– Прошу вибачення, пане полковнику.
Гончар повернувся до Степановича.
– Прошу вас, Олександр Степанович, накласти на старшого лейтенанта Кондратишина дисциплiнарне стягнення у зв’язку з його систематичними запiзненнями i недбалим виконанням службових обов’язкiв.
Степанович лише змахнув головою, кинув на Кондратишина роздратований погляд i записав щось у своему об’емистому записнику. Кондратишин знайшов за краще вислухати все, витягнувшись струнко, i не заперечувати розгнiваному начальству.
– Всiм зрозумiла суть поставленоi задачi? – подивився Гончар у зал. Вiдповiддю слугувала мовчанка. – Добре. Щось хочете додати, Олександр Степанович?
Степанович зняв окуляри i заходився iх протирати.
– Лише одне, – тихо сказав вiн. – Хлопцi, пам’ятайте: на вас очiкують вдома.
– Якщо все ясно, прошу приступити до запланованих заходiв. Всi вiльнi.
З стукотом крiсел i легким гомоном люди почали виходити у коридор i далi на сходи. У коридорi Андрiй наздогнав Кондратишина.
– Ну, Миколо, умiеш ти попасти пiд гарячу руку начальства. Талант.
– Та ну тебе, – вiдмахнувся Кондратишин. – І чого вiн такий лихий зранку?
Андрiй розвiв руками.
– Хто його знае, може дружина вночi не дала. А тут ще Троян пiд ногами вештаеться, як п’ятикласник до туалету проситься. Нiби серйозна операцiя, а люди немов у цирку смiються. От тут ти й знайшов час явити себе перед полковницькi очi. Я ж кажу: талант.
Кондратишин змахнув рукою.
– А, бiс iз ним. Доганою бiльше, доганою менше… А Троян не у туалет бiгав, вiн дзвонив кудись. Мобiльний собi купив на мiлiцейську зарплатню. Гнида! Йому догани не лiплять!
Андрiй потер пiдборiддя. Думка, яка раптом прийшла на розум, була малоймовiрною, але зовсiм вiдкидати ii Соколовський не мав намiру. Куди ж цей хитрий «вирiшувач питань» мiг телефонувати? Може до тих, за ким вони зараз мали виiздити? Звичайно, дiлитися такими думками будь з ким Андрiй не збирався. Для таких звинувачень потрiбнi докази. Хоча «Аудi-80» i мобiльний телефон на мiлiцейську зарплатню дiйсно не купиш. Але кого цим здивуеш серед працiвникiв мiлiцii у 1996 роцi? Вiрно, нiкого. «Вирiшуе питання» добряча половина особового складу. Але, i Андрiй справедливо гордився цим, вiн належав до iншоi половини.
– Добре, потiм поговоримо. Зараз пора до машин. Ти у моiй групi, Миколо.
На подвiр’i райвiддiлу вишикувались у ряд дванадцять легковикiв. З вигляду жоден з них не був схожим на службове мiлiцейське авто – головним чином старенькi iномарки, якi вiднедавна тисячами линули в Украiну через захiдний кордон, покидаючи рiднi нiмецькi автозвалища. Тут вони знаходили нове життя, перетворюючись на досить престижнi автомобiлi, що iх дозволити собi зможе далеко не кожний пересiчний украiнець. Власниками автомобiлiв у дворi мiськвiддiлу були, скорiш за все, кам’янець-подiльськi даiшники. Андрiй швидко вiдшукав машини, наданi його групi, зiбрав навколо себе усiх бiйцiв i дав команду займати мiсця. За десять хвилин до сьомоi вони були готовi вiдкрити конверт i виiхати за вказаною у ньому адресою.
Роздiл 11
1 травня 1996 року. 6.15.
м. Кам’янець-Подiльський
Писк мобiльного телефону вдерся до свiдомостi несподiвано i неприемно, примушуючи голову озватися на нього пульсуючим болем. Потап вилаявся i сiв на диванi. Повiльно навiв рiзкiсть в очах i вилаявся вдруге. Вiн сидiв серед кiмнати, в iнтер’ерi якоi досить виразно читалися слiди вчорашньоi пиятики. Дорогий дубовий паркет було залито калюжами червоного вина i закидано недопалками, на низькому столику бiля дивану гора недопитих пляшок, апельсинових шкiрок, риб’ячих хвостiв i поламаних цигарок. На пiдлозi бiля великого телевiзора кiлька порожнiх пивних банок, а на дзеркалi висить жiночий бюстгальтер. З ванноi кiмнати було чутно шум водяних струменiв – там хтось приймав душ.
Немов у туманi сплив учорашнiй день. Пiсля зустрiчi з Трояном Потап пiдготував грошi й документи для втечi, спакував валiзу i, залишивши все у гаражi на Карвасарах, вирiшив махнути на небезпеку рукою i гульнути – з огляду на стиль життя середньостатистичного бандита, рiшення цiлком логiчне. Коли ж прийшов додому напiдпитку, Зойка спробувала влаштувати скандал. Тож Потап, довго не розбираючись, вказав дружинi на дверi i зателефонував до Тамари, вимагаючи прислати йому дiвчину. Очевидно, та поспiшила наказ виконати, але з переконанням цього Потап стверджувати не мiг. Далi пам’ять мало що зберегла. Вiн навiть не пам’ятав, чи попереджував Софрона i решту бiйцiв про небезпеку. Не забув лишень, що збирався це зробити.
Телефон продовжував пищати. Потап, зiтхнувши, пiдняв слухавку.
– Потап? – почув за секунду голос Трояна.
– А кого ти хотiв почути? – непривiтно прохрипiв Потап.
– Де ти зараз?
– Вдома, де ж менi бути?
На тому боцi кiлька секунд мовчали.
– Ти серйозно? – нарештi видихнув Троян.
– Слухай, Вася, я зараз не в тому гуморi, щоб жартувати, кажи чого хотiв?
– Я ж тебе попереджав, чому ти не у вiдрядженнi?
– Сьогоднi маю вiд’iздити. Годинi об одинадцятiй.
Троян обурено пирхнув i видихнув у слухавку:
– Негайно утiкай, чуеш? Негайно!!!
І все. У слухавцi залунали сигнали вiдбою. Вiд почутого у Потапа в головi враз прояснилося. По голосу Трояна вiн зрозумiв: загроза яка нависла над ним настiльки велика, що дорожити потрiбно кожною хвилиною. Вiн похапцем натягнув спущенi до колiн штани й заходився збиратися. З жалем подумав, що «чистим» залишити будинок не вдасться. У пiдвалi зберiгалося кiлька карабiнiв i набоi, але на те, щоб iх позбутися вже не вистачало часу. Застебнувши сорочку, Потап натяг на себе пiджак i подався до виходу з будинку, попутно вихиливши не менше половини пляшки мiнералки, яка стояла на столику. Вже в порозi зустрiвся з закутаною у купальний халат дiвчиною.
– Вау, Вiталiк, ти вже встав? – промуркотiла вона i розкрила обiйми. – Ну iди до мене, котику…
Потап роздратовано вiдпихнув вiд себе повiю i вiдчинив дверi.
– Вали звiдси, шкура, зараз мусора наiдуть! – крикнув наостанок.
Пройшовши подвiр’ям, з жалем поглянув на «Мерседес», котрий учора залишив прямо на клумбi з улюбленими Зойчиними квiтами. Скористатися автомобiлем не вдасться. Скорiш за все його номери е у службовому блокнотi кожного даiшника областi. Потап, пiдозрiло озираючись, пройшов кiлька кварталiв приватного сектору i, вийшовши на одну з центральних вулиць, попрямував до зграйки приватних таксистiв, котрi тулилися бiля кiоску з кавою i хот-догами. Сiв у першу-лiпшу машину i свиснув до таксистiв. Один з них повернувся.
– Ця машина зараз не iде, шановний, – сказав таксист i показав на обдертого «Москвича», який стояв поряд. – Вiн перший у черзi.
Потап вiдчинив бiчне скло i поманив таксиста пальцем. Той наблизився.
– Братан, я iду у цiй машинi, пояснювати щось потрiбно?
З виразу обличчя таксиста Потап зрозумiв, що той його впiзнав. За хвилину блискучий «Фольксваген» уже вiз його горбатою брукiвкою вулицi. Лише тепер Потап дiстав з кишенi слухавку i набрав номер Софрона. Той, очевидно, ще спав – слухавку не брали досить довго. Нарештi почув невдоволений голос Софрона:
– Кому, чорт забирай, не спиться?
– Софрон, линяй з хати. Негайно.
Софрон метикував швидко:
– Мусора?
– Так.
– Скiльки маю часу?
