Андрiй клацнув запальничкою i припалив.
– Ну, Артеме, розповiдай, – нарештi розпочав бесiду, кинувши на стiл документи затриманого, якi досi недбало розглядав.
– Про що розповiдати? – запитав затриманий.
– Про все розповiдай. На кого вчився, ким зробився… Все.
– Ви краще запитуйте, – шморгнув носом Пiдгiрний.
Андрiй видихнув хмаринку сизого диму i поглянув поверх голови спiврозмовника на потрiскану штукатурку стiни.
– Добре. Ну, хоча б розкажи, який iнститут закiнчив?
– Чернiвецький унiверситет.
– Який факультет?
– Бiологiя i географiя.
– Чудовi дисциплiни. Ти вчитель?
– За освiтою…
– Так ось, за освiтою. Тебе держава вивчила в унiверситетi, аби ти нiс дiтям розумне, добре й вiчне.
– Якось так.
– А як ти можеш донести до них розумне, добре й вiчне, коли ти став бандитом? – звiв брови Андрiй.
– Я не бандит.
– Хто ж ти?
Пiдгiрний знизав плечима i промовчав.
– Мовчиш? Тодi я тобi дещо розповiм. Про «Форд», який втопили у Смотричi кiлька днiв тому. Про три холоднi трупи у його салонi, з дзюрками у головах. І про одного бандита, котрому вдалося врятуватися. Можу розповiсти й про спроби вище названих товаришiв зайнятись рекетом i пiдiм’яти пiд себе кiлькох комерсантiв. Ти про це нiчого не знаеш?
– Нiчого.
Андрiй хмикнув. Таких наiвних хлопчакiв вiн колов десятками. Усi вони спочатку вдають з себе розумникiв, потiм намагаються вiдмовчуватися, а врештi кажуть i пишуть все, що вiд них потрiбно. За умови, що досi не встигли побувати на зонi. З тими важче. Тi втратили страх i якусь частку людськоi душi. Їi вiдiбрала у них тюрма. Але для цього хлопчини ще не все втрачено. Таких як вiн, хто, дивлячись на розбиту в друзки мораль сучасного украiнського суспiльства, забажав гарного життя, iх тисячi. І не завжди вони поганi люди. Можливо, в певний момент iм здалося, що жити не за законом – правильно. Хапати все, до чого у змозi дотягнутись. Простувати по головам до вершин благополуччя i не звертати уваги на мораль. Якщо подiбних до Артема Пiдгiрного не зупинити на початку, доля неодмiнно приведе iх на лаву пiдсудних, i вони теж втратять частину людськоi душi. Адже колишнiх зекiв не бувае. Це тавро на все життя. У паспортi й за стандартами мислення. А можливий iнший варiант. І про нього Артему Пiдгiрному було вiдомо краще за iнших.
– Навiщо ти менi брешеш? – сумним голосом запитав Андрiй
– У вас нiчого на мене немае, – дивлячись у пiдлогу, вiдповiв затриманий.
– А менi нiчого на тебе не потрiбно, Артем.
Пiдгiрний здiйняв голову.
– Тодi навiщо затримали? Я знаю карний кодекс. Можете тримати до встановлення особи, але не бiльше анiж три доби. Далi або арештуете, або вiдпустите. Прокуратура не дасть санкцii на мiй арешт – немае пiдстав. Тодi навiщо тримаете?
Соколовський повiльно загасив недопалок у попiльничцi.
– А ти як думаеш?
– Не знаю.
– Для того, бевзь ти дурний, щоб тебе з Смотрича не виловлювати, як твоiх друзiв нещодавно.
– Вони менi не друзi.
– Правильно. Подiльники.
– Вам виднiше.
Андрiй витримав довгу паузу.
– Розповiдай, хто iх убив, – мовив нарештi.
– Я не знаю.
– Справдi?
– Так.
Андрiй вiдчув непоборну нудьгу. Хотiлось у затiнок на берiг моря. І помовчати.
– Ну от що, розумнику. Ти вiльний, – вiн затулив теку зi справою i пожбурив ii у ящик столу.
Пiдгiрний стрiпнувся.
– Тобто…
– Тобто йди геть.
Затриманий нерiшуче встав i подивився спочатку на дверi, пiсля чого обвiв поглядом присутнiх у кабiнетi Соколовського, Забузького i Кондратишина.
– Тодi я йду.
– Звичайно.
Не примушуючи на себе чекати, Пiдгiрний попрямував до дверей. Взявся за ручку, коли почув позаду слова Забузького:
– І матiр йому не жаль, паскуднику…
Вiн повернувся.
– Чому я мушу ii жалiти?
