– Спасибi, i ти бережи себе, – хмикнув Циган i вiдiмкнувся.
Потап кiлька хвилин, постукуючи слухавкою телефону до кришки столу, у задумi дивився вдалечiнь. Тепер вiн не мав сумнiву в тому, що Циган, користуючись становищем, спробуе пiдiбрати пiд себе належну Потапу частину кам’янецького рекету. Але то пусте. Головне вистояти зараз, а потiм вiн зумiе примусити Цигана вiддати належне. Можливо, навiть з вiдсотками. А тепер потрiбно збиратися у «вiдрядження». Потап витер руки бiлоснiжною серветкою, кинув ii на шматки хiтину, що залишилися вiд ракiв, i покрокував до виходу, за яким на нього очiкував автомобiль.
Роздiл 10
30 квiтня 1996 року. 21.15.
м. Кам’янець-Подiльський. МВ УМВС Украiни
Андрiй вийшов з дверей мiськвiддiлу i деякий час стояв, не знаючи куди йти. Додому не хотiлося, а втома, на яку вiн останнi пiвроку очiкував щовечора в надii, що вона допоможе впасти й заснути, не приходила. Надто багато кави i цигарок. Надто мало бiганини мiстом. Бiля тротуару, по-молодецьки загальмувавши, зупинилась красуня «Аудi-80». З неi вийшов Троян. Майор тицьнув пальцем у подушечку електронного ключа, активуючи сигналiзацiю, i покрокував до дверей вiддiлку. Андрiй припалив цигарку, повернувшись до Трояна спиною. Вiн мав надiю, що той пройде повз i з ним не доведеться вiтатися. Рiк тому вони опинилися на вузькiй стежинi, коли знайомий Трояна став фiгурантом карноi справи, а Андрiй вiдмовився за грошову винагороду допомогти уникнути суду.
Троян зупинився i Андрiй зрозумiв, що привiтання не уникнути. Вiн повернувся i поглянув на майора.
– Доброго вечора, Андрiй Вiкторович, – глузливо посмiхаючись, простягнув руку той.
– Привiт. Знову новi «колеса»?
Троян розвiв руками:
– Крутимося, куди маемо подiтися?
Андрiй затягнувся гiрким тютюновим димом. Обличчя Трояна було йому неприемним. Такий, не замислюючись, продасть за кiлькадесят доларiв. А може й уб’е. Вiн точно не належав до украiнськоi iнтелiгенцii, яка захоплюеться вiршами Лiни Костенко. Соколовський повернувся i пiшов геть. Навiть не знав, наскiльки мав рацiю. Не бачив i хижоi iскорки у злих очах Трояна, коли той дивився йому вслiд.
– Бовдур, – прошепотiв Троян, а про себе подумав: «І машину нову помiтив. А хто тобi не дае? Сам не гам, i комусь не дам. Може хоч Потап тебе “пришие”, активiста недоробленого!»
Андрiй дiйшов до центру мiста, коли зрозумiв, куди йому зараз необхiдно. Швидко вiдшукав таксофон i стромив у прорiзь пластикову картку. Набрав номер. Пiсля кiлькох гудкiв слухавку пiдняли i жiночий голос промовив:
– Алло.
– Таня, привiт.
– Привiт.
Якусь мить Андрiй мовчав.
– Як ви?
– Чудово. Що тобi потрiбно?
– Я хотiв побачити Сашка.
На тому кiнцi натягнуто засмiялися.
– І все? Ти на годинник дивився?
Андрiй поглянув на годинник. Була половина на десяту вечора.
– Щойно поглянув. То як?
– Нi.
– Чому?
– А ти не здогадуешся чому? – голос Тетяни став злим. Таким вiн завжди бував перед черговою сваркою.
– Не здогадуюсь.
– Хоча б тому, що надто пiзно. Дитинi вiсiм рокiв i у такий час вона повинна спати.
– Я усього на кiлька хвилин.
– Нi.
– Чому ти забороняеш нам бачитися?
– Послухай, Соколовський, не вдавай з себе жертву розлучення. Я не пущу тебе додому увечерi. Приходь за дня.
– Я нiколи не вдаю з себе жертву. Менi завтра о шостiй ранку потрiбно бути на роботi. І не знаю, коли звiльнюся.
– А менi це байдуже, Андрiю. Тепер байдуже. Ти ж нiчого не помiчаеш поза своею роботою, i нiколи не помiчав. Чому хтось мае страждати вiд цього крiм тебе? Я до пiвсмертi стомилася тягти все сама, очiкуючи на твоi рiдкi повернення зi служби. Я благала тебе удiляти нам трiшки бiльше уваги, а що отримувала взамiн? Бурмотiння i натяки, що колись це все закiнчиться. Доки не зрозумiла: все закiнчиться лише тодi, коли закiнчиться життя з тобою. Все, з мене досить. Твiй прихiд увечерi схвилюе сина. Йому потрiбно лягати спати, а завтра рано вставати i йти до школи. Тож будь ласкавим планувати свiй день так, щоб знаходити час для зустрiчi з сином не лише у пiтьмах.
– Ти маеш рацiю, – Андрiй повiсив слухавку i витяг з таксофона пластикову карту. Озирнувшись, пiшов до освiтлених дверей продуктовоi крамницi. Додому йти все ще не хотiлося. Тодi чому б не взяти кiлька пляшок пива i не заночувати у кабiнетi? Тим бiльше, ранком мае початися операцiя, котру вiн готував кiлька днiв. Тож у вiддiлi потрiбно бути навiть ранiше, анiж о шостiй.
Ранок справдi видався напруженим. Окрiм оперативникiв, яких Степанович зiбрав у повному складi, в клас несення служби мiського вiддiлку прибули дiльничнi iнспектори, працiвники вiддiлу по боротьбi з органiзованою злочиннiстю i навiть дванадцять бiйцiв спецпiдроздiлу «Беркут» з Хмельницького. Останнi приiхали напередоднi увечерi, виконуючи розпорядження начальника обласного УМВС. Беркутята, гротескно-кремезнi у своiх бронежилетах i «розгрузках», сидiли за столами у вiддаленому кутку. Решта працiвникiв очiкували ближче до трибуни, за якою ось-ось мало з’явитися керiвництво Кам’янець-Подiльськоi мiлiцii. І бойовий провiд не примусив на себе довго очiкувати. Андрiй тiльки зайшов до примiщення i привiтався з заспаним Забузьким, коли у клас служби явила себе начальницька кавалькада – полковник Гончар у супроводi Степановича, другого замiсника i начальника УБОЗ[3 - УБОЗ – управлiння по боротьбi з органiзованою злочиннiстю.]. Сорок душ, якi до цього вели мiж собою млявi розмови, пiднялися з крiсел, як це роблять учнi середньоi школи, зустрiчаючи учителя.
– Панове офiцери, – схилив голову Гончар, i всi мовчки розсiлися по своiм мiсцям, пiсля чого вiн продовжив. – Згiдно з наказом начальника Хмельницького обласного УМВС, генерала мiлiцii Палькова, оголошую початок операцii «Стоп насильство», у рамках якоi ми проведемо затримання кiлькох осiб пiдозрюваних у нещодавньому резонансному вбивствi.
Андрiй позiхнув, прикриваючи рот кулаком. Усе, про що мала йти мова, було йому вiдомо. Напередоднi вiн особисто доповiв Гончару про хiд слiдства i разом з ним та Степановичем розробляв деталi нинiшньоi операцii. Шiсть оперативних груп, кожна з котрих буде складатися з двох оперативникiв, двох працiвникiв УБОЗ, двох бiйцiв «Беркута» i двох водiiв, одночасно мають вирушити за адресами проживання Вiталiя Потапчика на прiзвисько Потап, Вiктора Софронова на прiзвисько Софрон, Юрiя Буряка на прiзвисько Буня, Андрiя Безкоровайного на прiзвисько Бiляш, Сергiя Мордюка на прiзвисько Морда i Михайла Назарова на прiзвисько Балабон. Конверти з iменами тих, кого потрiбно затримати, iхнiми фотографiями i адресами Гончар за кiлька хвилин видасть керiвникам оперативних груп. Сам полковник Гончар, з огляду на те, що не бажае ховатися за спини пiдлеглих i у потаемних мрiях бачить себе овiяним славою бойовим генералом, бере на себе найважливiшу дiлянку роботи – затримання ватажка, тобто Потапчика. Капiтану Соколовському, як людинi, що розплутала справу, доручалося затримувати Вiктора Софронова. Скорiш за все тому, що Артем Пiдгiрний свiдчив: вiдморозок полюбляе стрiляти у людей i, не приведи Господи, захоче спробувати вiдточити стрiлецькi навички на особi пана полковника. У той час як Потап, з яким Гончару доводилося зустрiчатися за часiв перебування останнього на посадi старшого оперуповноваженого, скорiше б погодився на черговий арешт, анiж вiдкрив би вогонь по ментам. Втiм, якщо такий висновок i мав мiсце, то бойовий начальник мiськвiддiлу помилявся i подальшi подii довели його помилку.
Решту бандитiв доручалося затримувати групам пiд керiвництвом майора Фомiна з УБОЗ i трьом його колегам-капiтанам. Одразу ж пiсля затримання бандитiв належало допровадити до рiзних кабiнетiв i, користуючись психологiчним шоком, що його вони мали отримати пiд час арешту, «колоти», не гаючи часу. Звичайна практика. Першi кiлька годин найбiльш ефективнi для дiзнання, далi витягти iнформацiю з людини, котрiй загрожуе «вишка», стае значно складнiше.
Андрiй довгим поглядом оглянув оточуючих. Вiн мав несмiливу надiю, що про план операцii вiдомо лише йому i людям на трибунi. Інакше все це не мае жодного сенсу. Втiм, дещицю оптимiзму додавав той факт, що Гончар цього разу справдi дотримався усiх канонiв секретностi.
– Прошу керiвникiв оперативних груп отримати конверти з даними про затримуваних, – перервав думки Андрiя голос Гончара. – До сьомоi нуль-нуль вiдкривати конверти заборонено.
Несподiвано для себе Андрiй помiтив Трояна. Той, пригинаючись, щоб не заважати розмовi начальника мiськвiддiлу з пiдлеглими, вибрався з ряду крiсел i протиснувся до дверей. Соколовський черговий раз позiхнув. Очевидно Гончар, як вiн робив це неодноразово й ранiше, пригнав по тривозi навiть тих, у кому необхiдностi не було.
– Куди ви, пане майоре? – поглянув Гончар на Трояна з висоти трибуни. Той щось прошепотiв i вкрився червоною фарбою. Гончар хмикнув i продовжив. – Маю надiю, решта присутнiх встигла вiдвiдати туалетну кiмнату перед початком наради?
З райка почулися смiшки, а з того боку, де сидiли беркутята, – вiдвертий регiт. Троян кулею вискочив за дверi. Гончар вiдкашлявся i продовжив промову:
– Інструктаж особового складу проводиться безпосередньо керiвниками оперативних груп. На це матимете кiлька хвилин перед виiздом на операцiю. Усi машини з оперативними групами мають знаходитись на подвiр’i мiського вiддiлу до сьомоi години ранку, пiсля чого одночасно виiздять за вказаними у конвертах адресами.
Дверi вiдчинилися i на порозi постав неголений Кондратишин. Користуючись нагодою, хотiв прослизнути за спинами у тих, кому не вистачило мiсця за столами, але заховатись вiд пильного ока Гончара у нього не було жодних шансiв.
– А старшого лейтенанта Кондратишина, я бачу, наказ начальника мiського управлiння про збiр о шостiй годинi ранку не стосуеться?
Кондратишин знизав плечима:
