На край свiта, в Московщинi,
По тiм боцi моря,
Нема нiгде Катерини;
Та здалась на горе!..
Вмiла мати брови дати,
Карi оченята,
Та не вмiла на сiм свiтi
Щастя-долi дати.
А без долi бiле личко —
Як квiтка на полi:
Пече сонце, гойда вiтер,
Рве всякий по волi.
Умивай же бiле личко
Дрiбними сльозами,
Бо вернулись москалики
Іншими шляхами.
II
Сидить батько кiнець стола,
На руки схилився,
Не дивиться на свiт Божий:
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослонi,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляе донi:
«Що весiлля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де свiтилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщинi, доню моя!
Іди ж iх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що е в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схiд сонця
Була б утопила…
Здалась тодi б ти гадинi,
Тепер – москалевi…
Доню моя, доню моя,
Цвiте мiй рожевий!
Як ягодку, як пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько… Доню моя,
Що ти наробила?..
Оддячила!.. Іди ж, шукай
У Москвi свекрухи.
Не слухала моiх рiчей,
То ii послухай.
Іди доню, найди ii,
