Батькiв немае. Шелестить
Пожовкле листя по дiбровi;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нiгде не чуть людськоi мови;
Звiр тiлько вие по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовкiв ляхами годували,
Аж поки снiгом занесло
Огризки вовчi…
Не спинила хуртовина
Пекельноi кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грiлись на пожарi.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквiтчала ii рястом,
Барвiнком укрила;
І на полi жайворонок,
Соловейко в гаi
Землю, убрану весною,
Вранцi зустрiчають
Рай, та й годi! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть – огудять.
Треба кров’ю домальовать,
Освiтить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
І багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маете?
Чуднi, чуднi люде!
Не спинила весна кровi,
Нi злостi людськоi.
Тяжко глянуть; а згадаем —
Так було i в Троi.
Так i буде.
Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проiдуть – земля горить,
Кров’ю пiдпливае.
Придбав Максим собi сина
На всю Украiну.
Хоч не рiдний син Ярема,
А щира дитина.
Максим рiже, а Ярема
Не рiже – лютуе:
З ножем в руках, на пожарах
І днюе й ночуе.
