– О, повернiмо назад! Менi тут лячно вночi, я хочу назад, туди, де я, можливо, знайду Брiгiтту або повернуся додому, до свого батька.
Незнайомець пiдвiвся i показав у нiчну пiтьму – лiхтар виразно освiтлював його худе вольове обличчя.
– Вороття немае, – промовив вiн серйозно й доброзичливо. – Потрiбно завжди рухатися вперед, якщо хочеш пiзнати свiт. А вiд дiвчини з карими очима ти вже все найкраще i найпрекраснiше отримав i чим далi ти будеш вiд неi, тим дивовижнiшим i чарiвнiшим воно здаватиметься тобi. Але ти все ж завжди iдь туди, куди тебе кличе душа. Я вiддаю тобi мое мiсце бiля стерна![32 - Я вiддаю тобi мое мiсце бiля стерна! – Передавання стерна й зникнення мудрого кормчого – свiдчення успiшного завершення «шляху всередину» – до вищого Я. Герой сам стае кормчим, господарем своеi долi, сповненим рiшучостi йти по життю своiм шляхом.]
Засмучений, я розумiв, що вiн мае рацiю. З тугою подумав я про Брiгiтту, про батькiвський дiм i про все, що ще недавно було таким близьким i свiтлим, належало менi – i ось тепер я втратив його. Але тепер менi хотiлося сiсти на мiсце незнайомця бiля стерна. Так було визначено.
Тому я мовчки встав i попрямував палубою до стерна, а чоловiк рушив мовчки менi назустрiч. Коли ми порiвнялися, вiн суворо подивився менi в очi й передав лiхтар.
Однак коли я сiв бiля стерна й поклав лiхтар поруч себе, я з глибоким жахом з’ясував несподiвано, що на палубi корабля я сам-один, незнайомець кудись зник. Я все ж не злякався, я це передчував. Тепер менi здавалося, що це була чудова мандрiвка. І Брiгiтта, i мiй батько, i рiдний край – усе було тiльки сном, а я старим i засмученим чоловiком, i завжди знову й знову плив цiею нiчною рiкою.
Я зрозумiв, що не смiю кликати незнайомця, i пiзнання iстини пройняло мене наче морозом. Щоб переконатися в тому, про що я вже здогадувався, я перегнувся через борт до води й навiв лiхтаря; з чорного дзеркала на мене дивилося серйозне i суворе обличчя iз сiрими очима, старе, яке усе пiзнало, – i це був я. А оскiльки вороття назад немае, я продовжив свiй шлях темними водами нiчноi рiки.
1912
Август
На вулицi Мостакер жила собi одна молода жiнка, яка невдовзi пiсля свого весiлля втратила чоловiка – вiн загинув через нещасний випадок – i тепер сидiла бiдолашна й покинута у своiй маленькiй кiмнатцi та чекала на появу дитини, яка вже не знатиме свого батька. А оскiльки вона зосталася зовсiм сама, то всi ii думки кружляли довкола очiкуваноi дитини – яких тiльки благ вона iй не бажала i яких тiльки багатств iй не вигадувала, про яку тiльки розкiш для неi не мрiяла. Кам’яний будинок iз дзеркальними шибками й водограем у саду здавався iй бiльш-менш придатним житлом для ii малюка, а щодо його майбутнього, то вiн повинен стати принаймнi професором або королем.
Поряд iз бiдолашною жiнкою Елiзабет мешкав один старий чоловiк, який майже не виходив на вулицю, а коли це траплялося, то перед людьми поставав маленький сiрий дiдок у шапочцi з китичкою та зеленою парасолькою, спицi якоi були виготовленi ще з китового вуса, як у давнi часи. Дiти боялися його, а дорослi вважали, що в нього, напевно, е якiсь причини, щоб так сторонитися людей. Його довгенько нiхто не бачив, але подеколи увечерi з його маленького старенького будиночка линула нiжна музика, немовби зроджена багатьма маленькими нiжними iнструментами. Тодi дiтлахи, проходячи мимо, запитували своiх матерiв, чи це, бува, не янголи спiвають або, може, русалки, але матерi нiчого про це не знали й тiльки вiдповiдали: «Нi, нi, це, напевне, музична шкатулка».
Цей чоловiчок, якого сусiди називали паном Бiнсвангером[33 - Бiнсвангер – базельський психiатр Людвiг Бiнсвангер (1881–1966), хороший знайомий Гессе.], у дивний спосiб приятелював iз фрау Елiзабет. Вони нiколи не розмовляли одне з одним, але, проходячи повз вiкна будинку своеi сусiдки, старенький пан Бiнсвангер щоразу люб’язно вiтався з нею, а вона вдячно кивала йому у вiдповiдь i була дуже приязно налаштована до нього. Вони обое розмiрковували так: якщо менi стане зовсiм сутужно, то я, звiсно, звернуся за порадою до сусiднього будинку. І коли починало сутенiти, i фрау Елiзабет, сидячи бiля вiкна, сумувала за загиблим коханим та думала про свою дитятку й вiддавалася мрiям, пан Бiнсвангер тихенько вiдчиняв стулку вiкна, i з його темноi кiмнати линули тихi срiблистi звуки заспокiйливоi музики, наче мiсячне сяйво з розiрваноi хмари. А бiля заднього вiкна росло кiлька старих гераней, якi вiн, хоча й забував поливати, стояли завжди зеленими, на них було багато цвiту, i вони нiколи не в’янули, тому що фрау Елiзабет щоранку поливала iх i доглядала за ними.
Стало повертати на осiнь, й одного непогожого вiтряного дощовитого вечора на вулицi Мостакер не було жодноi душi, i ось бiдолашна жiнка вiдчула, що настав ii час, iй стало лячно вiд того, що вона самотня. Проте ближче до пiвночi прийшла якась старенька жiнка з лiхтарем, увiйшла до будинку, закип’ятила воду, розстелила ряднину й зробила все, що роблять у такому разi, коли на свiт мае з’явитися немовля. Фрау Елiзабет мовчки спостерiгала за ii дiями, i тiльки коли дитятко з’явилося на свiт i заснуло в нових м’якеньких пелюшках своiм першим сном на землi, вона поцiкавилася у старенькоi, як та тут опинилася.
«Мене направив до вас пан Бiнсвангер», – вiдповiла старенька, i пiсля цього втомлена породiлля заснула. Прокинувшись уранцi, вона побачила, що для неi вже було спряжено молоко, в кiмнатi все було чистенько прибрано, а бiля неi лежав ii синочок i кричав, тому що був голодний, але стара тодi вже пiшла. Мати пiднесла малятко до грудей i порадiла з того, що хлопчик такий гарненький i мiцненький. Вона подумала про його загиблого батька, який нiколи не побачить свого синочка, i на ii очi навернулися сльози, вона притиснула сирiтку до серця i ще раз посмiхнулася, а тодi заснула разом iз малюком. Коли вона прокинулася, то молоко й суп вже були на столi, а дитятко лежало в чистеньких пелюшках.
Невдовзi, однак, мати одужала, набралася сил i вже сама могла пiклуватися про себе та маленького Августа. І тут ii осяйнула думка, що синочка треба похрестити, а в неi немае для нього хрещеного батька. Ввечерi, коли стало сутенiти й iз сусiднього будиночка знову долинала солодка музика, вона пiшла до пана Бiнсвангера й нерiшуче постукала у темнi дверi. Той привiтно вигукнув: «Заходьте!» i вийшов iй назустрiч, але музика несподiвано припинилася, i в кiмнатi на столi перед книжкою стояла маленька стара лампа – все було так, як i в iнших людей.
–Я прийшла до вас, промовила фрау Елiзабет, – щоб подякувати вам за те, що ви прислали до мене таку милу жiнку. Я iй радо заплачу, як тiльки знову зможу працювати, i щось зароблю, але тепер я маю iнший клопiт. Хлопчика треба похрестити й назвати Августом на честь його батька, та я нiкого не знаю i не маю кого покликати за хрещеного батька.
–Так, я теж подумав про це, – вiдказав сусiд i провiв долонею по своiй сивiй бородi. – Було б добре пiдшукати йому порядного та заможного хрещеного батька, який пiклувався б про нього, якби вашi справи пiшли зовсiм кепсько. Але ж я теж тiльки стара й самотня людина, i в мене мало друзiв, тому я не можу вам когось порадити, хiба що ви вiзьмете мене самого за хрещеного батька.
Бiдна мати зрадiла, подякувала старенькому й запросила його стати хрещеним батьком. Наступноi недiлi вони понесли немовля до церкви й охрестили його, i та старенька жiнка теж прийшла туди й подарувала хрещенику один талер, а коли мати стала вiдмовлятися вiд такого подарунка, старенька проказала:
– Вiзьмiть, я вже стара i маю все, що менi потрiбно. Може, цей талер принесе вам щастя. Я колись радо зробила одну добру послугу пану Бiнсвангеру— ми з ним давнi друзi.
Затим вони пiшли разом додому, i фрау Елiзабет зварила гостям каву, а сусiд принiс торт, отож i вийшли справжнi хрестини. І коли вони поiли й попили, а дитя давно вже спало, пан Бiнсвангер скромно проказав:
– Отже, я тепер хрещений батько маленького Августа. І я був би радий подарувати йому королiвський замок i повну торбу золотих монет, але цього я не маю, а можу тiльки докласти ще один талер до талера панi куми. Однак усе, що я можу зробити для нього, це обов’язково повинно здiйснитися, фрау Елiзабет. Ви, звiсно, вже побажали своему синочку всiляких благ i гараздiв. Помiркуйте ж тепер над тим, що, на ваш погляд, було б для нього з усього найкращим, i я потурбуюся про те, щоб це справдилося. Ви можете загадати для свого хлопчика будь-яке бажання, але тiльки одне, порозмислiть гарненько, i коли ви сьогоднi ввечерi почуете мою музичну шкатулку, прокажiть свое побажання хлопчику на лiве вухо, i воно справдиться.
З цими словами вiн хутко пiшов. Хрещена мати пiшла разом iз ним, i фрау Елiзабет зосталася сама. Вона була здивована i, якби в колисцi не лежали два талери, а на столi не стояв торт, то вона подумала б, що все це iй наснилося. Вона сiла бiля колиски, i, гойдаючи дитину, розмiрковувала та придумувала всiлякi чудовi побажання. Спочатку вона хотiла зробити його багатим або красивим, або дуже сильним, або кмiтливим i розумним, але у всьому завжди виявлялася якась заковика, i врештi-решт вона подумала: це старий, напевне, просто пожартував.
Уже стемнiло, i вона задрiмала, сидячи бiля колиски, стомлена i вiд гостей, i вiд турбот i вiд своiх розмiрковувань, як тут iз сусiднього будинку долинула приемна, лагiдна музика, така нiжна й мила, яку ще не видавала жодна музична шкатулка. Вiд цих звукiв фрау Елiзабет оч?тилась, отямилася, i тепер знову повiрила в сусiда Бiнсвангера та його подарунок хрещенику. І чим бiльше вона думала, чим бiльше побажань з’являлося в неi, тим бiльше заплутувалися ii думки, i вона не могла нi на що зважитися. Вона зажурилася, у ii очах з’явилися сльози, аж тут музика стала затихати й завмирати. Вона вирiшила, якщо не загадае бажання цiеi ж митi, то буде пiзно, i все пропаде.
Зiтхнувши, вона нахилилася над своiм дитятком i прошепотiла йому на лiве вушко:
– Синочку, бажаю тобi… бажаю тобi… – i коли чарiвлива музика вже зовсiм затихла, вона злякалася й ураз проказала: – Бажаю тобi, щоб тебе любили всi люди.
Звуки тепер замовкли, i в темнiй кiмнатi запанувала мертва тиша, а вона схилилася над колискою й плакала, сповнена страху та тривоги, й промовляла:
– Ах, я побажала тобi всього найкращого, що тiльки знаю, але, можливо, що це все-таки не те, бо навiть, якщо всi люди полюблять тебе, нiхто не любитиме тебе так, як твоя матiр.
Август рiс, як i всi iншi дiти. Вiн був вродливим русявим хлопчиком зi свiтлими, жвавими очима. Мати його голубила, i всi люди приязно ставилися до нього. Фрау Елiзабет ще ранiше помiтила, що ii побажання синочковi збуваеться, бо як тiльки вiн зiп’явся на нiжки й став виходити на вулицю, всi люди, хто бачив його, вважали хлопчика красивим, жвавим i, як для дитини, винятково кмiтливим. Усi подавали йому руку, заглядали в очi й виявляли свою прихильнiсть. Молодi матерi посмiхалися до нього, а бабусi дарували яблука, а якщо вiн, бува, пiдло вчинить,[34 - …а якщо вiн, бува, пiдло вчинить… – аналогiя з героем казки Е. Т. А. Гофмана «Крихiтка Цахес», якому приписували всi добрi справи iнших людей.] то нiхто не вiрив, що це вiн мiг так зробити, якщо ж заперечити це було неможливо, всi стенали плечима й промовляли: «На таке миле хлоп’ятко ображатися не можна».
До його матерi приходили люди, яких притягував цей гарненький хлопчик, i якщо ранiше ii мало хто знав i мало хто шив у неi, то тепер замовлень стало набагато бiльше, нiж вона сама собi колись цього бажала. Їй i хлопчику жилося добре, i куди б вони не приходили вдвох, сусiди тiшилися iм, привiтно вiтали i довго дивилися услiд щасливцям.
Найбiльше подобалося Августу гостювати в його хрещеного батька, який запрошував його iнодi ввечерi до свого будиночка. Там було темно, тiльки в чорнiй нiшi камiна жеврiло невеличке червонясте полум’я. Старенький клав хлопчика бiля себе на розстелену на пiдлозi звiрячу шкiру, дивився разом iз ним на тихе полум’я й розповiдав йому довгi iсторii. Траплялося, коли довга iсторiя закiнчувалася i хлопчика хилило на сон, вiн дивився у темнiй тишi напiвсонними очима на вогонь, iз темряви зринала приемна, багатоголоса музика. А пiсля того як вони обидва довго й мовчки слухали ii, часто траплялося, що вся кiмната несподiвано наповнювалася маленькими осяйними янголятами, вони змахували своiми свiтлими золотавими крильцями, мов у чудовому танцi, майстерно кружляли парами, i спiвали в лад танцю, сотнi голосiв зливалися у спiвзвуччя, сповнене радостi й свiтлоi краси. Це було найпрекраснiше з усього того, що Август будь-коли чув i бачив. Коли вiн згодом згадував свое дитинство, то у його пам’ятi зринала ця тиха темна кiмната хрещеного батька й червонясте полум’я в камiнi, музика й урочистий, чарiвний лет золотавих янголят.
Тим часом хлопчик пiдрiс, i тепер у його матерi траплялися такi моменти, коли вона iз сумом поверталася подумки до ночi пiсля хрестин. Август весело гасав сусiднiми вулицями, йому завжди тiшилися, дарували горiхи та грушi, тiстечка й iграшки, його годували й поiли, пiдкидали верхи на колiнах, дозволяли рвати квiти в садках. Вiн часто приходив додому пiзно ввечерi й з вiдразою вiдсував вiд себе суп, що зварила його матiр. Коли вона журилася через це й починала плакати, йому ставало нудно, i вiн iз невдоволеним виглядом лягав у свое лiжко, а коли вона якось посварила його й покарала, вiн почав кричати та скаржитися, що всi поводяться з ним дуже мило i люб’язно, одна тiльки матiр – нi. Тому вона часто сумувала, а iнодi й не на жарт сердилася на свого синочка. Проте коли вiн потiм засинав на своiй подушцi, i на його невинному дитячому обличчi мигтiло свiтло вiд ii свiчки, серце ii лагiднiшало, i вона обережно, щоб не розбудити, цiлувала його. Це вона сама винна в тому, що всi любили Августа. І вона часом iз сумом i мало не з жахом думала про те, що, можливо, краще б вона тодi не загадувала такого бажання.
Одного разу, коли вона стояла бiля гераней пiд вiкном пана Бiнсвангера й зрiзала ножицями зi стебел зiв’ялi квiти, несподiвано почула з боку подвiр’я, що за двома будинками, голос свого хлопчика. Вона заглянула за рiг будинку й побачила, як вiн, красивий i гордовитий, стоiть, притулившись спиною до стiни, а перед ним стоiть дiвчинка, на зрiст вища вiд нього й благально дивиться на нього й промовляе:
– Будь ласочка, поцiлуй мене!
– Не хочу, – вiдказав Август i засунув руки в кишенi.
– Ну, будь ласочка, – повторила вона, – я тобi теж дам щось гарне.
– А що саме? – поцiкавився хлопчик.
– Я маю два яблука, – промовила вона нерiшуче.
Але вiн вiдвернувся i скривив обличчя.
– Я не люблю яблук, – проказав вiн зневажливо й хотiв тiкати.
Але дiвчинка схопила його за руку й догiдливо промовила:
– Чуеш, я маю гарну каблучку.
– Ану, покажи! – велiв Август.
Вона показала йому каблучку, вiн прискiпливо оглянув ii, затим зняв з ii пальця й надiв на свiй, подивився на свiтло й зостався задоволений.
– Ну, гаразд, один раз я тебе поцiлую, – промовив вiн мимохiдь i недбало поцiлував дiвчинку в губи.
– А тепер пiдемо пограемося разом, – довiрливо сказала вона i взяла його за руку.
Але вiн вiдштовхнув ii i сердито вигукнув:
– Дай менi врештi-решт спокiй. У мене i без тебе багато друзiв, з якими я можу гратися.
Заплакавши, дiвчинка пiшла, а вiн скривив обличчя, що виражало нудьгу й роздратування, затим покрутив каблучку на пальцi, роздивився ii i, насвистуючи, повiльно пiшов геть.
Матiр його стояла iз садовими ножицями в руцi, налякана жорстокiстю й пихатiстю, з якою ii син приймав любов iншоi людини. Вона забула про квiти i стояла, хитаючи головою, i повторювала про себе: «Який же вiн злий. Який же вiн безсердечний».
Однак невдовзi, коли Август повернувся додому i вона закликала його до вiдповiдi, вiн, смiючись, подивився на неi своiми голубими очима без найменшого вiдчуття провини, а тодi заспiвав i почав пiдлещуватися до неi, i був вiн такий утiшний, такий милий i лагiдний, що вона розсмiялася й вирiшила, що в дитячих справах не слiд до всього ставитися занадто серйозно.
