Нашу долину я знав до великого млина: за ним вiдкривався новий свiт, i вiн менi навiть дуже сподобався. Якась бджiлка, налiтавшись досхочу, всiлася менi на рукав, i я нiс ii iз собою, щоб потiм, коли робитиму перший перепочинок, мати вiдразу гiнця, аби вiдiслати його з вiсточкою на батькiвщину.
Лiси й луги були моiми супутниками в дорозi, рiка дiловито пробiгала поруч, i я помiчав, що свiт мало чим вiдрiзнявся вiд рiдного краю.
Дерева й квiти, колоски пшеницi та кущi лiщини промовляли до мене, я спiвав разом iз ними iхнi пiснi, i вони розумiли мене так само, як i вдома. Та ось прокинулася моя бджiлка, поповзла повiльно вгору до мого плеча, вiдлетiла вбiк i двiчi облетiла довкруж мене зi своiм милим глухим дзижчанням, а затим полетiла прямiсiнько в бiк рiдного краю. І тут iз лiсу вийшла юна дiвчина з кошиком у руцi й у капелюшку з широкими крисами, що затiнювали ii обличчя на русявiй головi.
– Бог у помiч, – промовив я до неi. – Куди прямуеш?
– Несу женцям обiд, – пояснила вона, порiвнявшись зi мною, – а куди ти зiбрався?
– Іду свiт за очi, батько звелiв. Вiн уважае, що я повинен грати на флейтi для людей, але цього я ще по-справжньому не вмiю, менi ще потрiбно навчитися.
– Так, так. Ну, а що ти, власне, вмiеш робити ? Ти ж все-таки щось умiеш?
– Нiчого особливого. Я вмiю спiвати пiсень.
– І якi ж це пiснi?
– Рiзнi, такi, що пiдходять для ранку i для вечора, для всiх дерев, звiрiв i квiтiв. Зараз, наприклад, я мiг би проспiвати пiсеньку про юну дiвчину, яка вийшла з лiсу i несе обiд женцям.
– І ти це можеш? Так заспiвай же!
– Так, але ж як тебе, власне, звати?
– Брiгiтта.
І я заспiвав пiсню про чарiвну Брiгiтту в солом’яному капелюшку, i я спiвав про те, що вона несе у кошику, як задивляються на неi квiти, як голубий вiтер несеться iй назустрiч через огорожi садиб i все, як належить.
Вона уважно наслухала, а потiм сказала, що пiсня красива. А коли я розповiв iй, що голодний, вона трохи пiдняла скатертинку, що накривала кошик, i дiстала звiдти кусень хлiба. Коли я, смачно вiдкусивши вiд скибки, бадьоро закрокував далi, вона дорiкнула менi:
– Не гоже iсти на ходу. Спочатку потрiбно робити одне, а потiм iнше.
І ми сiли на траву, i я iв свiй хлiб, а вона, обхопивши руками колiна, поглядала на мене.
Коли я доiв свiй хлiб, вона запитала:
– Чи не хочеш ти чогось заспiвати менi?
– Хотiти, то я хочу. Але ж про що?
– Про дiвчину, вiд якоi пiшов коханий, i як це сумно.
– Нi, цього я не можу. Я не знаю, як це бувае, та й не варто так дуже перейматися. Мiй тато велiв менi спiвати тiльки поряднi й милi пiснi. Я заспiваю тобi про зозуленьку чи про метелика.
– А про кохання ти нiчого не знаеш? – запитала вона перегодя.
– Про кохання? Звiсно, що знаю, адже це щось найпрекраснiше!
І я, не гадаючи довго, заспiвав про сонячний промiнчик, який кохае червонi маки, i як вiн граеться з ними, i який вiн щасливий, i про самку зяблика, яка чекае на свого зяблика, i коли той з’являеться, вона вiдлiтае вбiк, вдаючи, нiби злякалася. І вiн спiвав далi про дiвчину з карими очима i про юнака, який завiтав до цього краю й проспiвав пiсню, за що отримав у винагороду кусень хлiба, але тепер хлiб йому вже не потрiбний, вiн бажае отримати вiд юноi дiвчини поцiлунок, i хоче дивитися у ii карi очi й спiвати про це так довго, доки вона не розсмiеться та не притулить своi вуста до його вуст.
І тут Брiгiтта перегнулася до мене, i, зiмкнувши своi вуста з моiми, заплющила очi, а коли iх вiдкрила знову, то побачив у наближених брунатно-золотистих зiрочках свое зображення й кiлька бiлих польових квiтiв.
– Свiт чудовий, – промовив я. – Батько мав рацiю. Нумо я допоможу тобi нести кошика, щоб ти вчасно прийшла до женцiв.
Я взяв ii кошик, i ми попростували далi. Ми йшли разом, тримаючи один крок, i ii радiсть звучала в унiсон з моею, i вiтер щось нам тихо нашiптував, вiючи прохолодою вiд схилу гори; ще жодного разу прогулянка не приносила менi такого задоволення. Якийсь час я хоробро затягав пiсню за пiснею, але згодом змушений був замовкнути – довкола було стiльки всього, про що розповiдали, зливаючись воедино, негучнi голоси долини й гiр, трави та листя, рiчка i кущi, i все суще!
І я мимоволi подумав, що якби змiг зрозумiти й проспiвати цi тисячi пiсень свiту – про трави i квiти, про людей i хмари, i про все iнше, про листянi й вiчнозеленi лiси, i про всiх звiрiв, i на додачу всi пiснi далеких морiв i гiр, пiснi зiрок i мiсяця – якби все це знайшло в менi вiдлуння i я змiг би все це проспiвати, то я був би Господом Богом, а кожна нова пiсня повинна була б злiтати зiркою до небес.
Однак доки я йшов i мiркував про все це, мене охопило тихе замилування, адже ранiше такого ще жодного разу не спадало менi на думку. Брiгiтта несподiвано зупинилася i схопилася за ручку кошика.
– Тепер менi потрiбно зiйти вгору, – промовила вона. – Там, на полi, нашi люди. А ти куди пiдеш? Пiдеш зi мною?
– Нi, пiти з тобою я не зможу. Менi велено йти у свiт. Дуже тобi дякую, Брiгiтто, за хлiб i за поцiлунок. Я пам’ятатиму тебе.
Вона взяла кошик iз моiх рук, i ii карi очi ще раз нахилися брунатною тiнню до мене, i ii вуста притулилися до моiх. Їi поцiлунок був таким нiжним i солодким, що я вiд повноти щастя мало не зомлiв. Я вигукнув похапливо: «Прощавай!». І хутко попростував дорогою, що вела вниз.
Дiвчина неспiшно сходила на гору, а потiм зупинилася пiд низькими кронами букiв на краю лiсу й подивилася вниз услiд менi. І коли я помахав iй капелюхом, вона кивнула ще раз i тихо зникла у тiнi букiв, немов якесь видiння.
А я спокiйно продовжував свiй шлях, заглибившись у своi думки, аж доки дорога круто не повернула.
Я опинився перед млином, бiля нього на водi гойдався кораблик, на якому сидiв самотнiй чоловiк. Здавалося, що вiн чекае тiльки на мене, тому що, коли я зняв капелюха, привiтався й перебрався до нього, кораблик тут же поплив рiкою вниз. Я сидiв посерединi кораблика, а вiн – позаду, бiля стерна[30 - Я сидiв посерединi кораблика, а вiн – позаду, бiля стерна – образ човна, кораблика, судна, на якому герой пливе у свiт пiдсвiдомого, як i образ стерничого, кормчого, що втiлюе самiсть героя, безумовно навiяно знайомством iз «глибинною психологiею» К. Г. Юнга.], i коли я запитав, куди ж ми пливемо, вiн уважно глянув на мене своiми сiрими очима.
– Куди забажаеш, – проказав вiн, знизивши голос. – Вниз рiкою або в море чи до великих мiст – вибирай. Тут все належить менi.
– Усе належить тобi? Так ти король?
– Можливо, – вiдповiв вiн. – А ти, як я бачу, поет? Тодi заспiвай менi пiсню на дорогу!
Я зiбрався духом, вiдчуваючи острах перед цим суворим сивоволосим чоловiком, а наш кораблик плив швидко й безшумно далi вниз. Я заспiвав про рiку, що несе на собi кораблi й вiддзеркалюе сонце, i бiля скелястого берега пiниться, завершуючи весело своi мандри.
Обличчя чоловiка було незворушним, i коли я закiнчив спiвати, вiн кивнув злегка, нiби ввi снi. Затим на мiй превеликий подив вiн заспiвав сам, i його пiсня була також про рiку i про мандри ii водами, але вона була кращою й могутнiшою, нiж моя, i звучала зовсiм по-iншому.
Рiка, яку вiн оспiвував, зривалася з гiр, мов руйнiвник, похмура й дика[31 - Рiка, яку вiн оспiвував, зривалася з гiр, мов руйнiвник, похмура i дика… – Р. Каралашвiлi так коментував це мiсце: «Рiка тут е символом душi, море – символ колективного пiдсвiдомого, мiста – протиставлення iндивiдуальному колективну форму iснування, що визначаеться свiдомiстю. Мiж образами «рiки» i «свiту» мислиться приблизно такий самий зв’язок i таке саме спiввiдношення, що й мiж образами „корабля” i „мiста”».], скрегочучи зубами, упокорюючись млинами, перекинутими мостами, вона ненавидiла будь-який корабель, що повинна була його нести на собi та у своiх хвилях i довгих косах рiчкових водоростей гойдала з посмiшкою бiлi тiла потопельникiв.
Менi все це не подобалося, але лунало воно так таемниче й звабливо, що я розгубився i присоромлено замовк. Якщо те, про що спiвае цей лiтнiй статечний i мудрий чоловiк своiм глухуватим голосом, було правдою, то всi моi пiснi були всього тiльки дурничкою й дитячою забавкою. Отже, виходить, що свiт по своiй сутi не добрий i не свiтлий, як Боже серце, а темний i стражденний, злий i похмурий. І коли лiси шумлять своiм листям, то це не вiд радостi, а вiд печалi?
Ми пливли далi, i тiнi ставали довшими. Щоразу, коли я затягав пiсню, вона звучала дедалi менш свiтло, а голос мiй ставав тихiшим, i щоразу незнайомий спiвак вiдповiдав менi своею пiснею, яка робила свiт дедалi загадковiшим i небезпечнiшим, а мене бiльш стражденним i сумнiшим.
Душа моя знемагала, i я вже шкодував, що не зостався на березi, в гостях у квiтiв чи у своеi вродливоi Брiгiтти, i щоб утiшитися в останнiх вiдблисках захiдного сонця, я знову заспiвав голосно пiсню про Брiгiтту та ii поцiлунок.
Однак уже зовсiм стемнiло, i я замовк, а чоловiк за стерном затягнув свою пiсню, i спiвав вiн про кохання та про любовну пристрасть, про карi й голубi очi, про червонi вологi вуста – i це було таким чудовим i зворушливим, про що вiн так пристрасно спiвав над стемнiлою рiкою! Проте в його пiснi кохання було темним i небезпечним, воно перетворилося на смертоносну таемницю, через що люди йшли життям навпомацки, страждаючи, терпiли, мордували й вбивали коханням одне одного.
Я слухав його з такою втомою i таким сумом, наче вже роками мандрую крiзь страждання i печалi. Я вiдчував, як тихий i холодний потiк суму й душевного остраху, що вiдходив вiд незнайомця, закрадаеться в мое серце.
– Отже, не життя е чимось найвищим i найпрекраснiшим, – вигукнув я врештi-решт гiрко, – а смерть! Тодi прошу тебе, о сумний королю, заспiвай менi пiсню про смерть!
Чоловiк за стерном заспiвав про смерть, i спiвав вiн так гарно, як я ще нiколи не чув. Але i смерть не була найпрекраснiшим i найвищим, i в нiй теж не було втiхи. Смерть була життям, а життя – смертю, i вони сплiталися одне з одним у вiчному шаленому любовному герцi. І це було останньою iстиною й сенсом свiту: звiдти виривався промiнь сонця, який мiг оживити й зробити втiшною всю безрадiсну картину. І звiдти виходила тiнь, що огортала мороком усе прекрасне й веселе, але в темрявi пристрасть палала iнтимнiше i яскравiше, а кохання дужче розпалювалося у цiй ночi.
Я дослухався i весь затих. Я не мав бiльше iншоi волi як волi незнайомця. Його погляд застиг на менi, якийсь сумовито-добрий, його сiрi очi були повнi болю та краси свiту. Вiн посмiхнувся до мене, тодi я, зiбравшись духом, вiдчайдушно проказав:
