– Не знаю. Може п’ять хвилин. Можливо десять. Тiкай негайно. Зустрiнемося на Карвасарах. Пам’ятаеш?
– Так, – Софрон вiдiмкнувся.
Потап заходився набирати номери решти своiх бiйцiв. Але тут його спiткала невдача: тiльки почув гугняве балабонове «Алло!», як зв’язок зник. На рахунку скiнчилися кошти. Потап вилаявся. І це ж треба, щоб саме зараз! Як вiн мiг забути поповнити рахунок?!
За вiкном потяглися низенькi хатини й перекошенi паркани Карвасар.
– Ставай тут, – коротко кинув Потап водiю i стромив йому кiлька банкнот. – Ти мене не бачив, ясно?
– Я нiкого не бачив, – затрусив головою таксист.
Поглянувши на нього, Потап зрозумiв, що той буде мовчати. Тому що елементарно боiться за власне життя. А навiть якщо i прохопиться словом у непотрiбному мiсцi, Потап завбачив i такий розвиток подiй, – до гаража, у якому було влаштовано тайник, залишалося ще кiлька кварталiв ходiння вузькими брудними вуличками.
Полковник Гончар вiдчував себе мисливцем, який йде слiдом пораненоi здобичi. Вiн сидiв на передньому сидiннi непримiтного «Форда», поряд, з перевдягнутим у цивiльне прапорщиком районноi роти ДПС[4 - ДПС – дорожньо патрульна служба.], котрий вiд думки, що поруч з ним знаходиться найбiльший головний бiль рядового складу кам’янець-подiльськоi мiлiцii, почувався досить незатишно. Не звертаючи уваги на нервовий стан водiя, Гончар надав своему вигляду спокiйноi дiловитостi та погравав невеличкою японською радiостанцiею «Моторолла» i мугикав щось мало схоже на мелодiю. Десь там, за пiвсотнi метрiв, за поворотом висипаноi вапняковою щебiнкою дороги, розташувався красень-будинок, один з найдорожчих у новому котеджному масивi, що вiднедавна активно забудовувався. Забудовувався вiн тими, кого 1991 рiк не пожбурив у злиднi, а навпаки пiдняв на вершину добробуту – тобто злодiями, шахраями й просто нечесними на руку людьми вiд влади. Саме у цьому будинку жив двiчi засуджений Вiталiй Потапчик, котрий наприкiнцi восьмидесятих на вищий рiвень, анiж пересування наперсткiв на автовокзалi, не був здатен. І полковник Гончар був справедливо обурений таким станом речей – його власний будинок, що знаходився у точнiсiнько такому ж елiтному мiкрорайонi на iншому кiнцi мiста, зараз тiльки будувався. За минулий рiк Гончар ледве спромiгся вивести «нуль», а цього лiта планував збудувати цегляну «коробку». Не кажучи про сауну i бiльярдну, котрi на своему чималенькому подвiр’i мав Потапчик.
«Зарвався Вiталiк, зарвався, не пам’ятае “табличку дiлення”, – думав Гончар. – От i настала нагода поквитатися».
Радiостанцiя ожила.
– «Перший», я «двiстi п’ятдесят шостий». Знаходжусь на мiсцi.
– Довго добираешся, «двiстi п’ятдесят шостий», – роздратовано мовив у мiкрофон Гончар. Думки про будiвництво i пов’язанi з ним проблеми остаточно зiпсували йому настрiй. – Подвiр’я бачиш?
– Так точно.
– Що там?
– Тихо. Жодного руху.
– Зрозумiв. «Двiстi п’ятдесят третiй», прошу на зв’язок, – викликав Гончар третiй автомобiль (на вiдмiну вiд решти оперативних груп, у його командi було три машини i п’ять чоловiк «важкоi кавалерii» з обласного «Беркута»).
– На зв’язку «двiстi п’ятдесят третiй», – долетiв до Гончара голос пiдлеглого.
– У вас що?
– На мiсцi, «перший». На подвiр’i у об’екта все тихо.
Гончар дiстав з оперативноi кобури пiстолет i пiднiс до рота радiостанцiю.
– Годi штани протирати. Робiть свою роботу, беркутята. Зайшли, взяли, одягли браслети. Все ясно?
Тiеi ж митi усi п’ять бiйцiв спецпiдроздiлу кинулися до будинку Потапа. Гончар тiльки робив першi кроки вiд автомобiля, коли з гуркотом вилетiли кованi ворота i почулося ревiння двох здоровезних кавказьких вiвчарок, котрих Потап тримав для охорони. Вслiд за ревiнням заляскали пострiли АПС[5 - АПС – автоматичний пiстолет Стечкiна.]. Собаки спочатку завили i одразу ж затихли. У сусiдських будинках вмить почали зачинятися вiкна, фiранки й дверi. Мiкрорайон ожив тужливим бреханням трьох десяткiв собак.
Коли Гончар, у супроводi двох оперативникiв, зi зброею наголо, ступив на вимощене тротуарною плиткою подвiр’я, з дзвоном вилетiли кiлька шибок, а бiйцi «Беркута», заскочивши через вiкна, зникли всерединi будiвлi. Скоро звiдтам почувся тупiт, крики й дзвiн скла. Гончар пiдiйшов до вхiдних дверей i взявся за ручку. Дверi гостинно вiдчинилися. Гончар запитливо поглянув на оперативника.
– Не зачинено, чому «Беркут» дереться у вiкна?
– Вони не звикли шукати легких шляхiв, – знизав плечима той.
– Це точно.
З нетрiв будинку почувся сповнений погрози крик:
– Лежати! Лежати, сука, кому кажу!!!
Вслiд за цим почулося два пострiли. Обличчя Гончара пополотнiло. Невже будуть пораненi, а то й, Боже борони, убитi? За це його Пальков по голiвцi не погладить. Гончар миттево розгубив свiй впевнений вигляд i гордовиту позу, риссю кинувшись на пострiли. У ту мить навiть не подумав, що стрiляти можуть не його пiдлеглi.
– Припинити! Припинити стрiлянину, вашу мать! – кричав вiн.
Проте хвилювання виявилось зайвим. У вiтальнi, поблизу велетенськоi пащi камiну, бiйцi притисли до пiдлоги людину, вдягаючи на неi кайданки. Пiд купою тiл у сивих камуфляжах Гончар не мiг роздивитися затриманого, але був впевнений, що взяли саме Потапа. Стрiляли, очевидно, у стелю. Гончар перевiв подих i стромив пiстолет у кобуру.
– Доброго ранку, Вiталiю! – мовив з кривою посмiшкою. – Хлопцi, поставте його на ноги.
– ЇЇ, пане пiдполковнику, – засмiявся один iз спецназiвцiв.
Перед здивованим поглядом Гончара постала дiвчина, зодягнена у чоловiчий банний халат. Волосся затриманоi розкуйовдилося, губу було розбито, а з очей рясно текли сльози.
– Ти хто? – тiльки й спромiгся запитати Гончар.
– Ілона.
– Потап де?!
– Пiшов.
– Куди?
– Я не знаю.
– Тьху! – Гончар добру хвилину сповнював простiр кiмнати такими лайками, котрi бiльш пристали вантажнику з ринка, анiж начальнику мiлiцii. Пiсля цього, махнувши рукою, подався до виходу. Вся операцiя по затриманню небезпечного злочинця перетворилася на фарс.
Соколовський розiрвав конверт i дiстав з нього аркуш паперу, на якому за допомогою друкарськоi машинки було зазначено адресу i iм’я того, кого потрiбно було затримати. І хоч адресу Софрона, рiвно як i те, що затримувати потрiбно буде саме його, Андрiй знав ще напередоднi, перед Кондратишиним, бiйцями «Беркута» i водiем вигляду вiн не подав.
– Вiктор Олександрович Софронов, – почав читати вiн вголос. – Рiк народження тисяча дев’ятсот сiмдесят третiй. Зрiст сто вiсiмдесят п’ять сантиметрiв, статури мiцноi. Строкову службу проходив у десантно-штурмовому батальйонi повiтрянодесантних вiйськ. Демобiлiзувався три роки тому, в даний час не працюе. Можливо озброений пiстолетом «ТТ» або «Вальтер». Поважний хлопчина. Хоча з фото так не скажеш.
Вiн простягнув фото колегам, якi сидiли на задньому сидiннi автомобiля. З свiтлини дивився чорнявий хлопчина рокiв двадцяти, з кучерявим волоссям i правильними рисами обличчя. Такi обличчя чоловiкiв, напевне, мають подобатися жiнкам. Андрiй прочитав водiевi адресу.
– Знаеш, де це?
Водiй кивнув головою.
– Тодi поiхали, – вiн зачекав доки автомобiль викотиться на дорогу й повернувся до пiдлеглих. – Хлопцi, будьте обережнi i не лiзьте поперед батька у пекло. – А ви, ковбоi, – вiн поглянув на беркутят, – якщо доведеться стрiляти, цiльтеся гарно. Якi будуть наслiдки у разi появи випадкових постраждалих, я думаю, пояснювати не потрiбно?
– Не хвилюйся, капiтане, – лiниво вiдповiв один з бiйцiв – широкоплечий велетень-прапорщик з квадратним пiдборiддям i золотими коронками на переднiх зубах. – Не вчорашнi.
– Ну слава Богу, вiдлягло, – хмикнув Андрiй i повернувся. Почав у пам’ятi пригадувати розташування потрiбноi п’ятиповерхiвки. Вiн не надто часто бував у тому районi, але приблизно знав цей будинок. Звичайна «хрущоба» на чотири пiд’iзди, подвiр’я заросло деревами й кущами, дитячий майданчик з потрощеними гойдалками й пустою пiсочницею. Поряд з майданчиком на кривих залiзних стiйках натягнуто дроти для просушки бiлизни. Соколовський закрив очi i вiдкинувся на спинку сидiння. Таких виiздiв, як сьогоднi, було в його життi багато. А скiльки ще iх буде… Винаходити велосипед не було жодноi необхiдностi. Вони просто зайдуть у пiд’iзд, залишивши пiд вiкнами квартири двох беркутят, подзвонять у дверi та увiйдуть. Як дiяти далi, пiдкажуть обставини. Всi ефектнi спецоперацii та штурми гiднi лише для кiно. А тут мала бути проста буденна робота. Зайти й заарештувати бандита. А якщо той чинитиме опiр, проламати йому голову i заарештувати з проламаною головою.
– Здаеться, цей будинок, – вiдiрвав Андрiя вiд думок голос водiя. Вiн розплющив очi й почав роздивлятися сiрий паралелепiпед п’ятиповерхового будинку, до якого вела вкрита вибоiнами й калюжами вузенька дорога. На стiнi будiвлi рука невiдомого таксиста вивела чорною фарбою номер: «35».
