– А ти не здогадуешся? – похитав головою Андрiй. – Ну то слухай. Я прямо зараз розпущу мiстом чутки, що ти здав нам Потапа. А далi гуляй як хочеш i де хочеш. Вiн тебе знайде. Втiм, я думаю, вiн i так жадае тебе побачити, адже ти свiдок потрiйного убивства. Потапу не потрiбнi свiдки.
Як тiльки Пiдгiрний почув iм’я Потапа, вiн змiнився на обличчi i опустив плечi. Повернувся й сiв на стiлець, з якого щойно встав. І хоча Андрiй навмання згадав одного з найбiльших авторитетiв бандитського Кам’янця, влучив, як то кажуть, «у десятку». Пiдгiрний затулив обличчя руками i деякий час сидiв непорушно.
– Я так розумiю, – сказав Кондратишин, – розмова у нас все ж вiдбудеться.
– Що ви хочете знати? – глухо мовив Пiдгiрний.
– Все. Хто, за що i коли. І не лише знати. Ти все напишеш на паперi i я пiдшию до справи, – додав металу у голос Андрiй. – У такому випадку зможу захистити тебе вiд Потапа. В протилежному – на захист можеш не розраховувати.
Артем поглянув на нього зацькованим поглядом.
– Ви зможете захистити вiд Потапа?
– А ти не вiриш?
Пiдгiрний натягнуто посмiхнувся. У посмiшцi не було веселощiв, лише неприязнь.
– Та нi хрена ви не зможете! Пiдставити, здати, це без проблем, траву пiдкинути, нирки опустити… А захистити – нiколи!
Андрiй пiдiйшов до хлопця впритул i схопив його за комiр сорочки. Пiдняв i добряче струснув.
– Припини iстерику! – гукнув, розглядаючи затриманого упритул.
– Вiдпустiть.
– Обiцяй не голосити, у мене нерви! – Андрiй все ще стискав комiр сорочки Пiдгiрного.
– Обiцяю.
Соколовський вiдпустив затриманого i повернувся за стiл.
– Досить полемiки, Артем, – сказав спокiйно. – Ти або свiдчиш проти Потапа, або я тебе йому зливаю. Нехай я пiсля цього буду чудовиськом. Менi байдуже, я мент. Врештi, загинули твоi друзi, а ти, боячись за власну шкiру, не хочеш свiдчити проти убивць. Хiба ти кращий?
– Сука… – емоцii безвиходi. Зазвичай за ними з’являлось бажання спiвпрацювати. Андрiй подумки посмiхнувся.
– Будеш писати?!
– Буду.
– Можеш починати. Миколо, – поглянув Андрiй на Кондратишина. – Видай молодому чоловiковi папiр i перо.
Вiн припалив чергову цигарку i вiдiйшов до вiкна. За склом вiтер трiпав вiттям дерев. Насувалася гроза. Перша у цьому роцi. Тротуаром вздовж облiзлого чавунного паркану мiського скверу поспiшали, намагаючись уникнути зливи, перехожi. Андрiй зiтхнув. У пам’ятi спливли рядки Лiни Костенко.
Гроза проходила десь поруч,
Було то блискавка, то грiм,
Дорога йшла кудись на Овруч
В лiсах i травах до колiн.
Дивна рiч поезiя, подумалось. Усього кiлька скупих слiв, а у свiдомостi травневе небо, вагiтна зливою хмара, пахощi трав i грандiознiсть просторiв. Просторiв, серед яких не могли убити за кiлькадесят доларiв. Про них розповiдав i Тарас Шевченко. А у його часи могли так вчинити? Напевне могли. А може й нi. Нинiшнiх бандитiв породила поразка нацiонально-визвольних змагань i роки комунiстичноi влади. Тi роки, якi викоренили украiнську iнтелiгенцiю i замiнили ii iнтернацiональним пролетарiатом. Безграмотним, безпринципним i жорстоким. Здатним лiзти по трупам задля гамування своiх потреб.
Андрiй повернувся спиною до вiкна. Артем Пiдгiрний схилився над аркушем паперу, щось на ньому виписуючи.
– Пиши, пиши, Ален Прост, – Соколовський загасив недопалок. – Не забудь, що з тебе ще за пiдвiску до «Жигулiв» припадае.
Роздiл 9
30 квiтня 1996 року. 9.00.
м. Кам’янець-Подiльський. Мiський ринок
Софрон йшов на чолi групи небезпечного вигляду молодикiв, приглянувшись до яких, можливо було впiзнати Бiляша, Буню, Балабона i Морду. Натовп розступався перед ними i лише позаду чувся стривожений шепiт. Софрон був на сьомому небi вiд щастя. Страх – це влада. А його боялися. І не лише убогi, що тiкали тепер iз його шляху. Софрона боялися навiть тi, хто йшов позаду нього. І зовсiм не тому, що Потап учора на схiдняку офiцiйно оголосив його своею правою рукою. Вони боялися вiд хвилини, коли Софрон пострiляв тих бовдурiв у «Фордi». Софрон знав це i вiдчував гордiсть. За поясом холодило бiк рукiв’я «ТТ», i це додавало ще бiльше впевненостi у собi. І нехай перша справа, на яку Потап вiдрядив його самостiйно, не надто складна, вiн продемонструе, що вибiр бригадира був вдалим.
За хвилину пiдiйшли до пофарбованого у коричневий колiр кiоску, з якого повновида молодиця у болоньевому спортивному костюмi торгувала турецькими шкiряними куртками. Софрон зупинився, впритул поглядаючи на крамарку, решта бандитiв вишикувалися в ряд у нього за спиною.
– Ну? – нахабним голосом звернувся до молодицi Софрон.
Та зблiдла i не знала, що вiдповiсти. Руки ii почали тремтiти так сильно, що вона впустила вiшалку з чорною чоловiчою курткою, яку саме тримала у руках.
– Чого мовчиш, суко? – похмуро запитав Софрон. – Хто тут такий смiливий? Хто хобот догори здiймае?
– Ми платили, – промимрила крамарка.
– Платили вони… Чоловiк де?!
Невiдомо звiдки взявся кругленький чоловiчок у шкiряному картузi i такому ж, як на молодицi, спортивному костюмi.
– Хлопцi, заспокойтеся, я тут, – тремтячим голосом сказав вiн. – Ми завжди нормально платили. Усi хочуть жити, i ви, i ми… давайте по-людськи!
– З тобою по-людськи, барига? А ти вважаеш, що ми не по-людськи обходимося? Чи може я не знаю, скiльки ти тут маеш? Он яке рило нажер, чепушило!
Чоловiчок почав тремтiти, як i його дружина, але все ще намагався боронитися.
– Хлопцi, не можу я платити вiсiм доларiв щодня. П’ять! Будьте людьми!
Софрон з посмiшкою вхопив його за петельки.
– Фуфло нам не штовхай. Не можеш платити – забирайся з базару, не займай мiсця. Хай торгуе той, хто зможе сам заробляти й гарним людям платити. Згоден? – сам цього не помiчаючи, Софрон почав наслiдувати поведiнку Потапа. І от це «згоден» було саме з тiеi опери.
Чоловiчок зiтхнув.
– Добре, хай буде вiсiм. Але без ножа рiжете…
Софрон вiдпустив його, дбайливо розправив зiм’яту одежину i пiдтягнув змiйку «блискавки» на грудях спiврозмовника.
– Ще не рiжемо, не гони бiса.
Несподiвано вiн розмахнувся i щосили зацiдив чоловiчку в обличчя кулаком. Той з криком полетiв шкереберть. За собою потяг кiлькадесят вивiшених на вiтринi курток, пiджакiв i пальт.
Софрон поглянув на натовп базарного люду, який щiльно iх оточив i мовчки спостерiгав за екзекуцiею непокiрного. Що ж, глядачiв зiбрано. Пора розпочинати виставу. Вiн iм покаже хто тут господар. Заодно й декому роти закрие. Адже усiм вiдомо, що найкращий спосiб залякування – це публiчна кара. Вiн дiстав з-за пояса пiстолет i став колiном на груди продавцевi.
