду говорить просто: ваша милость вся такая поэтическая, огненная натура, как и была; ты, по доброте своего пылкого сердца жела[ешь] Пиуновой более жизненного простора, говоришь, что ее нужно вырвать из этого болота. Но вспомни, что в этом болоте существует г-жа Дорохова, Голынская и семейство Брылкиных, что они все дали слово принимать в ней участие и помогать к развитию ее таланта, а это не безделица, а с практикой окрепнут ее маленькие средства, и, при содействии этих добрых людей, из нее выйдет много хорошего, и, вероятно, голоса этих добрых женщин убедят г-на Варенцова к улучшению ее жизненных средств. В Харькове ее роли теперь занимает жена комического актера Васильева, который для них необходим, а и она получает 850 р. жалованья и бенефис, а ты хочешь, что Пиуновой надо дать 1500. И кому же? Существу, которого совершенно не знает дирекция. Ты полагаешь, что она доверяет моей рекомендации. Но ведь моя рекомендация не подвинула же г-на Варенцова. Никакая дирекция за глаза не сделает контракта заочно, разве сама пошлет доверенного человека для выбора труппы; ехать же по письменному соглашению неудобно. Представь, что если по приезде в Харьков она сделает дебют и дирекция, или из рассчетов, или по близорукости, не найдет того, что мы находим, тогда она просто скажет, что не может дать ей того жалованья, а не угодно ли ей остаться на таком жаловании, которое они ей предложат, – то каково будет ее положение? Конечно, твоей восторженной поэзии и не приходит это в голову, а в действительности это очень, очень может быть. Ради Бога, извести поскорее о сем, как мне поступить? – Но и тогда я могу написать только, что Пиунову, о которой ты к нам писал, я знаю, что она с талантом, с грацией, приложу ее репертуар и спрошу, желают ли они ее иметь и что могут предложить; а самому мне потребовать означенную сумму будет смешно; да оне может быть скажут, что им не нужна. Обсудите это хорошенько.
Твой М. Щепкин.
Дописано на полях – на першій сторінці:
Если бы знал, как мне старику тяжело писать.
На другій сторінці:
Был у меня твой товарищ по Новопетровской крепости Феликс Фиалковский и спрашивал о тебе, и как жалел, узнав, что ты в Нижнем и он чрез него ехал.
На третій сторінці:
Если будешь ехать в Москву, то напиши не за день, дня за три, нужно дня два протопить комнаты. Еще прощай.
На третій сторінці вгорі:
Брошюрку завтра понесу Коршу, а что будет, – не знаю.
На четвертій сторінці:
Адрес Аксакова: на Тверском бульваре в доме Юсуповой близ дома оберполицмейстера.
P. S. Еще несколько слов. Не думай, что я только отнекиваюсь быть полезным моей любой Тетясе. Нет, это осторожность – от излишней любви к ней, – чтобы вместо добра не сделать ей зла, и которое трудно поправить будет. А она мне по своему занятию ближе, чем тебе. В Харькове по случаю соперничества она найдет тьму неприятностей и ни одного существа, которое бы поддержало ее; ты пишешь, что она может ехать с отцом, но отцу нужно будет бросить службу и потом жить на два семейства, да и какую пользу на сцене может принесть ей отец или мать? Нет, гораздо лучше соразмерять жизнь свою по средствам и учиться, учиться, и время все сделает: я все знаю это по опыту. Я в Полтаве получал две тысячи ассигнациями, без бенефиса, а у меня было 16-ть человек семейства. Конечно, я ел только борщ да кашу, и чай пили в прикуску, а право мне было хорошо… Не вытерплю! Скажу! Ти, кажуть, друже, кутнув трохи, никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья! Не щадишь ты и себя, и друзей твоих. Погано, дуже погано. Не набрасывай этого на свою натуру и характер. Я этого не допущаю, человек этим и отличается от животных, у него есть воля: Пантелей Иванович до 60-ти лет кутил, а потом воля взяла верх, и он во всю жизнь не поддавался этой кутне. Не взыщи за мои грубые слова. Дружба строга, а ты сам произвел меня в друзья, и потому пеняй на себя. Статью в газету передам Коршу. А все-таки целую тебя без счету и твою бороду. Пожалуйста, извести пораньше о своем приезде, а то в Никольском нужно будет приготовить. Да, записку твою от г-на Погожина получил и был у него.
Ну, прощай, рука устала писать. Видишь, скильки надряпав. А ще-таки – Бог тебе судья; передай мой поцелуй твоей Тетясе. Але ні, не треба, а то я боюсь, чтобы от твого чолом не зробилось ей дуже душно.
261. Т. Г. Шевченка до М. С. ЩЕПКІНА
9–10 лютого 1858. Нижній Новгород
IДОЛЯТи не лукавила зо мною,Ти другом, братом і сестроюСіромі стала. Ти взялаМене маленького за рукуІ в школу хлопця одвелаДо п’яного дяка в науку.– Учися, серденько, колисьЗ нас будуть люде, – ти сказала.А я й послухав, і учивсь,І вивчився. А ти збрехала.Які з нас люде? Та дарма,Ми не лукавили з тобою,Ми просто йшли, у нас немаІ йоти кривди за собою!Ходімо ж, доленько моя,Мій друже щирий, нелукавий!Ходімо дальше, дальше слава…А слава – заповідь моя!IIМУЗАІ ти, пречистеє, святеє,Ти чадо неба молодеє,Мене ти в пéлену взяла,І геть у поле однесла.І на могилі серед поля,Як тую волю на роздоллі,Туманом сивим повила.І колихала, і співала,І чари діяла… і я…О чарівниченько моя!Мені ти всюди помагала!І всюди, зоренько моя,Ти непорочною сіяла.Не помарніла в чужиніВ далекій неволі,У кайданах пишалася,Як квіточка в полі.Із казарми смердячоїЧистою, святоюВилетіла, як пташечка,І понадо мноюПолинула, заспівалаТихесенько, мило…Мов живущою водоюДушу окропила.І я живу, і надо мноюСвоєю Божою красоюВитаєш ти, мій херувим,Золотокрилий серафим!Моя порадонько святая,Моя ти доле молодая!Витай зо мною уночі,І вдень, і звечера, і рано,Не покидай мене, учи,Учи неложними устамиХвалити правду. ПоможиМолитву діяти до краю.А як умру, моя святая!Не кинь мене. А положиСвого ти сина в домовинуІ хоть єдиную сльозинуВ очах безсмертних покажи.IIIСЛАВАА ти, циндре, орандарко,Перекупко п’яна!Де ти в чорта забариласьЗ своїми лучами?У Версалі над злодієм,Мабуть, розпустила…Чи з ким іншим мизкаєшсяЗ нудьги та з похмілля?Сідай лишень коло менеТа витнемо з лиха!Гарнесенько обіймемось,Та любо, та тихоПоцілуємось… Та й теє…Та й поберемося,Моя крале мальована!Бо я таки й досіВолочуся за тобою.Ти хоч і пишалась,І з п’яними королямиПо шинках шаталась,І курвила з солдатамиПід Севастополем…Та мені про те байдуже…Мені, моя доле,Дай хоч глянути на тебе,І, і пригорнутисьПід крилом твоїм. І любоЗ похмілля заснути.9 февраля
1858.
Друже мій єдиний!
Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня! Та й сам таки подумай гарненько. Хто ж нас шануватиме, як ми самі себе не шануєм? Я ж уже не хлопець нерозумний. І од старості, слава Богу, ще не одурів, щоб таке вироблять, як ти пишеш. Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай, коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся. А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий, мій друже єдиний. Я аж заплакав на старість, як прочитав твоє письмо, полное самой чистой, некупленной любви. Ще раз спасибі тобі, моє серце єдинеє!
Я послав тобі письмо харковського директора. Тетяся цілує тебе, як батька рідного, і просить, щоб ти робив з нею, як тебе Бог навчить. На Варенцова нема надії. Дерево, та ще й дубове. Оставайся здоров, мій милий друже. Незабаром прибуду до тебе, а поки що люби мене, оклеветанного твоего щирого друга
Т. Шевченка.
10 февраля
1858.
Хоча ти і не велів, а я таки не втерпів, чмокнув сегодня разочок нашу любую Тетясю. Чмокни гарненько за мене благородного Сергея Тимофеевича.
262. М. I. Костомарова до Т. Г. Шевченка
10 лютого 1858. Саратов
Далебі, дуже б добре зробив ти, мій єдиний друже, коли б оженився. Хоч би на старісті літ після такої глибокої гіркої коновки лиха трохи одпочити душею: щоб тобі Бог заплатив за всі ті муки, що переніс! А що про мене пишеш, то теж правда, і на моє нещастя велика правда: та що ж бо мені робити, коли у сему Саратові нема жодної жіночої душі, щоб сподобалась. Була тут одна гарна німочка; я був хотів одружитись з нею, та, правду сказати, за тим сюди й повернувся, аж вона заміж вийшла: підхватив її другий, німець, а я в дурнях зостався, а все через те, що дуже довго думав та лагодивсь – як почати та приступити. А сі московки прелукаві та нещирі, не скоро знайдеш! Рідко трапиться що-небудь добре.
Куліш майнув за гряницю і наказав мені писати до його в Брюссель. І так, здається, несподівано удрав; писав, що літом збирається, а до того часу то те, то інше замишляє, а через тиждень пише мені, що ти, каже, не озивайсь до мене на столицю, а пиши в Брюссель. Ще не писав. Шкода ж, брате, що він завіз твоїх «Неофітів», а ти не зоставив у себе другого списку. Та хоч шо там таке – напиши, і про віщо там співається, і чого воно не для друку? А коли не для друку, то повинно бути для добрих приятелів.
А я тепер перекладаю святе письмо на українську мову; переложив уже всього Матвія, а Марка зосталось тільки дві глави останні. Та шкода, добродію: очі болять, зовсім сліпну, і гірка доля мене жде в старість: чую заздалегідь! Ти нудишся, і я нужусь, і світ немилий і бачиш, що дальш нічого не буде. Тільки надії на волю й ласку Божу.
Марусі Солонини нема тута: вона в Воронежі.
А ти ж хотів по весні волженські види малювати і навіть сюди приплисти; дай Бог (коли лучшого чого не надибаєш), щоб сталось те твоє хотіння і щоб я мав тебе углядіти: велика б радість мені сталася.
Прощай, не забувай щиро прихильного твого друга, вірне тебе люблячого і шануючого
Н. Костомарова.
Февраля 10,
1858,
Саратов.
Чи ти в компанії «Меркурія» лічишся? Чи що?
263. М. М. Лазаревського до Т. Г. Шевченка
10 лютого 1858. С.-Петербург
10 февраля, С.-Петербург.
Спасибо тебе, мой сизий голубе Тарасе, что откликаешься из своего захолустья. Конст[антин] Ант[онович] Шрейдерс, спасибо ему, два раза был у меня, а завтра поеду я к нему с этим письмом; с ним посылаю 4 портрета; много есть охотников, желающих и молящих у меня твоего портрета, и я решился заказать их 50 штук, чтобы продавать с барышом. Через неделю они будут готовы и сколько получу за них барыша – скажу, а гроши приложу к имеющимся у меня твоим. Ты, друже, пожалуйста, не сердись на меня за это доброе дело не для тебя, а для других: гроши грошима, но, главное, не следует отказывать в такой теплой искренней просьбе, о твоем портрете всем душевно тебя любящим.
Об Овсянникове я уже писал тебе; но после того еще не виделся с ним: и ему, и мне некогда, но скоро с ним мы увидимся.
Кажется, я тебе уже писал, что Кулиш уехал за границу, а если не писал, то теперь скажу; он уехал отсюда в самые заговины на пост (2 ч[исла]) в Малороссию, а оттуда сейчас же чрез Варшаву в Брюссель, где будет слушать лекции в университете, после того в Париж и еще кое-куда; думает вернуться в октябре или ноябре; твоих произведений он мне не показывал, так как я виделся с ним накануне отъезда; у него все было уже уложено. Говорил, что там займется всем и оттуда будет писать.
Шекспир в переводе Кетчера редок и стоит не меньше 25 р., а потому до твоего разрешения я не купил его; Вовчка опять тебе послали (тут многие им недовольны и говорили про Кулиша недобре); Беранже в переводе Курочкина (славная вещь), говорят, есть у тебя, а повесть о временах Бор[иса] Годунова и Дмитр[ия] Самозв[анца] (для детей) хоть и Кулиша, да, говорят, не стоит покупать; я не читал ее.
Прочитавши все это, скажи, что тебе нужно из этих книг, и я сейчас вышлю.
Овсянников не был еще у гр[афини] Настасии Ивановны; и я давно не был у нее; но вчера был у меня (при Шрейдерсе) один знакомый и спрашивал меня от графини, когда будет у нее Овсянников. Вчера был у меня и Семен и просил кланяться тебе; я говорил ему, чтоб он сам написал; но он хоть и обещал, да едва ли исполнит: ленивый.
Спасибо тебе, что ты привитал моего брата Якова; он не нахвалится тобою и из Вятки уже прислал твои письма.
Пишу наскоро; некогда. Прощай, дорогой, и люби по-прежнему вполне преданного тебе
Мих. Лазарев[ского].
264. П. О. Куліша до Т. Г. Шевченка
14 лютого 1858. Мотронівка
Пишу до тебе, брате Тарасе, з того хутора, де ти в мене на весіллі шаферовав, чи то, бак, бояриновав. Пані моя, недугуючи, оставалась од октября на Вкраїні, а я сам пробував на столиці. Тепер же вона, слава Богу, поправилась, і оце пускаємось із нею до Варшави і далі. Пишу ж до тебе от за чим. Колись ти мальовав «Живописну Україну», і нічого з того не вийшло; а хоть би й вийшла яка тобі користь грошова, то все ж би ти був послугач панський, а не людський; людям бо не було б ніякого діла до твоєї «Живописної України»: не змогли б люде за дорожнетою до неї докупитися. Тепер же сам бачиш, що панський вік кінчається, а людський починається; то саме година – помірковати, як би людям помогти духом угору піднятись. Отже, я тобі дам добру раду. Накидай ти пером дещо з нашої історії і попідписуй найкращі вірші з дум і з свого-таки компоновання. Сі твої рисунки ми виріжемо на дереві, одпечатаєм і розрисуєм фарбами трошки краще од лубочних картинок московських. Ціна буде їм по 2, чи по 4 шаги, а коли дуже дешево, то по 6 шагів, і будуть вони продаватись по всіх ярмарках, і будуть вони наліплюватись у кожній хаті замість московського плюгавства, і буде старе й мале на їх дивитись і оті підписи вичитувати, і розійдеться по Вкраїні наше «слово забуте, наше слово тихосумне, богобоязливе», і воскресить воно не одну душу, – і мала твоя праця станеться з часом причиною великого діла всесвітнього, – душа моя чує. Я й сам понарисовував би, і вийшло б воно не згірш од московщини, да в мене тії абриси не будуть такі характеристичні, як у тебе. Ти як не поведеш пером, то все воно закарлючиться по-художницьки. А треба, щоб дітвора, дивлячись на сі картинки, набиралась доброго смаку. Велике, велике виросте з того добро на Вкраїні, – далебі! Отже, брате, не гай часу і не одкладуй сеї праці ні на один день. Коли ж не чуєш до неї охоти, то пиши зараз до мене, що шкода; то я вже сам як-небудь нарисую тії кунштики, покинувши для сього всі свої писання і читання, бо се вельми благе і достойне діло! А продавать їх і розвозить по ярмаркам – знайдуться люде, про се не турбуйся. А що народ кинеться куповати, то що й казати! Чорт знає яке курзу-верзу купує, а то б не куповав такого добра! Бачу по «Граматці», до которої і чоловіки і баби квапляться, радіючи, що всяке слово так до душі й промовляє. Прощай! Пиши у Брюссель.
Твій П. К[уліш].
1858, февр[аля] 14. Хутір Мотроновка.
265. М. С. Щепкіна до Т. Г. Шевченка
Середина лютого 1858. Москва
Друже мій!
На первой неделе я писал к тебе и г. Брылкину, которого благодарил за тулуп, а в твоем письме немного поворчал, что делать? Старость безо ворчанья не существует. Теперь получил твое письмо и приложенное при нем письмо Щербины: я тотчас написал к нему и приложил репертуар Пиуновой. Сказал все, что нужно, а главное, что ей ехать на неопределенную сумму немного неловко и просил о скорейшем ответе уже на мое имя, потому что я сказал, что ее и тебя жду в Москву. На все, смотрите ради Бога, осторожнее решайтесь: я об г. Щербине слышал, что его слово не закон и что собственные выгоды не остановят его изменить ему; что же касается до совета, какой я могу дать, как Пиуновой ехать – одной или с семейством: то я этот вопрос отношу к поэтическому настроению твоей восторженной головы. Какой я могу дать совет, когда я совершенно не знаю ее семейственных отношений; и этого никто решить не может, как само семейство, если и ошибется, то жаловаться не на кого. Мой совет один и тот же, без верного обеспечения не решаться. Но вспомните, что это только совет, а как человек и я могу ошибиться; не знаю, застанет ли мое письмо тебя, и боюсь, что я не знаю точного дня твоего выезда в Москву: я в последнем письме писал, чтобы ты дня за три до своего выезда известил меня, какого числа выедешь и как, с почтой или иначе, дабы в Никольском было все готово и чтобы я знал, когда на станцию выслать и самому уже там [быть]. Передай мои душевные поклоны г. Дороховой, семейству Брылкиных и всем, кто меня помнит.
Целую тебя и остаюсь
твой М. Щепкин.
266. Т. Г. Шевченка до С. Т. АКСАКОВА
16 лютого 1858. Нижній Новгород
Чтимый и многоуважаемый
Сергей Тимофеевич!
Ради всех святых простите мне мое грешное, но не умышленное молчание. Вы так сердечно дружески приняли мою далеко не мастерскую «Прогулку», так сердечно, что я, прочитавши ваше дорогое мне письмо, в тот же день и час принялся за вторую и последнюю часть моей «Прогулки». И только сегодня кончил. А как кончил? Не знаю. Судите вы меня, и судите искренно и милостиво. Я дебютирую этой вещью в великорусском слове. Но это не извинение. Дебютант должен быть проникнут своей ролью, а иначе он шарлатан. Я не шарлатан, я ученик, жаждущий дружеского, искреннего суда и совета. Первая часть «Прогулки» мне показалась растянутою, вялою. Не знаю, какою покажется вторая. Я еще не читал ее, как прочитаю, так и пошлю вам. Нужно работать, работать много, внимательно и, даст Бог, все пойдет хорошо. Трудно мне одолеть великороссийский язык, а одолеть его необходимо. Он у меня теперь, как краски на палитре, которые я мешаю без всякой системы. Мне необходим теперь труд, необходима упорная, тяжелая работа, чтобы хоть что-нибудь успеть сделать. Я десять лет потерял напрасно, нужно возвратить потерянное, а иначе будет перед Богом грешно и перед добрыми людьми стыдно. Я сознаю и сердцем чувствую потребность работы, но в этом узком Нижнем я не могу на один день спрятаться от невинных моих друзей. Собираюся выехать в Никольское к моему великому другу Михайлу Семеновичу. Дожидаю только товарища из Петербурга. Не знаю, получил ли Михайло Семенович мои «Неофиты» от Кулиша. Мне бы сильно хотелося, чтобы он прочитал вам это новорожденное хохлацкое дитя. На днях послал я ему три или, лучше сказать, одно в трех лицах, тоже новорожденное чадо. Попросите его, пускай прочтет.