Ідучи передпокоем, К. подивився на зачиненi дверi панни Бюрстнер. Але ж його запросили не туди, а до iдальнi, тож вiн вiдчинив дверi, навiть не стукнувши. То була дуже довга, але вузька кiмната з одним вiкном. Мiсця в нiй вистачало лише для двох шаф у кутках обабiч дверей та довжезного обiднього столу, що починався бiля дверей i тягнувся до пiдвiконня, тож до широкого вiкна i не доступишся. Стiл був уже накритий, i то на багатьох осiб, бо в недiлю майже всi пожильцi обiдали вдома.
Коли К. зайшов, панна Монтаг пiшла вiд вiкна йому назустрiч уздовж столу. Вони мовчки привiтались, i тодi панна Монтаг, несподiвано високо, як завжди, задираючи голову, проказала:
– Я не певна, чи ви знаете мене.
– Звiсно, знаю, – мовив К., насуплено дивлячись на неi. – Ви у фрау Грубах уже давненько.
– Але, як на мене, – провадила далi дiвчина, – вас не дуже обходить, хто живе в цiй квартирi.
– Атож.
– Ви не хочете сiсти? – запитала панна Монтаг.
Обое мовчки витягли стiльцi на протилежних краях столу i сiли навпроти одне одного. Проте панна Монтаг ту ж мить пiдвелася знову, бо забула на пiдвiконнi ридикюль, i пройшла через усю кiмнату. Повертаючись i легенько вимахуючи сумкою, вона заговорила:
– Я лише хочу сказати вам кiлька слiв за дорученням моеi подруги. Вона й сама збиралася прийти, але сьогоднi в неi негаразд iз здоров’ям. Тож вона вибачаеться i просить послухати замiсть неi мене. Вона б сказала вам те саме, що ви почуете й вiд мене. Навпаки, я скажу вам навiть бiльше, бо я певною мiрою цiлком безстороння. Ви менi вiрите чи нi?
– І що ж ви менi скажете? – запитав К., бо йому остогидло бачити, як очi панни Монтаг незмiнно прикутi до його вуст. Завдяки цьому поглядовi вона немов уже панувала над тим, що вiн лише намiрявся висловити. – Мабуть, панна Бюрстнер вiдмовилась особисто поговорити зi мною, про що я просив ii.
– Саме так, – потвердила панна Монтаг, – чи, радше, зовсiм не так. На цьому вона ще й як гостро наголосила. Загалом можна вiдмовитись вiд розмови, а можна навiть i цього не робити. Адже розмову можна вважати й за безвартiсну, i саме така в нас ситуацiя. Тепер, пiсля вашого зауваження, я можу говорити вiдверто. Ви на словах i листами просили мою подругу про розмову, але тепер, як я принаймнi здогадуюсь, моя подруга вже знае, про що мала бути та розмова, i через те з невiдомих менi причин переконана, що нiкому не буде жодноi користi, якщо розмова вiдбудеться насправдi. А втiм, вона розповiла менi про це лиш учора i мимохiдь додала, що, хай там як, навiть для вас ця розмова не мае великоi ваги, бо ви дiйшли до своiх думок унаслiдок суто випадковоi подii, тож вам не треба й пояснювати довго, щоб ви незабаром, якщо цього не сталося ще досi, зрозумiли всю безглуздiсть своiх заходiв. Я вiдказала iй, що вона, може, й мае слушнiсть, але задля остаточноi ясностi я таки вважаю за доконечне дати вам недвозначну вiдповiдь. Я запропонувала iй перебрати цю мiсiю на себе, i пiсля певних вагань моя подруга погодилась. Ну, а тепер я сподiваюсь, що я старалася й задля вас, бо навiть найменша непевнiсть у найнезначущiшiй справi однаково роз’ятрюе душу, i якщо цю непевнiсть, як-от у нашому випадку, дуже легко усунути, краще зробити це якнайшвидше.
– Дякую вам, – одразу вимовив К., поволi пiдвiвся, дивлячись спершу на панну Монтаг, потiм на стiл, далi у вiкно, – будинок на тому боцi вулицi був осяяний сонцем, – i пiшов до дверей. Панна Монтаг ступила за ним кiлька крокiв, неначе не дуже повiрила йому. Та перед дверима обое були змушенi вiдступити, бо вони вiдчинились i зайшов капiтан Ланц. К. уперше побачив його так близько. То був дебелий, десь сорокарiчний чоловiк iз засмаглим м’ясистим обличчям. Вiн легенько вклонився, – обом зразу, – потiм пiдiйшов до панни Монтаг i шанобливо поцiлував iй руку. Його рухи були напрочуд зграбнi. Гречне поводження капiтана разюче контрастувало з тим, як поставивсь до панни Монтаг К., а проте вона нiтрохи не гнiвалась на нього, бо навiть намiрялась, як видавалося К., представити його капiтановi. Але К. не хотiв, щоб його представляли, йому було несила виявити бодай дрiбку приязнi як капiтановi, так i паннi Монтаг, той поцiлунок руки засвiдчив, що вони обое належать до групи, яка пiд машкарою безневинностi й некорисливостi намагалась не допустити його до панни Бюрстнер. До того ж К. подумав, – не просто здогадавсь, а впевнився, – що панна Монтаг вибрала ефективний i, хай там як, двосiчний засiб. Вона надала завеликоi ваги взаеминам панни Бюрстнер i К., а передусiм – тiй розмовi, про яку вiн просив, i водночас спробувала перекрутити все так, нiби саме К. надмiру переймаеться дрiбницями. Вона помиляеться, К. нiчого надмiру не пiдносив, вiн знае, що панна Бюрстнер – звичайнiсiнька нiкчемна друкарка, яка не повинна довго чинити йому опiр. Отак мiркуючи, К. зумисне не зважав на те, що вiн почув про панну Бюрстнер вiд фрау Грубах. З отакими думками К., тiльки-но привiтавшись, вийшов з iдальнi. Вiн хотiв був одразу пiти до своеi кiмнати, але тихенький смiх панни Монтаг, долинувши крiзь дверi iдальнi, навернув його на думку, що вiн, напевне, iм обом, капiтановi й паннi Монтаг, може приготувати несподiванку. К. озирнувся i прислухався, чи не може в навколишнiх кiмнатах йому щось завадити, але всюди панувала тиша, тiльки в iдальнi чулася розмова i в коридорi, що вiв до кухнi, вiдлунював голос фрау Грубах. Нагода видавалася сприятлива, К. пiдiйшов до дверей панни Бюрстнер i тихо постукав. Нiчого нiде не ворухнулось, вiн постукав iще раз, але знову не дочекався вiдповiдi. Може, вона спить? Чи iй справдi недобре? Або ж принишкла тiльки тому, бо здогадуеться, що лише К. може стукати так легенько? К. вирiшив, що вона зачаiлась, i постукав гучнiше, зрештою, оскiльки на стукiт нiхто не вiдповiв, вiдчинив дверi, але дуже обережно, усвiдомлюючи, що вiн робить щось нехороше, а до того ж i непотрiбне. В кiмнатi нiкого не було. А втiм, вона дуже мало скидалась на ту кiмнату, яку К. пам’ятав. Бiля стiни стояли поряд два лiжка, на трьох стiльцях бiля дверей громадився одяг, шафа була вiдчинена. Панна Бюрстнер, мабуть, пiшла кудись, поки панна Монтаг розмовляла в iдальнi з К. Але сам К. не дуже й здивувався, вiн навряд чи сподiвався так легко заскочити панну Бюрстнер, цю свою спробу вiн здiйснив лиш у пику паннi Монтаг. І тим дошкульнiше його допекло, коли, знову зачинивши дверi, вiн побачив, як у вiдчинених дверях iдальнi панна Монтаг розмовляе з капiтаном. Вони стояли там, напевне, й тодi, як К. був вiдчинив дверi, проте не подавали знаку, нiби стежать за К., а стиха перемовлялись i тiльки тодi дивились у його бiк, коли iхнi очi мов ненароком блукали пiд час розмови по кiмнатi. Але К. цi погляди немов прибивали до землi, i вiн шмигнув попiд стiну до своеi кiмнати.
Роздiл 5
Екзекутор
Коли котрогось iз наступних вечорiв К. iшов коридором вiд свого кабiнету до головних сходiв, – цього разу вiн виходив з банку майже останнiм, лише в експедицii ще працювали два служники в невеличкому колi пiд абажуром електричноi лампи, – йому почулося, нiби за дверима, де, як вiн завжди гадав, була комiрчина, хоч сам нiколи не заглядав туди, хтось зiтхнув. К. здивовано зупинився i став прислухатись, аби визначити напевне, чи вiн часом не помилився. З хвилину стояла тиша, а потiм знову почулося зiтхання. Спершу К. думав гукнути служника, можливо, тут знадобиться свiдок, але потiм його охопила така нездоланна цiкавiсть, що вiн мало не щосили шарпнув дверi. То й справдi, як вiн гадав, була комiрчина. Одразу бiля порога валялись паки старих негодящих бланкiв, перекинутi порожнi керамiчнi каламарi. Проте в кiмнатi стояли ще три чоловiки, попригинавшись пiд низькою стелею. Їх освiтлювала прилiплена на полицi свiчка.
– Чого ви тут? – вiд збудження похапцем, але тихо запитав iх К.
Один чоловiк, що вочевидь був старший над тими двома й одразу привертав до себе увагу, мав на тiлi своерiдне чорне шкiряне вбрання, що оголювало шию аж до грудей i всi руки. Вiн нiчого не вiдповiв. Проте два iншi загукали:
– Пане, нас мають вiдшмагати, бо в слiдчого ви наскаржилися на нас!
І лише тепер К. упiзнав, що то справдi вартовi Франц та Вiлем, а третiй чоловiк тримае в руцi рiзку, аби покарати iх.
– Ну, – заговорив К., приглядаючись до них, – я нi на кого не скарживсь, а тiльки розповiв, що дiялось у моему помешканнi. А бездоганною вашу поведiнку теж не можна назвати.
– Пане, – озвався Вiлем, тодi як Франц вочевидь намагався заховатись за нього вiд третього чоловiка, – якби ви знали, яка в нас мiзерна платня, ви були б про нас кращоi думки. Менi треба годувати родину, а от Франц хоче одружитись, нам потрiбно якось заробляти, але, як виявляеться, самою працею, навiть найсумлiннiшою, ми нi на що не стягнемось. Ваша тонка бiлизна привабила мене, а вартовому, звiсно, чiпати ii заборонено, проте згiдно з традицiею бiлизна належить вартовим, i, повiрте, так було завжди. І це зрозумiла рiч: адже навiщо бiлизна тим, котрих спiткало нещастя потрапити пiд арешт? Але коли про це вже заговорили, то неминуче дiйшло й до покарань.
– Кажу ж вам, я нiчого й не знав, я аж нiяк не вимагав покарати вас, менi йшлося про принцип.
– Франце, – звернувся Вiлем до другого вартового, – хiба я не казав, що цей пан не вимагав покарати нас? Тепер ти чуеш, – вiн навiть не знав, що нас каратимуть.
– Ви не дуже зважайте на iхне базiкання, – обiзвався до К. третiй чоловiк, – кари як справедливi, так i неминучi.
– Не слухайте його, – благав Вiлем i урвав себе на словi, щоб притьмом пiднести до вуст руку, яка шмагонула його рiзкою, – нас покарано тiльки за те, що ви нас виказали. Якби не ви, нiчого б не сталося, навiть якби вони довiдалися, що ми робили. Де ж тодi справедливiсть? Ми обидва, а надто я, давно вже на цiй службi, – от погодься, що, як для начальства, ми вартували добре, – i мали надiю просунутись; невдовзi, мабуть, ми б уже теж були екзекутори, як вiн, хоча йому просто пощастило, його нiхто не виказав, бо нас загалом виказують дуже рiдко. А тепер, пане, все втрачене, наше життя занапащене, нам ще довго доведеться гнути спину й бути на побiгеньках, бо така вже доля вартових; крiм того, нас зараз страшенно боляче вiдшмагають рiзкою.
– Невже рiзка може завдати такого болю? – запитав К. i помацав рiзку, якою екзекутор вимахував перед його носом.
– Нам треба роздягнутись аж до голого тiла, – пояснив Вiлем.
– Ось воно що, – мовив К. i пильно подививсь на екзекутора, той був засмаглий, мов моряк, i мав грубе чисте обличчя. – Невже нема жодноi змоги не давати iм рiзок? – запитав К.
– Нема, – смiючись, похитав головою екзекутор. – Роздягайтеся! – звелiв вiн вартовим, а потiм знову заговорив до К.: – Не треба вiрити тому всьому, що вони кажуть, зi страху перед рiзками iм уже трохи скаламутився розум. Те, що оцей, наприклад, – вiн показав на Вiлема, – намолов про свое життя, – смiх, та й годi. Подивiться, який вiн гладкий, – першi удари рiзкою взагалi йому тiльки сало полоскочуть. А знаете, чому вiн такий гладкий? Бо взяв собi звичай поiдати снiданок усiх заарештованих. Хiба вiн не з’iв вашого снiданку? Тож я казав вам. Але чоловiк iз таким черевом нiзащо й нiколи не стане екзекутором, про це й мови нема.
– А е й череватi екзекутори, – зауважив Вiлем, розстiбаючи пасок.
– Нема, – заперечив екзекутор i впоперек шмагонув його рiзкою по шиi, тож бiдолаха аж присiв, – i пам’ятай: тобi треба не пiдслухати, а роздягатись.
– Я дам тобi добру винагороду, якщо ти вiдпустиш iх, – запропонував К. i витяг, уже не дивлячись на екзекутора, – такi оборудки обом сторонам найкраще проводити з опущеними очима, – гаманця.
– Щоб ти потiм виказав ще й мене, – вiдмовився екзекутор, – i я теж покуштую рiзок. Нi-нi!
– Та май розум, – переконував його К., – якби я хотiв, щоб iх покарали, я б тепер не давав за них викуп. Я можу просто зачинити дверi, бiльше нiчого не бачити й не чути i спокiйнiсiнько пiти собi додому. Але ж я цього не роблю, радше я щиро намагаюся визволити iх; якби я здогадувавсь, що iх каратимуть або лише можуть покарати, то нiколи б не назвав iхнiх прiзвищ. Я, власне, навiть не вважаю, що вони виннi, винна вся ваша органiзацiя, виннi високi судовики.
– Щира правда! – вигукнув вартовий i одразу дiстав рiзкою по вже оголенiй спинi.
– Якби над твоею рiзкою тут був iще якийсь вищий суддя, – казав далi К., пригинаючи рiзку, що знову мала знятись у повiтря, – я б i справдi не заважав тобi iх бити, навпаки, ще б дав грошi, щоб ти покрiпився задля доброi справи.
– Твоi слова начебто скидаються на правду, – промовив екзекутор, – але мене хабарами не купиш. Мене приставили бити рiзками, тож я й б’ю.
Вартовий Франц, що досi майже не озивався, напевне, сподiваючись успiху вiд намагань К. урятувати iх, пiдiйшов тепер, у самих штанях, до дверей, повиснув, ставши навколiшки, в К. на руцi й зашепотiв:
– Якщо не можна домогтися рятунку для нас обох, спробуйте визволити бодай мене. Вiлем старший за мене, тож, хоч як подивись, вiн не такий вразливий, як я; крiм того, кiлька рокiв тому його вже карали рiзками, а я такоi ганьби ще не зазнав, i тiльки Вiлем спонукав мене до такоi непорядноi поведiнки, бо вiн мiй наставник i в доброму i в злому. Там пiд банком чекае коло виходу моя наречена, а менi соромно, що я в такому жалюгiдному станi. – І Франц полами жакета К. витер залите слiзьми обличчя.
– Я бiльше не чекатиму, – мовив екзекутор, схопив рiзку обома руками i вперiщив Франца, тим часом Вiлем скоцюрбивсь у кутку i нишком, не зважуючись повертати голови, приглядався до екзекуцii. Знявся лемент, Франц репетував без угаву й не мiняючи тону, здавалося, то навiть не людський крик, а скрегiт катованого механiзму, зойки виповнили ввесь коридор, iх, певне, чути в усьому будинку.
– Не кричи! – наказав К., уже не в змозi стриматись, а потiм, напружено вдивляючись у той бiк, звiдки мав вийти служник, ударив Франца, щоправда, легенько, проте досить сильно, щоб той без пам’ятi впав на пiдлогу й судомно намагався схопитись за щось руками. Побоiв, проте, Франц не уник, бо рiзка знаходила його й на пiдлозi, поки вiн корчився, вона раз по раз хльоскала безборонне тiло. Он здалека вже показався служник, за кiлька крокiв позаду ступав другий. К. швидко зачинив дверi, пiдступив до вiкна, що виходило на подвiр’я, й розчахнув його. Лемент ущух. Аби не дати служниковi пiдiйти дуже близько, К. гукнув йому:
– Це я тут!
– Доброго вечора, пане прокуристе! – гукнули йому у вiдповiдь. – Щось сталося?
– Нi-нi, – заквапився К, – якийсь пес скавучав на вулицi. – Оскiльки служник зупинився й не йшов назад, К. докинув: – Ідiть i робiть свою роботу.
Щоб не втягуватись у дальшу розмову зi служниками, К. вихилився з вiкна. Коли через мить вiн знову подивився в коридор, служники вже пiшли. K., проте, залишився бiля вiкна, до комiрчини вiн уже не наважувався зазирнути, додому йому не хотiлося. К. дивився на чотирикутне й тiсне подвiр’я, з усiх бокiв його обступали вiкна кабiнетiв, та вже нiде не свiтилося, тiльки на горiшнiх поверхах шибки вiдбивали примарне мiсячне сяево. К. спробував напружити зiр i роздивитись, що дiеться в темному закутку подвiр’я, куди хтось закотив тачку. Його гризло сумлiння, що вiн не спромiгся вiдвернути кари, але хiба вiн винен, йому просто не пощастило; якби Франц не верещав, – звiсно, йому було дуже боляче, але, коли мить вирiшальна, треба себе опанувати, – якби вiн не верещав, К., напевне (тут можна майже не сумнiватись), дiбрав би способу переконати екзекутора. Якщо вся судова дрiбнота – звичайнiсiнька потолоч, то чому саме екзекутор, виконавець такоi нелюдськоi роботи, мае становити виняток? К. добре постерiг, як йому заблищали очi, коли глянули на банкноту, вiн, мабуть, лише тому так наполягав на рiзках, щоб iще трохи збiльшити хабар. І К. не пошкодував би нiчого, вiн справдi щиро намагався визволити вартових; якщо вiн уже взявся поборювати вади правосуддя, то, зрозумiла рiч, слiд нападатись i з цього боку. Та коли Франц заверещав, усе, звичайно, скiнчилося. К. не мiг дозволити, щоб надiйшли служники, а може, ще якiсь люди, i застали його за розмовою з отим товариством у комiрчинi. Такоi жертви i справдi нiхто не посмiв би вимагати вiд К. Якби вiн намiрявся чимсь пожертвувати, то вчинив би набагато простiше – роздягнувся б сам i запропонував би вiдшмагати себе замiсть обох вартових. А втiм, екзекутор навряд чи погодився б на таку пропозицiю, бо тодi, нiчого не вигравши, вiн би виявив величезну зневагу до свого обов’язку, а може, навiть подвiйну зневагу, бо жоден з представникiв правосуддя не повинен заподiяти К. жодноi шкоди, поки розглядають його судову справу. Тут, звiсно, ще треба брати до уваги чиннi розпорядження. Хай там як, К. не мiг зробити iнакше, як зачинити дверi, дарма що й у такому разi вiн не спекувавсь остаточно небезпеки. А те, що К. наостанок ще й ударив Франца, гiдне всiлякого жалю, цей учинок можна виправдати тiльки нервовим збудженням.
Десь далеко почулася служникова хода; щоб не привертати до себе уваги знову, К. зачинив вiкно й пiшов до головних сходiв. Бiля дверей комiрчини вiн зупинився й нашорошив вуха. Там було тихо. Екзекутор, може, забив вартових на смерть, вiн мав право чинити з ними що завгодно. К. уже був простяг руку до ручки, але вiдсмикнув ii. Тепер вiн уже нiчим не зарадить, а ззаду от-от надiйде служник; К., проте, пообiцяв собi коли-небудь таки заговорити про цю справу i, якщо буде змога, як слiд покарати справдi винних, отих високих судовикiв, жоден з яких iще не наваживсь показатися йому на очi. Вийшовши з банку, К. став уважно оглядати всiх перехожих, але нiде й близько не бачив жодноi дiвчини, що чекае когось. Отже, слова Франца, мовляв, тут на нього чекае наречена, – звичайнiсiнька безневинна вигадка, якою вiн лише намагався пробудити до себе бiльше спiвчуття.
Навiть наступного дня вартовi нiяк не виходили К. з думки, вiн не мiг зосередитись на роботi i, щоб упоратися з нею, мусив, як i попереднього дня, знову засидiтись у кабiнетi. Вже йдучи додому i знову проминаючи комiрчину, К., немов за звичкою, вiдчинив дверi. Те, що постало йому перед очима замiсть сподiваноi темряви, нiяк не вкладалось у голову. Нiчого не змiнилося, геть усе було таке саме, як i вчора, коли вiн вiдчинив дверi. Старi бланки та каламарi коло порога, екзекутор з рiзкою, напiвроздягненi вартовi, свiчка на полицi; вартовi знову застогнали й метнулися до нього: «Пане!» К. миттю захряснув дверi i прибив iх iще й кулаком, щоб вони добре причинилися. Мало не плачучи, пiдбiг вiн до служникiв, що спокiйно порались бiля копiювальноi машини i, здивувавшись, припинили роботу.
– Приберiть нарештi в комiрчинi! – загорлав К. – Ми потонемо в смiттi!
Служники пообiцяли, що приберуть уже завтра. К. кивнув головою, такоi пiзньоi вечiрньоi пори вiн уже не мiг присилувати iх до роботи, хоч, власне, мав такий намiр. К. трохи посидiв, аби бодай кiлька хвилин вiдчувати, що поряд е служники, вiдбракував кiлька копiй, удаючи, нiби перевiряе iх, а потiм, виснажений, iз порожнечою в головi, подався додому, помiтивши, що служники не наважаться пiти з роботи разом з ним.
Роздiл 6
