– Ви коротко та дуже гарно пiдсумували всi складнощi цiеi справи, – кивнув вiн. – Тут iще багато незрозумiлого, хоча за допомогою головних фактiв я вже знайшов розгадку. А щодо вiдкриття бiдолахи Лестрейда, то це просто спонтанна витiвка вбивцi, щоб спрямувати полiцiю помилковим слiдом, переконуючи, нiби справа пов’язана з соцiалiстами й якимись таемними товариствами. Це писав не нiмець. Букву «А», якщо ви помiтили, вiн намагався вивести готичним шрифтом, а справжнiй нiмець завжди пише друкованими латинськими лiтерами, тому можемо стверджувати, що писав не нiмець, а невмiлий iмiтатор, який перестарався. Зрозумiло, це хитрiсть iз метою заплутати слiдство. Поки що я вам бiльше нiчого не скажу, докторе. Знаете, варто фокуснику пояснити хоч один свiй фокус, i в очах глядачiв вiдразу ж тьмянiе ореол його слави. Й якщо я вiдкрию вам метод своеi роботи, ви, мабуть, дiйдете висновку, що я звичайнiсiнька посереднiсть!
– А це вже нiколи! – заперечив я. – Ви зробили велику справу: завдяки вам розкриття злочинiв опинилося на межi точноi науки.
Моi слова та серйозна iнтонацiя, либонь, дали моему супутнику чимало задоволення, бо вiн навiть зашарiвся. Я вже казав, що товариш любив похвалу свого мистецтва не менше, нiж дiвчина – своеi вроди.
– Я скажу вам ще дещо, – продовжував вiн. – Лакованi черевики та квадратнi носаки приiхали в одному кебi й разом, по-дружньому, мало не пiд руку, пiшли дорiжкою до будинку. У кiмнатi вони ходили туди-сюди, а точнiше, лакованi черевики стояли, а квадратнi носаки – крокували. Це я побачив завдяки слiдам на пiдлозi, помiтив також, що чоловiка, який мiряв кроками кiмнату, охоплювало все бiльше збудження. Вiн постiйно базiкав, поки не накрутив себе до стану лютi. І тодi сталася трагедiя. Ну ось, я виклав вам усе, що знаю напевно, iнше – лише здогади та гiпотези. Утiм, фундамент для них мiцний. Але слiд поквапитися, я ще хочу встигнути на концерт, послухати Норман Неруду.
Тим часом наш кеб пробирався нескiнченними убогими вуличками та похмурими провулками. Раптом наш кебмен зупинився в найбiльш похмурому й гнiтючому з них.
– Ось вам i Одлi-корт, – сказав вiн, вказуючи на вузьку щiлину в рядi тьмяних цегляних будинкiв. – Коли повернетесь, я чекатиму тут.
Одлi-корт був не особливо привабливим мiсцем. Тiсний прохiд привiв нас у чотирикутний, вимощений плиткою двiр, оточений брудними халупами. Ми проштовхалися крiзь натовп замурзаних дiтлахiв i, пiрнаючи пiд мотузки з вилинялою бiлизною, дiсталися до номера 46. Дверi оздоблювала маленька мiдна дощечка, на якiй було викарбуване iм’я Ренс. Нам сказали, що констебль ще не прокинувся, i запропонували зачекати в крихiтнiй вiтальнi.
Незабаром з’явився й сам господар. Вiн, мабуть, був дуже невдоволений, що ми потривожили його сон.
– Я вже дав свiдчення у вiддiлку, – пробурчав вiн.
Голмс вийняв iз кишенi пiвсоверена та задумливо повертiв його в пальцях.
– Нам було б набагато приемнiше послухати вас особисто, – пояснив вiн.
– Що ж, я не проти розповiсти все, що знаю, – вiдповiв констебль, не зводячи очей з золотоi монети.
– Просто розкажiть нам усе, як воно сталося.
Ренс сiв на диван, набитий кiнським волоссям, i стурбовано насупив брови, нiби намагаючись вiдновити в пам’ятi кожну дрiбницю.
– Почну з самого початку, – сказав вiн. – Я чергував уночi, з десятоi до шостоi ранку. Близько одинадцятоi в «Бiлому оленi» трохи побилися, але загалом у моему районi було тихо. О першiй годинi ночi почався дощ, я зустрiвся з Гаррi Мерчером – тим, хто чергуе в дiльницi Голланд-Грув. Ми постояли на розi Генрiетт-стрит, погомонiли про те, про се, а потiм, о годинi, мабуть, другiй або трохи пiзнiше, я вирiшив пройтися Брикстон-роуд, перевiрити, чи все гаразд. Болото там було непрохiдне, i я нiкого не побачив, хiба що один-два кеби проiхали. Іду собi й мiркую, мiж нами кажучи, що добре було б зараз хильнути скляночку гаряченького джину, аж раптом у вiкнi того самого будинку блиснуло свiтло. Ну, я ж знаю, що два будинки на Лористон-Гарденсi – порожнi, а все тому, що господар не бажае чистити каналiзацiйнi труби, хоча, мiж iншим, останнiй мешканець помер там вiд черевного тифу… Так от, як тiльки я побачив у вiкнi свiтло, то навiть сторопiв i, звiсно, запiдозрив щось недобре. Коли ж пiдiйшов до дверей…
– Ви зупинилися, потiм пiшли назад до хвiртки, – перебив його мiй приятель. – Чому ви повернулися?
Ренс аж пiдстрибнув на мiсцi та здивовано вилупився на Голмса.
– Це правда, сер! – сказав вiн. – Хоча звiдки ви знаете, лише Бог вiдае! Розумiете, коли я пiдiйшов до дверей, навколо було так порожньо й тихо, що я вирiшив: краще вiзьму когось iз собою. Загалом я не боюся нiкого, хто ходить по землi. Але тi, хто лежить пiд землею, звiсно, то iнша рiч… Я й подумав: а раптом це той, хто помер вiд черевного тифу, прийшов оглянути каналiзацiйнi труби, якi його довели до могили?.. Менi, зiзнаюся, стало моторошно, тому я й повернувся до хвiртки, гадав, може, побачу лiхтар Мерчера, та тiльки нiкого навколо не виявилося.
– І на вулицi нiкого не було?
– Жодноi душi, сер, навiть собака не пробiгла. Тодi я опанував себе, повернувся назад i вiдчинив дверi. У будинку було тихо, i я увiйшов до кiмнати, де свiтилося. Там, на камiнi, стояла свiчка, червона, воскова, i при ii свiтлi я побачив…
– Знаю, що ви побачили. Ви кiлька разiв обiйшли кiмнату, стали на колiна бiля трупа, потiм пiшли та розчахнули дверi в кухню, а згодом…
Джон Ренс рвучко схопився на ноги, перелякано та пiдозрiло витрiщаючись на Голмса.
– Стривайте, а де ж ви ховалися, якщо все це бачили, га? – заверещав вiн. – Щось ви забагато знаете!
Голмс засмiявся та кинув на стiл перед констеблем свою вiзитiвку.
– Будь ласка, не арештовуйте мене за пiдозрою в убивствi, – сказав вiн. – Я не вовк, а один iз гончакiв; мiстер Грегсон або мiстер Лестрейд це пiдтвердять. Продовжуйте, благаю. Що ж було далi?
Ренс знову сiв, але вигляд у нього був, як i ранiше, спантеличений.
– Я пiшов до хвiртки та засвистiв у свисток. Прибiг Мерчер, а з ним – iще двое.
– А на вулицi так нiкого й не було?
– Так, загалом, можна сказати, нiкого.
– Тобто?
Обличчям констебля розпливлася посмiшка.
– Знаете, сер, я бачив пиякiв за свое життя, але щоб уже так нализатися, як той, – такi менi ще не траплялися. Коли я вийшов на вулицю, вiн прихилився до огорожi бiля хвiртки, але нiяк не мiг встояти, а сам щосили горланив якусь пiсню. А ноги його так i роз’iжджалися в рiзнi боки.
– Який вiн був на вигляд? – швидко спитав Шерлок Голмс.
Джон Ренс був явно роздратований запитанням, що не стосуеться справи.
– П’яний, як чiп, ось який вiн був на вигляд, – вiдповiв вiн. – Якщо б ми не були зайнятi, звiсно, то запроторили б його до вiддiлку.
– Яке у нього обличчя, одяг, не помiтили? – нетерпляче домагався Голмс.
– Як не помiтити, адже ми з Мерчером спробували поставити його на ноги, цього червонопикого здорованя. Пiдборiддя в нього було замотане шаликом аж до самого рота.
– Та годi! – вигукнув Голмс. – Куди ж вiн подiвся?
– Нам нiколи було возитися з п’яничкою, iнших турбот вистачало, – ображено заявив полiсмен. – Вже якось сам доплентався додому, будьте певнi.
– Як вiн був одягнений?
– Плащ у нього був брунатний.
– А в руцi не тримав батiг?
– Батiг? Нi.
– Отже, кинув його десь поблизу, – пробурмотiв мiй приятель. – Можливо, ви бачили або чули, чи не проiхав потiм кеб?
– Нi.
– Ось вам пiвсоверена, – зронив Голмс, пiдводячись i беручись за капелюха. – Боюся, Ренсе, що ви нiколи не отримаете службове пiдвищення. Головою треба iнодi думати, а не носити ii, як прикрасу. Вчора вночi ви могли б заробити сержантськi нашивки. У чоловiка, якому ви допомогли пiднятися, ключ до цiеi таемницi, його ми й шукаемо. Зараз нiчого про це балакати, але можете менi повiрити, що це так. Ходiмо, докторе!
Залишивши нашого констебля в щирому здивуваннi, ми попрямували до кеба.
– Нечуваний бовдур! – сердито гмикнув Голмс, коли ми iхали додому. – Подумати тiльки: прогавити таку рiдкiсну удачу!
– Я все ж багато що тут не розумiю. Справдi, прикмети цього чоловiка збiгаються з вашим портретом другоi особи, причетноi до цiеi таемницi. Але навiщо ж було знову повертатися в будинок? Вбивцi так не чинять.
– Перстень, друже мiй, перстень – ось навiщо вiн повернувся. Якщо не вдасться спiймати його iнакше, ми закинемо вудку з каблучкою. Я його впiймаю на цю наживку, ставлю два проти одного, що схоплю. Я вам дуже вдячний, докторе. Якби не ви, я, мабуть, не поiхав i пропустив би те, що назвав би цiкавим етюдом. Справдi, чому б не скористатися жаргоном художникiв? Хiба це не етюд, що допомагае вивченню життя? Етюд у багряних тонах, га? Вбивство багряною ниткою проходить крiзь безбарвну пряжу життя, i наш обов’язок – розплутати цю нитку, виокремити ii й оголити дюйм за дюймом. А тепер пообiдаемо та поiдемо слухати Норман Неруду. Вона чудово володiе смичком, i тон у неi дивовижно чистий. Як звучить ця шопенiвська п’еска, яку вона так чарiвно грае? Тра-ля-ля, лiра-ля!..
