І Яремi дали коня
Зайвого з обозу.
Усмiхнувся на воронiм
Та й знову у сльози.
Виiхали за царину;
Палають Черкаси…
«Чи всi, дiти?»
«Усi, батьку!»
«Гайда!»
Простяглася
По дiбровi понад Днiпром
Козацька ватага.
А за ними кобзар Волох
Переваги-ваги
Шкандибав на конику,
Козакам спiвае:
«Гайдамаки, гайдамаки,
Залiзняк гуляе».
Поiхали… А Черкаси
Палають, палають.
Байдуже, нiхто й не гляне.
Смiються та лають
Кляту шляхту. Хто балака,
Хто кобзаря слуха.
А Залiзняк попереду,
Нашорошив уха;
Іде собi, люльку курить,
Нiкому нi слова.
А за ним нiмий Ярема.
Зелена дiброва,
І темний гай, i Днiпр дужий,
І високi гори,
Небо, зорi, добро, люде
І лютее горе —
Все пропало, все! нiчого
Не знае, не бачить,
Як убитий. Тяжко йому,
Тяжко, а не плаче.
Нi, не плаче: змiя люта,
Жадна випивае
Його сльози, давить душу,
Серце роздирае.
«Ой ви, сльози, дрiбнi сльози!
Ви змиете горе;
Змийте його… тяжко! нудно!
І синього моря,
І Днiпра, щоб вилить люте,
І Днiпра не стане.
Занапастить хiба душу?
Оксано, Оксано!
