З другого боку, Ви висловлювали побоювання, що непатрiотичнi погляди моiх спiввiтчизникiв не дають iм змоги гiдно оцiнити той твiр, можливiсть успiху якого менi хотiлося довести. Ця обставина, стверджували Ви, лише почасти зумовлена загальною прихильнiстю до iноземноi мови, а не до своеi рiдноi; вона також залежить вiд особливого середовища, в якому перебувае англiйський читач. Якщо ви почнете розповiдати йому про первiсний стан суспiльства i дикi звичаi, що iснують у гiрськiй Шотландii, вiн залюбки слухатиме вашi оповiдi. І це е цiлком природним. Пересiчний читач або взагалi нiколи не бував у цих вiдлюдних краях, або проминав iх пiд час своiх лiтнiх подорожей. Погана iжа, убогий нiчлiг, злиднi i спустошення, що iх бачить вiн довкола, добре пiдготували його до неймовiрних розповiдей про волелюбний, незвичайний народ, який так добре гармонуе з диким краевидом. Проте той самий шановний читач, сидячи у своiй затишнiй вiтальнi, в теплi англiйського родинного вогнища, не надто схильний слухати розповiдi про те, що побут його предкiв був цiлком iншим, що похила вежа, яку вiн бачить iз вiкна, колись належала бароновi, який не вагаючись повiсив би його на воротах свого власного будинку без судового слiдства; що наймити, якi працюють в його невеликому маетку, два-три столiття тому були б його рабами i що необмежена влада дворянськоi тиранii панувала б над сусiднiм селищем, де зараз адвоката шанують бiльше, нiж помiщика.
Я розумiю всю серйознiсть цих заперечень, проте мушу зiзнатися, що вони не здаються менi вирiшальними. Звичайно, таку перешкоду, як брак матерiалу, подолати нелегко; проте хто ж, як не д-р Драйездаст, мае знати, що для тих, хто любить книжки i наше минуле, вiдомостi про звичаi i характери наших предкiв розкиданi скрiзь, у будь-якiй iсторичнiй працi; звичайно, вони становлять мiзерний вiдсоток вiдносно змiсту цих творiв, проте, зiбранi докупи, можуть освiтити vie privee[34 - Благослови вас Господь, сини моi (лат.).] наших пращурiв. Звичайно, i я можу зазнати поразки у своiй спробi. Проте я впевнений, що бiльш наполегливi пошуки матерiалу i бiльш вдале його використання обдарованим митцем завжди матимуть успiх, як про те свiдчать працi доктора Генрi[35 - Генрi, Роберт (1718–1790) – автор шеститомноi «Історii Великоi Британii, вiд першого римського вторгнення» (1771–1785).], а найбiльшою мiрою – мiстера Шерона Тернера[36 - Тернер, Шерон (1768–1847) – автор чотиритомноi «Історii англосаксiв» (1799–1805).]. І тому я заздалегiдь постаю проти будь-яких висновкiв у тому разi, якщо ця спроба буде невдалою. Але повторюю: якщо менi поталанить змалювати правдиву картину давнiх англiйських звичаiв, я хотiв би сподiватися, що доброзичлива вдача моiх спiввiтчизникiв та iх здоровий глузд забезпечать менi iхню прихильнiсть.
Вiдповiвши, наскiльки це було можливо, на Вашi першi заперечення, чи то принаймнi висловивши твердий намiр подолати всi перешкоди, вiд яких Ви мене застерiгали, я хочу сказати кiлька слiв про те, що безпосередньо торкаеться мого твору. Ви, напевне, подiляете ту думку, що сама професiя дослiдника старовини, який здiйснюе складнi i, як заведено вважати, копiткi та детальнi пошуки, полишае його здатностi створити цiкаву оповiдь iз цього матерiалу. Дозвольте зауважити, любий докторе, що це заперечення мае радше формальний характер i не стосуеться сутi справи. Звичайно, такi розважальнi твори не узгоджуються з суворими поглядами нашого друга мiстера Олдбока. Проте Хорас Уолпол[37 - Уолпол, Хорас (1717–1797) – автор першого готичного роману (роману жахiв) «Замок Отранто», який Скотт назвав «першою сучасною спробою створити захоплюючу вигадку на основi старих рицарських романiв».] змiг написати моторошне оповiдання про потойбiчнi сили, а Джордж Еллiс[38 - Джордж Еллiс (1753–1815) – автор тритомних «Зразкiв раннiх англiйських вiршованих лицарських романiв, написаних переважно на початку XIV столiття» (1805), зi стислим викладом змiсту куртуазних романiв i злегка модернiзованими цитатами з оригiналу.] – вдихнути чари життя i блискучого гумору, такого ж вишуканого, як i своерiдного, у своi перекази старовинних вiршiв. Отже, якщо менi доведеться зазнати каяття з приводу своеi смiливостi, я можу на свое виправдання посилатися на шановних попередникiв.
Втiм, прискiпливий iсторик може подумати, що, змiшуючи таким чином правду i фантазiю, я засмiчую чистi джерела iсторii сучасними поглядами i прищеплюю молодому поколiнню хибнi думки про описану мною епоху. Певною мiрою погоджуючись iз цими мiркуваннями, я спробую протиставити iм таке судження.
Щоправда, я не можу, та й не намагаюся, зберегти цiлковиту точнiсть навiть в описi костюмiв, не кажучи вже про такi важливi питання, як мова i звичаi. Проте тi самi причини, якi не дають менi змоги передавати дiалоги роману англосаксонською або норманофранцузькою мовою чи то запропонувати iх читачевi надрукованими шрифтом Кекстона[39 - Кекстон, Вiльям (1422?—1491) розпочав друкарську справу в Англii («Історiя Троi», 1474), Вiнкен де Ворд (пом. 1534?) – його пiдмайстер i послiдовник.] або Вiнкен де Ворда, заважають менi триматись у межах того часу, в якому вiдбуваеться дiя.
Для того щоб викликати в читача бодай якусь цiкавiсть, потрiбно описувати обрану Вами тему мовою i стилем Вашого часу. Жодний твiр схiдноi лiтератури не зажив такого успiху, як перший переклад арабських казок, зроблений мiстером Геландом[40 - …перший переклад арабських казок, зроблений мiстером Гелан-дом… – Тут йдеться про неповний переклад арабських казок «Тисячi й однiеi ночi» (1704–1712); Геланд (Антуан Галлан, 1676–1715) – французький орiенталiст.]: зберiгши своерiднiсть схiдноi фантазii i розкiшнi схiднi костюми, вiн поеднав iх з простими почуттями i природними вчинками персонажiв, що зробило iх цiкавими i зрозумiлими для всiх; водночас вiн скоротив надто розтягнутi сцени i нескiнченнi повторення, що присутнi в арабському першоджерелi. Звичайно, в такому виглядi цi розповiдi мають менше схiдного колориту, проте значно бiльше вiдповiдають вимогам европейського попиту; завдяки цьому вони отримали таке схвалення, якого нiколи б не мали, якби за своею формою i стилем не були певною мiрою пристосованi до почуттiв i звичок захiдного читача. Беручи до уваги смаки публiки, яка, сподiваюся, iз задоволенням читатиме цей твiр, я намагався описати старi звичаi сучасною мовою i передати характери моiх персонажiв тiею мiрою, яка не дозволить сучасному читачевi нудьгувати вiд надто докладного зображення старовини. Проте я вважаю, що, пристосовуючись до цих смакiв, я не переступив ту межу, за яку не повинен виходити автор художнього твору.
Талановитий письменник – покiйний мiстер Стратт[41 - Джозеф Стратт (1749–1802) – англiйський письменник, автор «антикварних романiв», Скотт завершив недописаний Страттом роман «Куiнху-хол», що стало його першим досвiдом у царинi iсторичноi прози.] – у своему романi «Куiнху-хол» iшов за iншим принципом. Протиставляючи сьогодення минулому, вiн начебто зовсiм забув про характери i вчинки, що е спiльними для нас i для наших предкiв – почасти успадкованi нами, але загальнолюдськi по сутi, позаяк iх iснування у всi епохи не пiдлягае сумнiву.
Вiдкинувши все, що не зовсiм застарiло, щоб бути для нас чужим i дивним, цей чоловiк, за всiеi його освiченостi i обдарованостi, зробив твiр недоступним для широкого кола читачiв. Права митця на вiльне поводження з матерiалом е такими важливими для здiйснення мого задуму, що я прошу Вас терпляче вислухати такi моi докази.
Того, хто вперше гортае твори Чосера[42 - Чосер, Джефрi (1340?—1400) – англiйський поет, автор «Кен-терберiйських оповiдань». Скотт значною мiрою орiентувався на мову Чосера, пишучи «Айвенго».] чи якогось iншого давнього поета, так лякае вигляд застарiлого правопису приголосних i давньоi мови взагалi, що вiн квапиться вiдкинути цю книжку вiд себе, мов якесь страховисько, напхане уламками древнiх руiн i тому надто жахливе для розумiння його прихованих чеснот. Проте якщо розумний i освiчений друг доведе йому, що цi труднощi е лише уявними, якщо вiн прочитае цей твiр вголос, якщо замiнить застарiлий правопис знайомих слiв на сучасний, вiн доведе своему учневi, що, напевне, лише одна десята частина слiв у цiй книжцi справдi вийшла з ужитку. В такий спосiб буде легше вмовити початкiвця пiдiйти до «джерела чистоi англiйськоi»[43 - «Джерело чистоi англiйськоi» – Едмунд Спенсер, англiйський поет доби Ренесансу, поема «Королева фей» (1590–1596); сказано про чосера.] з цiлковитою певнiстю, що, маючи трохи терпiння, вiн невдовзi зможе насолоджуватися тим гумором i пафосом, якими старий Джефрi тiшив епоху Кресi та Пуатье[44 - Битви пiд Кресi (1346) та Пуатье (1356) – найбiльшi битви Столiтньоi вiйни, в яких Англiя перемогла Францiю, що вiдбувалися за часiв Джефрi чосера.].
Помiркуймо далi. Припустiмо, що наш неофiт у своему новому захопленнi давниною спробуе наслiдувати те, що викликае в нього такий захват; вiн вчинить дуже нерозумно, якщо випише зi словника застарiлi слова i вживатиме iх замiсть слiв i виразiв, поширених у наш час. Саме такоi помилки припустився Чатертон[45 - Чатертон, Томас (1752–1770) – англiйський поет, автор поем у середньовiчному стилi i писаних середньовiчною англiйською, нiбито створених монахом на iм’я томас Роулi, що жив у Брiстолi у XV ст. Чатертон вiдiслав iх Хорасу Уолполу, проте той упiзнав пiдробку. Життя Чатертон закiнчив трагiчно, наклавши на себе руки, тому в оригiналi Скотт називае його «бiдним Чатертоном». Мiстифiкацiя Чатертона стоiть в одному ряду з Макферсоновою i вiдбивае характерну для 2-i пол. ХVІІІ ст. Тенденцiю: пробудження iнтересу до фольклорно-середньовiчноi творчостi.]. Прагнучи надати своiй мовi старовинного звучання, вiн знехтував усiма сучасними словами i створив мову, яка не мае нiчого спiльного з жодною з тих, якими коли-небудь говорили у Великiй Британii. Той, хто хоче наслiдувати давню мову, повинен засвоiти загальний характер ii граматичних форм, виразiв, зворотiв, принципiв узгодження слiв, а не ганятися за рiдкiсними i забутими словами. Як я вже казав, у творах давнiх авторiв застарiлi слова трапляються набагато рiдше, нiж слова, вживанi досi, але з iншим значенням та в iншому написаннi. Спiввiдношення мiж ними становить приблизно один до десяти.
Усе, сказане мною про мову, тим паче стосуеться зображення почуттiв i звичаiв. Найважливiшi людськi пристрастi у своiх проявах, так само як i джерела, що iх живлять, е загальними для всiх суспiльних прошаркiв, краiн i епох; це, безперечно, свiдчить про те, що хоч певний суспiльний лад впливае на погляди, думки i вчинки людей, та самi люди за своею природою мають багато спiльного. Нашi предки вiдрiзнялися вiд нас, звичайно, не бiльше, нiж еврей вiдрiзняеться вiд християнина. «Хiба вони не мають рук, органiв, членiв тiла, почуттiв, уподобань, пристрастей? Хiба не та сама iжа живить його, хiба не та сама зброя його ранить, хiба вiн не страждае на тi самi недуги, хiба не тi самi лiки зцiлюють його, хiба не грiють i не холодять його тi самi лiто i зима, що й християнина?» Тому iхнi почуття i пристрастi за своею природою i за своею силою близькi до наших. І коли автор береться за написання роману або iншого художнього твору, на зразок того, який вирiшив написати я, виявляеться, що доступний йому матерiал – як мовний, так i iсторично-побутовий – такою ж мiрою належить сучасностi, як i часовi, обраному для описання. Ця обставина надае автору свободу вибору i робить його працю легшою, нiж здавалося спочатку. Розглянемо приклад iз галузi сумiжного мистецтва. Можна сказати, що в живописi старовиннi деталi збагачують пейзаж специфiчними рисами. Лицарський замок повинен здiйматись у всiй своiй величi, люди повиннi мати той одяг i тi пози, що були властивi епосi; мiсцевiсть, яку художник вибрав для своеi картини, повинна бути зображена з усiма своiми особливостями, з гiрськими кручами чи стрiмкими водоспадами. Колорит також мае бути природним. Небо – ясне або хмарне, вiдповiдно до клiматичних умов, барви – саме тi, що переважають у природi. У цих питаннях закони мистецтва змушують художника суворо дотримуватися природних меж. Проте йому зовсiм не обов’язково передавати найменшi подробицi, з надмiрною точнiстю зображувати траву, квiти i дерева, що прикрашають пейзаж. Усе це, як i спiввiдношення свiтла й тiнi, е загальним для будь-якоi мiсцевостi, природним для будь-якоi краiни i тому може бути пiдказане особистими поглядами й уподобаннями живописця.
Щоправда, ця свобода вибору завжди е обмеженою. Художник повинен уникати тих подробиць, що не вiдповiдають клiматичним або географiчним особливостям пейзажу; не слiд саджати кипариси на Мерейських островах[46 - Мерейськi острови – знаходяться у Шотландii, Персе-полiс – у Персii.] або шотландськi ялини серед руiн Персеполiсу. Такi самi обмеження владнi i над письменником. Автор може дозволити собi описати почуття i пристрастi персонажiв бiльш детально, нiж це робиться у старовинних лiтописах, якi вiн наслiдуе; проте, захопившись цим описом, вiн не повинен вводити нiчого, що не вiдповiдало б характеру епохи. Його лицарi, лорди, зброеносцi й селяни можуть бути зображенi бiльш ретельно i образно, нiж у сухiй безбарвнiй оповiдi старовинного iлюстрованого рукопису, проте характер i зовнiшня обстановка епохи повиннi лишатися недоторканими. Усi цi персонажi мають залишатися такими самими, хiба що змальованими тоншим пером; або, щоб сказати скромнiше, повиннi вiдповiдати вимогам часу з бiльш глибоким розумiнням завдань мистецтва. Мова не повинна бути застарiлою i важкою для сприйняття; але по можливостi не повинна мiстити явно сучасних зворотiв. Одна рiч – вводити у твiр слова i почуття, спiльнi для нас i наших предкiв, i зовсiм iнша – надавати предкам ту мову i почуття, що характернi для iхнiх нащадкiв.
Саме це, любий друже, було найскладнiшим у моiм завданнi; i, щиро кажучи, я майже не сподiваюся Вас переконати. Адже цi мiркування не повною мiрою задовольняють i мене самого, тодi як Вашi погляди е не такими пристрасними, а Вашi знання в галузi iсторii – набагато глибшими вiд моiх. Гадаю, що поведiнка i зовнiшнiй вигляд моiх героiв заслужать чимало докорiв з боку осiб, якi дивитимуться на мiй твiр з урахуванням того часу, в який жили його персонажi. Можливо, я описав надто мало таких побутових деталей i вчинкiв, якi можна назвати сучасними; але, з iншого боку, також вельми можливо, що я поеднав звичаi двох або трьох столiть i надiлив епоху Рiчарда І явищами, якi iснували або набагато ранiше, або набагато пiзнiше зображеного часу. Я заспокоюю себе тим, що подiбнi помилки не привернуть уваги пересiчного читача i що я зможу подiлити незаслужений успiх з тими архiтекторами, якi, не дотримуючись нiяких приписiв, без будь-якоi системи прикрашали готичний стиль вiзерунками, запозиченими з iнших стилiв та iнших перiодiв мистецтва. Тi самi читачi, яким глибокi iсторичнi знання дадуть пiдстави суворо засуджувати моi помилки, поставляться до мене з певною поблажливiстю саме завдяки розумiнню складностi мого завдання. Мiй шанований, але незаслужено забутий друг Інгульфус[47 - Мiй… друг Інгульфус дав менi чимало цiнних порад; але свiтло, пролите Кройдонським ченцем i Джефрi де Вiнсау… – Абату Інгульфусу iз Кройланда (1085–1109) довгий час приписувалася «Історiя Кройланда», яка зараз вважаеться пiзнiшою пiдробкою.] дав менi чимало цiнних порад; але свiтло, пролите Кройдонським ченцем[48 - Кройдонський чернець – абат Інгульфус.] i Джефрi де Вiнсау[49 - Джефрi де Вiнсау – поет, вважаеться, що вiн супроводжував Рiчарда І у третьому хрестовому походi.], затьмарюеться такою безлiччю нецiкавого i незрозумiлого матерiалу, що я радо звернувся по допомогу до сторiнок Фруасара[50 - Жан Фруасар (1337?—1410?) – автор «Хронiк Англii, Францii та Іспанii», вiдбив подii 1323–1405 рр.], хоч вiн i був вiдомим в епоху, надто вiддалену вiд описуваних мною подiй. І все ж, любий друже, якщо Ви будете досить великодушнi, щоб пробачити менi цю зухвалу спробу сплести собi вiнок менестреля з коштовних перлин старовини i з брiстольських дрiбничок[51 - Брiстольськi камiнцi, або брiстольськi дiаманти – прозорi кристали з кам’яноi породи вапняку з-пiд Брiстоля, вираз вживаеться у сенсi «пiдробнi дорогоцiнностi».], якими я намагався пiдмiнити справжнi скарби, – я впевнений, що Ваше розумiння труднощiв мого завдання примирить Вас iз недосконалiстю ii виконання. Щодо матерiалiв, менi лишаеться додати небагато: всi вони мiстяться в одному англонорманському рукописовi. Сер Артур Уордор[52 - Сер Артур Уордор – з роману «Антикварiй» сусiда i суперник Олдбока, обмежений i впертий антикварiй.] дбайливо зберiгае його у третiй шухлядi свого дубового столу; проте вiн нiкому не дозволяе до нього доторкнутись, а сам не в змозi прочитати в ньому жодного слова. Пiд час мого перебування в Шотландii я б нiколи не дiстав дозволу побачити цi дорогоцiннi сторiнки, якби не пообiцяв позначити iх яким-небудь чудернацьким шрифтом пiд назвою «рукопис Уордора», таким чином виокремивши його з-помiж усiх iнших i надавши йому такого самого значення, яке мають рукописи Бенетайна, Окiнлека[53 - Рукописи Бенетайн, Окiнлек – важливi джерела ранньоi шотландськоi та пiвнiчноанглiйськоi поезii, другий з них мiстить «Сера Трiстрама» та «Рiчарда Лев’яче Серце».] та iншi пам’ятки працелюбностi середньовiчних переписувачiв. Я б надiслав Вам для ознайомлення стислий змiст цього цiкавого твору, який я з Вашого дозволу додаю до третього тому мого роману, якщо диявол друкарства не буде втiшений пiсля набору всiеi книги.
Прощавайте, дорогий друже, я сказав досить для того, щоб пояснити, якщо не виправдати, свою спробу. Незважаючи на Вашi сумнiви i мою власну нездарнiсть, я все ж таки сподiваюся, що вдався до цiеi спроби не марно. Сподiваюся, Ви вже одужали пiсля весняного нападу подагри, i буду радий, якщо Вашi вченi лiкарi порадять Вам здiйснити подорож у цi краi. Не так давно при розкопках поблизу стiн древнього Габiтанкума[54 - Габiтанкум – римське поселення у Нортумберлендi.] були зробленi цiкавi знахiдки. До речi. Ви, напевне, знаете, що якийсь злочинний неук знищив старовинну скульптуру чи то, скорiше, барельеф, вiдомий пiд назвою Робiн з Рiдесдаля[55 - «Робiн з Рiдесдаля» – старовинний барельеф, що зображав мисливця у фрiгiйському капелюсi; мiсцевий фермер, якому заважали туристи, розбив його, а з камiння зробив стовпи для ворiт.]. Напевне, слава Робiна приваблювала надто багато цiкавих глядачiв i завадила рости вереску на болотi, який коштуе шилiнг за акр. Вельмишановний сер, як Ви самi себе називаете, хоч раз у життi сповнiться мстивих почуттiв i молiться разом зi мною, щоб у печiнцi в цього лиходiя з’явилися каменi такого розмiру, наче всi рештки бiдолашного Робiна зiбралися в нього в цьому органi. Не розповiдайте про це у Гетi[56 - Нерозповiдайте про це у Гетi… – Бiблiйна алюзiя (Друга книга Самуiла I: 20).], не давайте шотландцям приводу радiти з того, що iхнi сусiди нарештi вчинили дiяння, не менш варварське, нiж знищення Артуровоi печi[57 - Артурова пiч – будiвля у формi вулика невизначеного, можливо, пiкто-римського походження, у Стерлiнгширi. Шотландськi iсторики ХVІІІ ст. вважали, що вона позначала границю римськоi територii, i сприймали це як доказ того, що предки сучасних шотландцiв чинили успiшнiший, нiж предки англiйцiв, опiр завойовникам, бо не пустили римлян далi на пiвнiч. У 1743 р. мiсцевий землевласник зруйнував будiвлю, а з камiння зробив загату для млина.]. Але, коли мова заходить про такi речi, нарiкати можна без кiнця й краю. Передайте моi щирi вiтання мiс Драйездаст. Пiд час моеi останньоi поiздки до Лондона я намагався пiдiбрати на ii прохання окуляри; сподiваюся, вона iх отримала благополучно i вони пiдiйшли. Я посилаю цього листа з кур’ером, i, певно, вiн затримаеться в дорозi.
За останнiми звiстками з Единбурга, джентльмен, що обiймае посаду секретаря Спiлки любителiв шотландськоi старовини, – найкращий у королiвствi iлюстратор, i я цiлком покладаюся на його стараннiсть i вмiння в галузi реставрацii зразкiв нацiональних пам’яток, якi або руйнуються з плином часу, або знищуються сучаснiстю за допомогою тiеi самоi вбивчоi мiтли, якою користався Джон Нокс пiд час Реставрацii[58 - …Джон Нокс пiд час Реставрацii. – Джон Нокс (1505–1572) – засновник просвiтерiанськоi (вiдгалуження протестантськоi) церкви в Шотландii. Епоха Реформацii – XIV ст.]. Іще раз прощавайте: vale tandem, non immemor mei[59 - Бувайте здоровi, не забувайте мене (лат.).]. Залишаюся, вельмишановний сер, вашим покiрним слугою.
Лоренс Темплтон Топiнгвод, поблизу Егремонта, Камберленд, 17 листопада 1817 року.
Роздiл I
Розмова йшла о тiй годинi,
Коли стада женуть з полiв
І з рохканням та виском свинi,
Наiвшись, тупають у хлiв.
Поп. «Одiссея»[60 - Епiграф: з перекладу «Одiссеi» Гомера Александром Попом (Поупом, 1688–1744).]
У тiй чудовiй мiсцинi веселоi Англii, де котить своi води рiчка Дон, у давнину простягався безкрайнiй лiс, що вкривав бiльшу частину мальовничих пагорбiв та долин мiж Шефiл-дом i славетним мiстом Донкастер. Рештки цього пралiсу i нинi можна побачити довкола дворянських маеткiв Вентворт i Ворнклiф-парк, а ще неподалiк вiд Ротергема. Тут нiбито жив колись славнозвiсний уонтлейський дракон[61 - Уонтлейський дракон – згадуеться у «Пам’ятках старовинноi англiйськоi поезii» Персi. Уонтерi – мiсцева вимова Ворнклiфа.]; тут точилися запеклi боi за часiв вiйни Бiлоi i червоноi троянди[62 - Вiйна Бiлоi i Червоноi троянди – мiжусобиця за англiйський престол, що тривала протягом XV ст., з особливою iнтенсивнiстю в 1455–1485 рр. Переважна бiльшiсть iсторичних хронiк Шекспi-ра – про неi.]; i тут-таки у давнi часи збиралися тi шляхетнi розбiйники, чиi дiяння уславленi в англiйських пiснях. Це головне мiсце подiй нашоi оповiдi; що ж до часу – описанi в нiй подii вiдбувалися наприкiнцi царювання Рiчарда І, коли його зневiрений народ, що зазнавав жорстоких гноблень з боку вельмож, майже перестав сподiватися на повернення короля з довгого полону. Дворяни, надiленi необмеженою владою за часiв Стефана[63 - Стефан – англiйський король (1135–1154), син сестри короля Генрiха І, пiсля його смертi посiв престол.], проте змушенi коритися настановам помiркованого Генрiха ІІ[64 - Генрiх ІІ Плантагенет – англiйський король з 1154 р.], тепер вдалися до колишнього свавiлля; попри слабкi спроби англiйськоi державноi ради[65 - Державна рада – Велика рада землевласникiв, заснована Вiльгельмом І.] прикликати iх до покори, вони укрiплювали своi замки, збiльшували своi вiйська, тримали увесь довколишнiй люд у ярмi васальноi залежностi; кожен дворянин прагнув стати на чолi такого вiйська, яке дало б йому змогу вiдiгравати помiтну роль у грiзних подiях, що наближалися.
Вельми непевним стало за тих часiв становище дрiбномаетних дворян, або, як iх тодi називали, френклiнiв, котрi, згiдно з писаними i неписаними англiйськими законами, не повиннi були коритися тиранii великих феодалiв. Якщо френклiни – як це здебiльшого й траплялося – вiддавали себе пiд владу одного з могутнiх феодалiв свого краю, або входили у його почет, або ж зобов’язувалися за угодами про обопiльну пiдтримку i захист супроводжувати свого володаря в його вiйськових походах, тодi таке iхне становище на якийсь час забезпечувало iм спокiйне життя; проте в цьому разi вони мали вiдмовитися вiд особистоi свободи, що дорога серцю кожного справжнього англiйця, наражаючись на небезпеку потрапити в залежнiсть вiд ризикованих задумiв свого марнославного вельможi. З iншого боку, родовитi барони, маючи надто великi й рiзноманiтнi можливостi для утискiв i гноблень, завжди могли знайти привiд для того, щоб пригнiчувати, цькувати i зрештою розорити будь-кого зi своiх слабших сусiдiв, якби той спробував не визнати iхньоi влади i жити на власний розсуд, гадаючи, що мирна поведiнка i ревне дотримання законiв краiни вбереже його вiд небезпеки.
Завоювання Англii норманським герцогом Вiльгельмом неабияк змiцнило владу дворян i погiршило становище простого люду. Чотирьом поколiнням не вдалося змiшати кров давнiх ворогiв – норманiв i англосаксiв – або поеднати спiльною мовою та взаемними iнтересами два непримиреннi народи, один з яких все ще втiшався зi своеi перемоги, а другий страждав вiд наслiдкiв свого пiдкорення. Пiсля битви при Гастiнгсi[66 - Битва при Гастiнгсi вiдбулася 14 жовтня 1066 р., остаточна перемога норманiв.] влада повнiстю зосередилася в руках норманських вельмож, а iм, як запевняють iсторики, не була властива помiрнiсть у iхнiх забаганках. Майже всi до одного саксонськi принци i саксонська шляхта були або винищенi, або вигнанi зi своiх володiнь; небагато лишилося i дрiбномаетних дворян, що зберiгали за собою землi батькiв. Королi вдавалися до будь-яких законних i незаконних способiв, щоб послабити ту частину населення, яка плекала одвiчну ненависть до загарбникiв. Усi правителi норманського походження вiддавали очевидну перевагу своiм землякам; мисливськi закони та iншi правила, вiдсутнi у не такому строгому i бiльш людяному саксонському кодексi, гнiтили переможених, обтяжуючи i без того важкий тягар феодального гноблення.
При дворi i в замках могутнiх вельмож, якi прагнули наслiдувати звичаi королiвського двору, розмовляли лише нормано-французькою мовою; цiею мовою велося i судочинство скрiзь, де iснувало правосуддя. Коротко кажучи, французька мова була ознакою благородства, шляхетностi i навiть самого правосуддя, в той час як незрiвнянно бiльш мужня i виразна англосаксонська належала селянам i слугам, якi iншоi мови не знали.
Проте необхiднiсть спiлкування мiж землевласниками i пригнобленим людом, який працював на iхнiй землi, привела до поступового утворення сумiшi французькоi мови з англосаксонською; розмовляючи цiею говiркою, вони могли порозумiтися. Так врештi-решт зародилася сучасна англiйська мова, що являе собою вдалу сумiш мови переможцiв з дiалектом переможених; а вiдтодi вона ще й збагатилася запозиченнями з класичних i так званих пiвденноевропей-ських мов.
Я визнав за необхiдне надати читачевi цi вiдомостi, щоб нагадати йому про те, що, хоча iсторiя англосаксонського народу пiсля правлiння Вiльгельма ІІ[67 - Вiльгельм ІІ Рудий – англiйський король, другий син Вiльгельма І Завойовника; роки правлiння – 1087–1100.] не зазнала визначних подiй, вiйн або державних переворотiв, нанесенi завоюванням рани не загоiлися до часiв Едуарда ІІІ[68 - Едуард ІІІ – англiйський король, роки правлiння 1327–1377.]. Нацiональнi розбiжностi мiж англосаксами та iхнiми завойовниками були надто великi; спогади про давнину i роздуми про сьогодення ятрили цi рани i поглиблювали прiрву, що роздiляла нащадкiв переможцiв-норманiв i пригноблених саксiв.
Сонце сiдало над однiею з порослих пишною травою просiк лiсу, про який уже йшла мова на початку цього роздiлу. Безлiч гiллястих, з кряжистими стовбурами i широко розпростертими вiтами дубiв, якi, можливо, бачили на своему вiку славетнi походи давньоримських вiйськ, здiймали своi могутнi руки над пухнастим килимом розкiшноi зеленоi трави. Де-не-де серед дубiв траплялися бук, гостролист i пiдлiсок iз чагарнику, в густiй паростi якого губилися тьмянi променi вечiрнього сонця; подекуди дерева рiдшали, утворюючи довгi стрiмкi провалля в гущавинi, що чарують погляд i збуджують уяву згадкою про таемницi глухоi дiброви. Пурпуровi променi вечiрнього сонця, торуючи собi шлях у верховiттi, то кидали тьмянi тремтливi вiдблиски на поламанi гiлки i вкритi мохом стовбури, то слiпучими плямами ковзали по травi. Велика галявина посеред цiеi просiки, певно, колись була святилищем друiдiв[69 - Друiди – жерцi кельтiв, що заселяли Англiю до англосаксiв.]. На нiй височiв пагорб такоi правильноi форми, що його, без сумнiву, могли звести лише людськi руки; на вершинi збереглося коло з великих валунiв. Сiм каменiв стояли сторч, iншi були поваленi долу якимось ревним прибiчником християнства i лежали неподалiк вiд старого мiсця та нижче по схилi пагорба. Лише один велетенський камiнь скотився до самого пiднiжжя i перешкоджав течii малого джерельця, що ледь чутно дзюркотiло в тишi.
У цей спокiйний пейзаж вносили деяке пожвавлення двое чоловiкiв; судячи з iхнього одягу та зовнiшностi, вони належали до простолюду, що в тi давнi часи заселяв лiсову мiсцину захiдного Йоркширу. Старший був похмурий i навiть лютий на вигляд чоловiк. Його вбрання складалося з однiеi шкiряноi куртки, зшитоi з дубленоi шкури невiдомого звiра; старе хутро так зносилося, що поодинокi вцiлiлi клаптi не давали змоги вгадати, якому звiру вони колись належали. Ця допотопна одежа вкривала свого хазяiна вiд шиi до колiн i вочевидь правила йому за всi iншi частини звичайного одягу. Комiр був такий широкий, що куртка вдягалася через голову, на кшталт наших сорочок або древньоi кольчуги. Аби куртка щiльнiше прилягала до тiла, ii перетягував широчезний шкiряний пасок з мiдною застiбкою. До паска з одного боку була причеплена торбина, з другого – баранячий рiг iз сопiлкою. За паском стирчав довгий широкий нiж з роговим рукiв’ям; саме такi ножi виробляли у тих краях, i вже тодi iх називали шефiлдськими. Взуття цього чоловiка нагадувало сандалii з ременями iз ведмежоi шкiри; тоншi i вужчi ременi обвивали литки, залишаючи колiна оголеними, як то ведеться в шотландцiв. На головi не було нiякого покриву, окрiм густоi кучми розпатланого волосся, вицвiлого вiд сонця; воно мало темно-рудий, наче iржавий вiдтiнок i вiдрiзнялося вiд русявоi пишноi бороди, що виблискувала бурштином. Нам залишилося описати iще одну рису його зовнiшностi, до того ж вона така визначна, що оминути ii не можна: це було мiдне кiльце, подiбне до собачого нашийника, наглухо запаяне на його шиi.[70 - Мiдне кiльце на шиi у Гурта – вигадка Скотта. Одяг саксiв вiдтворений за лiтературними джерелами таким, як вiн був до норманського завоювання.] Досить широке, щоб не перешкоджати диханню, воно було водночас таким вузьким, що зняти його можна було, хiба що розпилявши навпiл. На цьому чудернацькому комiрi було написано саксонськими лiтерами: «Гурт, син Беовульфа, вiд народження раб Седрiка Ротервудського».[71 - Гурт, син Беовульфа – iмена саксiв переважно з лiтературних джерел. Гуртом звали одного з братiв саконського короля Гарольда, убитого разом з ним у битвi пiд Гастiнгсом; Беовульф – герой англосаксонського епосу «Пiсня про Беовульфа», за часiв Скотта цей твiр не був вiдомий так широко, як зараз.]
Бiля свинопаса (саме таким було заняття Гурта) сидiв чоловiк, на вигляд рокiв на десять молодший за нього. Його вбрання нагадувало свинопасове, проте було трохи дивним, хоч i зшили його з лiпшоi матерii. Куртка була пофарбована в ядучо-пурпурний колiр i вкрита якимось недоладним строкатим вiзерунком. Зверху був накинутий надмiру широкий i куций плащ з дуже брудного малинового сукна, оторочений яскравою жовтою облямiвкою. Власник плаща мiг перекинути його з одного плеча на друге, а то й загорнутися в нього з нiг до голови, i тодi його постать зовсiм губилася в химерних складках. На руках у чоловiка були срiбнi браслети, на шиi – срiбний нашийник з написом: «Вамба, син Бовдура, раб Седрiка Ротервудського». Його взуття було таким самим, як у приятеля, але замiсть переплетених ремiнцiв ноги вкривало щось на зразок гетр, з яких одна була червона, а друга жовта. До капелюха були пiдвiшенi дзвiночки, за розмiром не бiльшi вiд тих, якi прив’язують мисливським соколам; вони дзеленчали щоразу, як вiн повертав голову, а що вiн жодноi хвилi не сидiв спокiйно, то дзеленчання не змовкало нi на мить. Цупкi шкiрянi криси цього капелюха були з верхнього краю вирiзанi зубцями i подiрявленi наскрiзь, через що капелюх був подiбний до корони пера; зсередини до крисiв була пришита довга торбина, рiжок якоi звисав на одне плече, нагадуючи старовинний нiчний ковпак, трикутне решето або головний убiр гусара наших часiв. Побачивши цей капелюх iз дзвониками, його форму i пришелепувату, проте водночас хитру мармизу Вамби, ви б одразу зрозумiли, що це один iз тих домашнiх клоунiв або блазнiв, яких багатii тримали вдома заради втiхи, щоб розвiяти нудьгу, викликану сидiнням у чотирьох стiнах.
Як i його приятель, вiн носив на паску торбину, проте нi рога, нi ножа не мав – певно, вважалося, що вiн належить до тих людей, яким не слiд давати в руки будь-яку зброю. Натомiсть вiн був озброений дерев’яною шпагою на зразок тiеi, з якою викаблучуеться арлекiн на сучаснiй сценi.
Вираз обличчя i поведiнка цих людей рiзнилися не менше, нiж iхнiй одяг. Обличчя раба, або крiпака, було похмуре i зажурене; його тоскний погляд нiбито показував, що глибокий сум змусив його збайдужiти до всього довкола; але вогонь, що час вiд часу зблискував у його очах, свiдчив про зачаене глибоко в душi усвiдомлення свого жалюгiдного становища i про бажання боротись. Обличчя Вамби, навпаки, виражало нетривку цiкавiсть, метушливiсть i непосидючiсть, що притаманнi таким людям, а також цiлковиту вдоволенiсть своiм становищем i зовнiшнiм виглядом. Вони розмовляли англосаксонською мовою; як уже зазначалося, за тих часiв вона була поширена в Англii серед простолюду, за винятком норманських воякiв i почту дворян. Проте немае сенсу передавати iхню бесiду в оригiналi для читача, не знайомого з цiею говiркою; тому ми визнаемо за краще навести ii у дослiвному перекладi.
– Святий Вiтольде[72 - Святий Вiтольд – святий вигаданий, а iм’я взято з пiснi божевiльного Едгара (Шекспiр, «Король Лiр»).], прокляни цих бiсових свиней! – пробурчав свинопас пiсля марних намагань зiбрати стадо докупи пронизливим дудiнням рога. Свинi зустрiчали його поклик майже таким само мелодiйним рохканням, проте аж нiяк не квапилися полишити розкiшнi страви з горiхiв та жолудiв i багнистi береги струмка, де частина стада лежала, розвалившись у багнюцi й анiтрохи не зважаючи на гучнi крики свого пастуха.
– Побий iх громом, святий Вiтольде! Бодай я скис, як до ночi двоногий вовк не зарiже двi свинi, а то й усi три! Сюди, Фангсе! Гей, Фангсе! – загукав вiн до кошлатого пса, чи то дога, чи хорта, а може, покручi хорта з шотландською вiвчаркою. Пес, трохи накульгуючи, гасав довкола i нiбито хотiв допомогти хазяiновi зiбрати уперте стадо. Але, чи то не втямивши знакiв, якi робив йому свинопас, чи забувши про своi обов’язки, чи то зумисне, вiн лише розiгнав свиней у рiзнi боки i таким чином обтяжив лихо, якому сам намагався зарадити.
– А бодай тобi дiдько зуби повибивав! – бурчав Гурт. – Хай йому грець, тому лiсничому! Пiдрiзае кiгтi нашим собакам[73 - Пiдрiзае кiгтi нашим собакам – щоб собак не можна було використовувати при полюваннi. Саксонський простолюд тут i далi скаржиться на так звану Велику лiсову хартiю, введену норманами, за якою лiси оголошувалися королiвськими заповiдниками i полювати там заборонялося.], от i нема з iх нiякого пуття. Зроби ласку, Вамбо, допоможи менi трiшечки! зайди з отого боку пагорба i шугони iх звiдти. Вони тодi за вiтром побiжать додому, мов ягнятка.
– Слухай-но, – сказав Вамба, не рушачи з мiсця, – я вже спитав поради в своiх нiг: вони кажуть, що тягати мою розкiшну одежину по багнюцi було б з iхнього боку тяжкою образою шляхетноi персони i ii вбрання. Тож от що я тобi скажу, Гурте: поклич Фангса, нехай вiн впораеться з худобою на свiй розсуд. Хiба не все одно, зустрiнуть твоi свинi загiн воякiв, розбiйне кодло чи мандрiвних прочан! До ранку свинi будь-що стануть норманами, на твою власну втiху i полегшення.
– Цебто як – свинi, на мою втiху та полегшення, стануть норманами? – спитав Гурт. – А ну-бо, поясни. Розуму в мене i так небагато, а тут ще й лють памороки забила. Нащо менi твоi загадки!
– Ану скажи, як називаються оцi рохкаючi створiння на чотирьох ногах? – спитав Вамба.
– Свинi, дурнику, свинi, – вiдказав свинопас. – Це кожен дурень знае.
– Еге ж, «свайн» – це по-саксонськи. А як ти назвеш свиню, коли ii зарiзали, облупили, розтяли на частини i пiдвiсили за ноги, мов бунтiвника?
– Порк[74 - Порк – Рогк (англ.) – свинина.], – вiдповiв пастух.
– От бачиш, i це кожен дурень знае, – пхикнув Вамба. – А «порк» начебто нормано-французьке слово. Отже, поки свиня жива i за нею ходить саксонський раб, то звуть ii по-саксонському; та вона стае норманом на ймення «порк», тiльки-но потрапить у дворянськi покоi i з’явиться на бенкетi шляхетних осiб. Що ти на це скажеш, Гурте, друзяко?
– Їй-право, так воно i е, друже Вамба. От лишень не знаю, звiдки ця правда взялася у твоiй дурнiй довбешцi.
– То послухай, що я тобi ще скажу, – провадив Вамба таким самим тоном. – От вiзьмемо нашого старого олдермена[75 - Олдермен – правитель графства, призначався королем з мiсцевоi знатi.] Окса[76 - Окс – Ox (англ.) – бик. Беф – Beef (анг.) – яловичина.]. Поки його пасуть такi раби, як ти, вiн мае свое саксонське iм’я; а варто йому втрапити на очi вельможного пана, то вiн в одну мить стае шляхетним лицарем Бефом, аби припасти пановi до смаку. Так само i з мiнгера[77 - Мiнгер = пан, ставиться перед прiзвищем голландця. Калф – Саlf (англ.) – теля.] Калфа виходить мосье де Во[78 - Во – Veau (з фр.) – телятина.]: поки за ним наглядають – вiн сакс, а коли хочуть мати з нього втiху – називають його по-нор-манському.
– Клянуся святим Дунстаном[79 - Святий Дунстан – чернець-бенедиктинець, архiепископ Кентер-берiйський (909–988), вiдновив англiйськi монастирi пiсля данського вторгнення; один з найпопулярнiших англосаксонських святих. На зображеннях, як правило, прищеплюе носа дияволу.], – вiдповiв Гурт, – ти кажеш правду, хоч вона й гiрка. У нас лишилося саме повiтря, щоб дихати, i його нам залишили тiльки для того, щоб ми могли гнути горба в роботi. Смачнiший та жирнiший кусень – до iхнього столу; гарненьких жiночок – iм у постiль; найкращi та найсмiливiшi з нас мають служити в iхнiх вiйськах i з волi чужинцiв встеляти своiми кiстками чужi землi; а в тих убогих, що лишаються тут, нема нi сил, нi бажання боронити бiдолашних саксiв. Дай Боже здоров’я нашому хазяiновi Седрiку за те, що вiн захистив нас, як i личить вiдважному воiну; а от днями приiде в нашi краi Реджинальд Фрон де Беф, то й будемо знати, чого варта Седрiкова турбота… Гей, сюди! – раптом гукнув вiн знову. – Отак, так iх, Фангсе! Хороший собака, всiх позганяв докупи.
– Гурте, – сказав блазень, – я бачу, ти мене за дурня маеш, а то не тицяв би свою голову просто менi в пельку. Менi ж бо варто лише слiвце кинути Реджинальду Фрон де Бефу або Фiлiппу де Мальвуазену, що ти ганив норманiв, i висiтимеш ти на одному з оцих дерев. Будеш гойдатись сюди-туди, в науку тим, хто лае вельможних панiв!
– Ах ти собако! То ти мене зрадиш? Ти ж сам витягнув з мене такi слова! – вигукнув Гурт.
– Зрадити тебе? Нi, – вiдповiв блазень. – Так вчинив би чоловiк при здоровому глуздi, а я ж дурний. Ану цить!.. Кого це сюди несе? – перервав вiн сам себе, дослухаючись до кiнського тупоту, який уже лунав досить близько.
– А яке тобi дiло, хто там iде? – спитав Гурт, що на ту мить встиг зiбрати все свое стадо i гнав його вздовж похмуроi просiки.
