Де ти, де ти? подивися,
Моя ти едина,
Подивися на Ярему.
Де ти? Може, гине,
Може, тяжко клене долю,
Клене, умирае
Або в пана у кайданах
У склепу конае.
Може, згадуе Ярему,
Згадуе Вiльшану,
Кличе чого: «Серце мое,
Обнiми Оксану!
Обнiмемось, мiй соколе!
Навiки зомлiем.
Нехай ляхи знущаються,
Не почуем!..» Вiе,
Вiе вiтер з-за Лиману,
Гне тополю в полi, —
І дiвчина похилиться,
Куди гне недоля.
Посумуе, пожуриться,
Забуде… i, може…
У жупанi, сама панi;
А лях… боже, боже!
Карай пеклом мою душу,
Вилий муки море,
Розбий кару надо мною,
Та не таким горем
Карай серце: розiрветься,
Хоч би було камень.
Доле моя! серце мое!
Оксано, Оксано!
Де ти дiлася-подiлась?»
І хлинули сльози;
Дрiбнi-дрiбнi полилися.
Де вони взялися!
А Залiзняк гайдамакам
Каже опинитись:
«У лiс, хлопцi! вже свiтае,
І конi пристали:
Попасемо», – i тихенько
У лiсi сховались.
Гонта в Уманi
Хвалилися гайдамаки,
на Умань iдучи:
«Будем драти, пане-брате,
З китайки онучi».
Минають днi, минае лiто,
А Украiна, знай, горить;
По селах голi плачуть дiти —
