Шум посилювався. Прибула перша пожежна машина, наповнюючи недiльне повiтря димом, ляскотом та високими гучними сигналами, що вiдлунням вiдбивалися вiд стiн. Вирiшивши, що у мiстi трапилось якесь жахливе лихо, два схвильованi диякони негайно почали служити спецiальнi служби й наказали розпочати дзвонити у великi дзвони церкви святоi Хiльди та церкви святого Антонiя, до яких вiдразу приедналися ревнивi дзвони у святого Симона та Церкви Послань святих Апостолiв. Навiть далеко на Гудзонi та на Іст Рiвер залунали звуки метушнi – пороми, буксири та океанськi лайнери включили сирени та свистки, якi, iнколи рiзноманiтнi, iнколи повторюванi, пливли меланхолiйною каденцiею через усе мiсто вiд Рiверсайд-Драйв до сiрих водних просторiв нижнього Іст-Сайду…
У центрi всього цього божевiлля у своему автомобiлi сидiла дама в чорному та лавандовому, приемно спiлкуючись спочатку з одним, а потiм з iншим з тих чоловiкiв у багатих костюмах, яким найпершим пощастило знайти свiй шлях до вiдстанi, що сприяе особистiй розмовi. Через деякий час вона озирнулася навколо, i в ii поглядi читалося наростальне роздратування. Вона позiхнула i запитала найближчого до неi чоловiка, чи не може вiн кудись збiгати й дiстати для неi склянку води. Чоловiк вибачився у деякому збентеженнi. Вiн не мiг поворухнути рукою чи ногою. Вiн навiть не мiг почухати власне вухо….
При перших звуках гудкiв вiд рiчки, що зависли у повiтрi, Олiвiя застебнула останню шпильку в комбiнезонi маленького Артура i пiдняла очi. Мерлiн побачив, як вона починае, повiльно цiпенiти, наче лiпнина, що поступово твердiе, а потiм видихнула з подивом i невдоволенням.
– Та жiнка! – раптом скрикнула вона. – О!
Вона блиснула на Мерлiна поглядом, який поеднував докiр i бiль, i без жодного слова взяла маленького Артура однiею рукою, схопила чоловiка другою, i з дивовижною швидкiстю проклала собi дорогу крiзь натовп. Люди, якимось чином поступалися перед нею; якимось чином iй вдалося утримати сина та чоловiка; якимось чином iй вдалося вибратись за два квартали вгору на вiдкритий простiр трохи пом’ятою та розпатланою, i, не уповiльнюючи темпу, звернути на бокову вулицю. Потiм, нарештi, коли заворушення перетворилося в нечiткий та далекий гул, вона сповiльнила темп i поставила маленького Артура на ноги.
– І навiть в пасхальну недiлю! Хiба вона не достатньо зганьбилася?
Це був ii единий коментар. Вона сказала це Артуру, оскiльки, здавалося, зверталася зi своiми зауваженнями до Артура протягом решти дня. З якоiсь цiкавоi та езотеричноi причини вона жодного разу не подивилася на свого чоловiка протягом усiеi втечi.
IV
Роки – вiд тридцяти п’яти до шiстдесяти п’яти обертаються перед пасивним розумом як незрозумiла карусель. Справдi, це карусель з незадоволеними й розбитими вiтром кониками, якi були пофарбованi спочатку в пастельнi кольори, але потiм кольори стали тьмяними, сiрими та коричневими, а постiйне вертiння стало нестерпно запаморочливим, зовсiм не таким, як веселi катання у дитинствi чи пiдлiтковому вiцi, i вже точно i безумовно не схоже на динамiчнi американськi гiрки юностi. Для бiльшостi чоловiкiв i жiнок цi тридцять рокiв сприймаються поступовим вiдходом вiд життя, вiдступом вiд лiнii фронту – спочатку з багатьма притулками, безлiччю розваг та молодостi, до межi, де iх менше, де ми знижуемо своi амбiцii до однiеi амбiцii, нашi вiдпочинки до одного вiдпочинку, наших друзiв до небагатьох з них, кого ми ще можемо терпiти; нарештi, опинившись в самотньому, спустошеному укрiпленому пунктi, який насправдi не такий вже й укрiплений, де снаряди мерзотно свистять, але ми цього майже не чуемо, оскiльки то переляканi, то втомленi сидимо, чекаючи смертi.
У своi сорок Мерлiн нiчим не вiдрiзнявся вiд себе в тридцять п’ять; трохи бiльший живiт, сивина бiля вух, та бiльш явна вiдсутнiсть бадьоростi в його ходi. Його сорок п’ять вiдрiзнялися вiд сорока схожим чином, якщо не згадати легку глухоту в лiвому вусi. Але в п’ятдесят п’ять процес перетворився на хiмiчну реакцiю величезноi швидкостi. З кожним роком вiн все бiльше ставав «старим» у своiй сiм’i – майже «старезним», як була впевнена його дружина. У цей час вiн вже був повноцiнним власником книгарнi. Таемничий мiстер Мунлайт Квiл помер десь п’ять рокiв тому, не переживши свою дружину, заповiвши йому магазин i весь склад товарiв, i там Мерлiн все ще проводив своi днi, до цього часу вивчивши назви майже усього, що людство написало протягом трьох тисячi рокiв. Живий каталог, авторитет щодо тиснення та палiтурок, фолiантiв та перших видань, вiн мiг дати точний опис щодо тисячi авторiв, яких вiн нiколи не мiг зрозумiти й напевно нiколи не читав.
В шiстдесят п’ять у нього з’явилося старече тремтiння. Вiн надбав меланхолiйнi звички старого чоловiка, якi так часто зображують в iнших старих у стандартних комедiях вiкторiанських часiв. Вiн витрачав величезнi промiжки часу на пошуки загублених окулярiв. Вiн допiкав свою дружину, i вона вiдповiдала йому тим самим. Три-чотири рази на рiк вiн розповiдав тi ж самi жарти за сiмейним столом i давав синовi дивнi, неможливi вказiвки щодо його поведiнки в життi. Психiчно та фiзично вiн був настiльки цiлком вiдмiнний вiд Мерлiна Грейнджера у двадцять п’ять рокiв, що здавалося недоречним, що вiн повинен досi мати те саме iм’я.
Вiн все ще працював у книгарнi, найнявши молодого помiчника, якого, звичайно, вважав дуже лiнивим, i нову молоду секретарку мiс Гафнi. Мiс Мак-Кракен, стародавня i незворушна, як i вiн сам, все ще вела облiк. Молодий Артур торгував облiгацiями на Уолл-стрiт, як, здавалося, в той час робили всi юнаки. Все це, звичайно, було саме так, як i повинно бути. Нехай старий Мерлiн здобувае усю магiю, яку може, зi своiх книг – мiсце молодого короля Артура перебувало у свiтi цифр.
Одного дня, о четвертiй годинi, коли Мерлiн у своiх капцях на м’якiй пiдошвi безшумно ковзнув до передньоi частини магазину, керований новою звичкою, якоi вiн, чесно кажучи, трохи соромився, а саме – шпигувати за молодим клерком, вiн, напружуючи зiв’ялий зiр, випадково визирнув через вiтрину, щоб роздивитися вулицю. Лiмузин – великий, привабливий, дивовижний, пiдкотив до бордюру, i шофер, вийшовши й провiвши якусь розмову з людьми в салонi машини, розгублено обернувся i попрямував до входу в «Мунлайт Квiл». Вiн вiдчинив дверi, прослизнув всередину i, невпевнено поглянувши на старого у фесцi, звернувся до нього глухим, похмурим голосом, нiби його слова доносилися крiзь туман.
– Чи ви…чи у вас продаються завдання?
Мерлiн кивнув.
– Пiдручники знаходяться в заднiй частинi магазину.
Шофер зняв кепку та почухав коротко стрижену кучеряву голову.
– Та, нi. Те що треба, то детектив.
Вiн вказав великим пальцем назад у напрямку лiмузина.
– Вона бачила це в газетi. Перше завдання.
Інтерес Мерлiна посилився. Тут, можливо, був великий продаж.
– А, видання. Так, ми рекламували кiлька перших видань, але… детективи, я не пригадую… Яка була назва?
– Я забув. Про злочин.
– Про злочин? У нас… ну ми маемо «Злочини сiм’i Борджiа» – сап’янова палiтурка, Лондон 1769, прекрасний…
– Нi, – перебив його шофер, – там був один хлопець, який скоiв цi злочини. Вона дiзналася з оголошення у газетi, що у вас у продажу е ця книга.
Вiн вiдкинув кiлька можливих назв з виглядом знавця.
– Сильвер Бондар, – раптом оголосив вiн пiсля невеликоi паузи.
– Що? – перепитав Мерлiн, не пiдозрюючи, про що саме йдеться.
– Сильвер Бондар. Це був той хлопець, який скоiв злочини.
– Сильвер Бондар?
– Сильвер Бондар. Може пiрат якийсь.
Мерлiн почухав коротку сиву щетину на щоках.
– Слухайте, мiстере, – продовжував потенцiйний покупець, – якщо ви хочете врятувати мене вiд жахливого прочухана, спробуйте подумати. Старенька божеволiе, якщо все не проходить гладко.
Але мiркування Мерлiна на предмет «Сильвера Бондара» були такими ж марними, як i його стараннi пошуки на полицях, i через п’ять хвилин дуже пригнiчений вiзничий був змушений повернутися до своеi господинi. Крiзь скляну вiтрину Мерлiн мiг побачити видимi символи грандiозного заворушення, яке тривало в iнтер’ерi лiмузина. Шофер робив вiдчайдушнi, зворушливi жести, виражаючи свою невинуватiсть, але вочевидь безрезультатно, тому що коли вiн обернувся i залiз на водiйське сидiння, вираз його обличчя був трохи пригнiчений.
Тодi дверi лiмузина вiдчинилися i назовнi вийшов блiдий i стрункий молодий чоловiк рокiв двадцяти, одягнений за останньою модою, з легкою тростиною в руках. Вiн увiйшов до магазину, пройшов повз Мерлiна, дiстав сигарету i запалив. Мерлiн пiдiйшов до нього.
– Чим я можу допомогти вам, сер?
– Друже, – холодно сказав молодий чоловiк, – е кiлька речей. Спершу ви можете дозволити менi викурити цю сигарету, уникаючи уваги тiеi староi в лiмузинi, яка, так сталося, е моею бабусею. Якщо вона дiзнаеться, що я курю до повнолiття, це коштуватиме менi п’ять тисяч доларiв. Друге – ви повиннi знайти перше видання «Злочин Сiльвестра Бонарда», яке ви рекламували минулоi недiлi в Times. Моя бабуся, здаеться, хоче позбавити вас його.
Детектив! Чийсь злочин! Сильвер Бондар! Все було ясно. Зi слабкою недовiрливою посмiшкою, нiби кажучи, що вiн би мiг насолодитися цим, якби життя допомогло йому надбати звичку насолоджуватися хоч чимось, Мерлiн попрямував до задньоi частини магазину, де зберiгалися його скарби, щоб добути одну з останнiх iнвестицiй, яка дiсталася йому досить дешево при продажу великоi колекцii.
Коли вiн повернувся з книгою, молодий чоловiк затягувався сигаретою i з величезним задоволенням видував цiлi клуби диму.
– Боже мiй! – сказав вiн. – Вона тримае мене бiля себе весь день, змушуючи виконувати iдiотичнi доручення, i це моя перша затяжка за шiсть годин. Куди котиться увесь цей свiт, я питаю, у якому мiзерна старенька, котрiй вже час знову переходити на молоко, мае можливiсть диктувати чоловiковi вказiвки щодо його особистих звичок? Я не бажаю терпiти над собою нiякого диктату. Дайте глянути книжку.
Мерлiн обережно передав йому книгу, i молодий чоловiк, вiдкривши ii з необережнiстю, що миттево змусило серце книготорговця здригнутися, пробiг по сторiнках великим пальцем.
– І що, нiяких iлюстрацiй, чи не так? – прокоментував вiн. – Ну, друже, чого вона варта? Кажiть! Ми готовi дати вам справедливу цiну, хоча я не знаю з якоi причини.
– Сто доларiв, – насупився Мерлiн.
Молодий чоловiк здивовано свиснув.
– Отакоi! Давайте так. Ви не з селюками якимось маете справу. Я з мiських, i моя бабуся – жiнка, яка також виросла в мiстi, хоча, треба визнати, щоб пiдтримувати ii у належному станi знадобиться спецiальне асигнування. Я пропоную вам двадцять п’ять доларiв, i дозвольте сказати, що це досить щедро. У нас е книги, лежать на горищi разом з моiми старими iграшками, i вони були написанi до того, як народився старий, який написав це.
Мерлiн напружився, виражаючи суворий i педантичний жах.
– Бабуся дала вам двадцять п’ять доларiв, щоб придбати це?
– Нi. Вона дала менi п’ятдесят, але вона очiкуе решту. Я добре знаю цю стару.
– Так передайте iй, – з гiднiстю вимовив Мерлiн, – що вона позбавила себе дуже вигiдного придбання.
– Ми дамо вам сорок, – закликав молодий чоловiк. – Погоджуйтесь, будьте розумним i не намагайтеся нас пограбувати…
