Олiвiя зiтхнула, посмiхнулась i випила свою каву, ii мiзинець пiднявся високо над iншими пальцями по-справжньому вишуканим способом. До Мерлiна прийшла шалена думка, що вiн хотiв би придбати п’ять кiлець i накинути на цей палець.
– О боже! – вигукнув вiн вголос. Незабаром вiн одягне кiльце на один з ii пальцiв.
Його очi рiзко ковзнули вправо. Компанiя з чотирьох людей стала настiльки буйною, що метрдотель пiдiйшов до них, щоб iх вгамувати. Каролiна сперечалася з метрдотелем пiдвищеним тоном, ii молодий та мелодичний голос був таким гарним, що здавалося, весь ресторан буде слухати тiльки ii – цiлий ресторан, окрiм Олiвii Мастерс, яку повнiстю поглинула ii нова таемниця.
– Як справи? – казала Каролiна. Це ж треба, мабуть, найкрасивiший метрдотель у неволi. Занадто шумно? Дуже прикро. Щось iз цим треба зробити. Джеральд, – звернулася вона до чоловiка праворуч, – метрдотель каже, що занадто багато шуму. Звертаеться до нас, щоб це припинилося. Що менi сказати?
– Тс-с, – вiдповiв Джеральд зi смiхом, – тс-с!
І Мерлiн почув, як вiн додав трохи тихiше:
– Буржуазiя буде вся переполохана. Це ж мiсце, де клерки вчать французьку.
Каролiна випросталась з раптовою тривогою.
– Де тут клерки? – закричала вона. – Покажiть менi клерка!
Це, здавалося, дуже звеселило вечiрку, бо всi вони, включаючи Каролiну, спалахнули вiд смiху. Пiсля останнього сумлiнного, але вiдчайдушного нарiкання метрдотель по-гальськи знизав плечима i вiдiйшов вiд них.
Як всi знають, ресторан Пульпата мае незмiнну респектабельнiсть табльдота. Це не мiсце для веселощiв в загальноприйнятому розумiннi. Вiдвiдувач приходить, п’е червоне вино, розмовляе, можливо трохи бiльше i трохи голоснiше, нiж зазвичай, пiд низькими, задимленими стелями, а потiм йде додому. Ресторан закриваеться о дев’ятiй тридцять, точно, як годинник; полiцейському виплачують зароблене i видають додаткову пляшку вина «для мiсiс», гардеробниця передае чайовi в загальну касу, а потiм темрява ховае маленькi круглi столи з-пiд погляду життя. Але сьогоднi ввечерi у Пульпата було незвичне схвилювання – схвилювання, якого досi не траплялося. Дiвчина з рудим, фiолетового вiдтiнку волоссям, вскочила на стiл i почала танцювати на ньому.
– Sacre nom de Dieu! Злiзьте звiдти! – закричав метрдотель. – Припинiть музику!
Але музиканти вже грали так голосно, що вони цiлком мали право удати, що не чують його наказу; колись вони самi були молодими, тому вони грали голоснiше i веселiше, нiж будь-коли, а Каролiна танцювала грацiозно i бадьоро. Їi рожева зi складками сукня кружляла навколо неi, ii гнучкi руки кружляли у плавних жестах у наповненому димом повiтрi.
Група французiв за столом поруч зiрвалася на аплодисменти, до яких приедналися iншi, i за мить кiмната наповнилася плесканням та криками; половина, що обiдала, стояла на ногах, поступово скупчуючись, а на околицях поспiшно викликаний власник давав невиразнi голосовi свiдчення свого бажання якомога швидше покiнчити з цiею справою.
– …Мерлiн! – гукнула Олiвiя, прокинувшись нарештi. – Яке порочне дiвчисько! Пiшли звiдси!
Зачарований Мерлiн слабко протестував, що рахунок ще не сплачено.
– Все добре. Поклади на стiл п’ять доларiв. Я зневажаю цю дiвчину. Я не можу на неi дивитися.
Вона встала i потягнула Мерлiна за руку.
Безпорадно, не вимовляючи анi слова, але з вiдвертим небажанням, Мерлiн пiднявся, та отупiло пiшов за Олiвiею, в той час, коли вона пробиралася крiзь маревний галас, який наближався до своеi найвищоi точки й загрожував стати справжнiм i незабутнiм заворушенням. Покiрно вiн взяв пальто i, спотикаючись, здолав пiв дюжини сходинок, дiставшись до вологого квiтневого повiтря надворi. Його вуха все ще дзвенiли звуком легких нiг на столi й смiху навколо, що заполонив весь маленький свiт ресторану.
У тишi вони пiшли в напрямку П’ятоi авеню до автобусноi зупинки.
Лише наступного дня вона вiдповiла йому щодо весiлля. Вона вирiшила перенести його ближче: набагато краще, щоб вони були одруженi першого травня.
III
І вони одружилися, i вiдбулося це дещо прозаiчно – пiд люстрою квартири, де жила Олiвiя зi своею матiр’ю. Пiсля одруження настало деяке пiднесення, а потiм, поступово, почала зростати втома. На Мерлiна покладалася вiдповiдальнiсть за те, щоб вiн заробляв тридцять доларiв на тиждень, яких разом з ii двадцятьма вистачало лише на те, щоб вони були поважно гладкими, та докази цього приховували гiдним одягом.
Пiсля кiлькох тижнiв катастрофiчних i досить принизливих експериментiв з ресторанами було вирiшено, що вони приеднаються до великоi армii споживачiв напiвфабрикатiв, тому вiн знову повернувся до свого звичного способу життя, коли щовечора вiн заходив у гастрономiчний магазин Брегдорта i купував картопляний салат, шинку скибочками, а iнодi в спалаху екстравагантностi навiть фаршированi помiдори.
Потiм вiн приходив додому, входив в темний передпокiй i пiдiймався на три хиткi сходинки, накритi старовинним килимом з давно стертим малюнком. Коридор мав запах давнини – овочiв врожаю 1880 року, меблевоi полiтури, що була в модi, коли «Адам-Єва» Брайан протистояв Уiльяму Мак-Кiнлi, портьерами, якi були важче на цiлу унцiю вiд пилу, що був зiбраний зi зношеного взуття та ворсу з суконь, якi давно перетворилися на клаптевi ковдри. Цей запах переслiдував його коли вiн йшов вгору по сходах, посилювався i загострювався на кожному прольотi, де його пiдкреслювала аура приготовленоi iжi, змiнюючись на наступному прольотi запахом мертвоi рутини мертвих поколiнь.
Врештi-решт перед ним опинялися дверi його кiмнати, яка з непристойною готовнiстю вiдчинялась i закривалась з презирливим фирканням пiсля його: «Привiт, дорога! Сьогоднi будемо бенкетувати».
Олiвiя, яка завжди iхала додому автобусом, щоб «отримати ковток повiтря», стелила лiжко та розвiшувала одяг. Пiсля його вiтання вона пiдходила до нього i дарувала йому швидкий поцiлунок, широко розплющивши очi, в той час, як вiн тримав ii вертикально, наче драбину, за обидвi руки, нiби вона ось-ось втратить рiвновагу, i якщо вiн вiдмовиться ii пiдтримувати, вона може впасти прямо на пiдлогу. Такий поцiлунок з’являеться на другий рiк одруження, замiнюючи поцiлунок наречених (який в кращому випадку виглядае досить награно, як кажуть тi, хто розумiеться на таких речах, i прагне лише скопiювати сцени з фiльмiв, повних пристрастi).
Потiм наставала вечеря, i пiсля цього вони виходили на прогулянку, через два квартали та Центральний парк, а iнодi до кiнотеатру, де фiльми терпляче навчали iх, що усе в життi створено саме для них, i що якiсь грандiознi, чудовi та прекраснi речi невдовзi трапляться саме з ними, якщо вони будуть слухняними, пiдкорятися своiм законним начальникам i триматися трохи далi вiд зайвих задоволень.
Саме таким був кожен iхнiй день протягом трьох рокiв. Потiм в iхньому життi настали змiни: Олiвiя народила дитину, i це сприяло тому, що Мерлiн отримав новий приплив матерiальних ресурсiв.
На третьому тижнi пiсляпологового ув’язнення Олiвii, пiсля години нервових репетицiй, вiн зайшов до кабiнету мiстера Мунлайта Квiла i зажадав величезного пiдвищення зарплати.
– Я працюю тут десять рокiв, – сказав вiн, – з того часу, як менi виповнилось дев’ятнадцять. Я завжди намагався робити все можливе в iнтересах бiзнесу.
Мiстер Мунлайт Квiл вiдповiв, що вiн подумае над цим.
Наступного ранку, на велике захоплення Мерлiна, вiн оголосив, що збираеться втiлити в життя крок, який дуже довго планував, а саме – звiльнитись вiд активноi роботи в книгарнi, обмежившись перiодичними вiзитами, i залишити Мерлiна за менеджера iз зарплатою в п’ятдесят доларiв на тиждень i десятою часткою доходу вiд бiзнесу. Коли старий закiнчив, щоки Мерлiна свiтилися, а очi сповнилися слiз. Вiн схопив руку свого роботодавця i бурхливо потиснув ii, кажучи знову i знову:
– Дуже дякую вам, сер. Це дуже мило з вашого боку. Дуже, дуже дякую вам.
Тож пiсля десяти рокiв чесноi роботи в магазинi йому нарештi пощастило. Озираючись назад, вiн бачив свiй власний прогрес до цiеi вершини щастя вже не як суворе i завжди сiре десятилiття турбот, невдалого ентузiазму та провальних мрiй – роки, коли мiсячне свiтло в туманi тьмянiло, а молодiсть на обличчi Олiвii згасала, але як славний i переможний пiдйом через перешкоди, якi вiн рiшуче подолав непереможною силою волi. Оптимiстичний самообман, що вберiг його вiд нещастя, тепер бачився у золотих шатах сувороi рiшучостi. Пiв дюжини разiв вiн думав про те, щоб полишити «Мунлайт Квiл» i злетiти до нових висот, але через власну слабкiсть вiн залишився там i надалi. Як не дивно, вiн зараз подумав, що це були часи, коли вiн проявляв величезну наполегливiсть, i «вирiшив» боротися до перемоги саме там, де знаходився.
У будь-якому разi, давайте зараз не будемо засмучувати Мерлiна, який отримав новий i чудовий погляд на себе самого. Йому вдалося. У тридцять рокiв вiн досяг важливоi посади. Того вечора вiн, щасливо усмiхнений, вийшов з магазину, вклав усе до останнього пеннi в найкращi делiкатеси, якi мiг запропонувати гастрономiчний магазин Брегдорта, i пiшов додому з чудовими новинами та чотирма гiгантськими паперовими пакетами. Ця подiя зовсiм не була зiпсована тим, що Олiвiя занадто погано себе почувала, щоб iсти, що його самого трохи нудило пiсля чотирьох фаршированих помiдорiв, i що бiльша частина iжi швидко зiпсувалася в розмороженому холодильнику вже на наступний день. Вперше з того часу, як пройшов перший тиждень його шлюбу, Мерлiн Грейнджер проводив життя пiд безхмарно спокiйним небом.
Хлопчика охрестили Артуром, i життя стало гiдним, значущим i, нарештi, зосередженим. Мерлiн та Олiвiя вiдiйшли на дещо другорядне мiсце у власному всесвiтi; але те, що вони втратили в особистостi, вони повернули собi через якусь первiсну гордiсть. Замiський будинок не трапився, але мiсяць у пансiонатi «Есберi Парк» кожного лiта заповнював прогалину; i пiд час двотижневоi вiдпустки Мерлiна ця подорож наповнювала повiтря справжнiми веселощами – особливо коли дитина засинала у великiй кiмнатi з умовними вiкнами на море, а Мерлiн прогулювався з Олiвiею у натовпi по дощатому настилу пляжу, димлячи сигарою i намагаючись виглядати як людина з доходом у двадцять тисяч на рiк.
Вже з деяким занепокоенням Мерлiн зустрiв тридцять один рiк, тридцять два, а потiм майже з поспiхом вiн перейшов у той вiк, коли довге, старанне та ретельне промивання може зiбрати лише жменьку дорогоцiнного золотого пiску молодостi: йому виповнилось тридцять п’ять. І одного разу на П’ятiй авеню вiн побачив Каролiну.
Була недiля, сяючий, квiтучий, великоднiй ранок. Вулиця була переповнена лiлiями, святковими костюмами та гарними квiтневими капелюшками. Опiвднi великi церкви випускали людей зi своiх нутрощiв – церква св. Симона, церква св. Хiльди, церква Послання Святих Апостолiв вiдчинили своi дверi, наче широкi роти, поки люди, що випливали з них, щасливо смiялися, зустрiчаючи один одного, прогулювались i розмовляли, або ж махали бiлими букетами водiям, що iх очiкували.
Перед церквою Послання Святих Апостолiв стояло дванадцять членiв ii приходу, виконуючи освячений часом звичай роздавати великоднi яйця тим, хто цього року вперше прийшов на службу. Навколо них iз захопленням вилися двi дюжини чудово доглянутих дiтей дуже багатих батькiв – благопристойнi й вихованi, що сяяли, як блискучi коштовностi на пальцях iхнiх матерiв. Сентиментальнiсть вимагае описати й дiтей бiднякiв? Так, але ж дiти багатих – чистенькi, пахучi, виплеканi краiною, i, головне, з голосами м’якими й тихими.
Маленькому Артуру – дитинi представникiв середнього класу, виповнилося п’ять. Непримiтний, непомiтний, з носом, який назавжди змарнував надiю на грецьку бездоганнiсть, вiн мiцно тримався за теплу липку руку своеi матерi, а з iншого боку, у натовпi, що розходився додому, рухався Мерлiн. На П’ятдесят третiй вулицi, де стояло двi церкви, затори були найбiльшими й найщiльнiшими, тому iхне просування стало настiльки неспiшним, що навiть маленький Артур не мав анi найменших труднощiв, щоб рухатись разом з усiма.
Раптом Мерлiн помiтив, як вiдкритий автомобiль найглибшого багряного кольору, з гарною нiкелевою обробкою, повiльно ковзае вздовж бордюру i зупиняеться. У ньому сидiла Каролiна.
Вона була одягнена в чорну обтислу сукню з корсажем з орхiдей на талii й високi рукавички лавандового кольору. Мерлiн здригнувся, а потiм боязко втупився в неi. Вперше за вiсiм рокiв вiд свого одруження вiн знову зустрiв цю дiвчину. Але дiвчини вже не було. Їi фiгура була стрункою, як нiколи, або, можливо, не зовсiм стрункою, бо певна хлоп’яча пiдступнiсть, якийсь нахабний пiдлiтковий вiк пiшов шляхом першого цвiтiння ii щiк. Але вона була гарна, сповнена гiдностi й чарiвними лiнiями двадцяти дев’яти рокiв. Вона сидiла в машинi з такою iдеальною доречнiстю i самовладанням, що змусила його, затамувавши подих, спостерiгати за нею.
Раптом вона усмiхнулася – усмiшкою колишньою та яскравою, як сама Пасха та ii квiтi, бiльш м’якою, нiж будь-коли, але не тiею – повною сяйва i вiчних обiтниць – першою усмiшкою тодi у книгарнi дев’ять рокiв тому. Це була холоднiша усмiшка, розчарована i сумна. Але вона була досить м’якою, щоб змусити декiлькох молодих чоловiкiв у вишуканих костюмах зняти високi капелюхи з набрiолiненого волосся й збаламучених, пiдiйти, кланяючись, до борту ii автомобiля, де ii лавандовi рукавички нiжно торкалися iхнiх сiрих. До цих двох приеднався ще один, а потiм ще два, поки навколо машини не утворився натовп, який швидко розростався. Мерлiн почув, як молодий чоловiк поруч говорив своему, можливо, досить привабливому супутнику:
«Пробач менi на мить, я маю з кимось поговорити. Іди прямо. Я наздожену».
Протягом трьох хвилин кожен сантиметр автомобiля, спереду, ззаду та збоку, був зайнятий людьми – чоловiками, кожен з яких намагався скласти речення, досить розумне, щоб знайти шлях до Каролiни через потiк розмови. На щастя для Мерлiна з одягом маленького Артура саме в цей момент щось трапилось, i Олiвiя поспiхом вiдвела його убiк до якоiсь будiвлi для проведення деяких невiдкладних ремонтних робiт, тож Мерлiн мiг безперешкодно спостерiгати за салонною бесiдою на вулицi.
Натовп продовжував розростатися. Утворився ряд позаду першого, потiм ще два за цим. Посерединi, орхiдеею, що пiдiймаеться з чорного букета, сидiла Каролiна на тронi своеi машини, що зникла у натовпi, киваючи, вимовляючи вiтання i посмiхаючись з таким справжнiм щастям, що, раптом, нова естафета джентльменiв залишила своiх дружин i компаньйонiв i направилась до неi.
Натовп, що вже нагадував фалангу, почав збiльшуватися коштом просто цiкавих; чоловiки рiзного вiку, якi, можливо, не знали Каролiну, наштовхувались i танули в колi чимраз бiльшого дiаметра, поки дама в автомобiлi не стала центром величезноi iмпровiзованоi аудиторii.
Навколо неi були обличчя – чисто поголенi, з вусиками, старi, молодi, невизначеного вiку, а тепер звiдусiль стали з’явилися i жiнки. Натовп швидко поширився до протилежного бордюру, i, коли церква святого Антонiя випустила на вулицю своiх парафiян, вiн перелився на тротуар i розбивався о залiзну огорожу будинку якогось мiльйонера через вулицю. Автомобiлi, що швидко рухалися, були змушенi зупинятися, i миттю нагромадились по три, п’ять i шiсть на межi натовпу, автобуси – найповiльнiшi черепахи дорожнього руху, занурилися в затор, а iхнi пасажири в дикому хвилюваннi й штовханинi пiдiймалися до краiв дахiв, намагаючись заглянутив центр натовпу, який у цей час навряд чи було видно з його краю.
Тиснява стала приголомшливою. Жодна модна аудиторiя на футбольному матчi Йель – Прiнстон, анi спiтнiлi вболiвальники на свiтових серiях з бейсболу не йшли у жодне порiвняти з цiею свитою, яка розмовляла, дивилася, смiялась i хизувалась перед дамою в чорному та лавандовому. Це було приголомшливо; це було жахливо. За чверть милi вниз по кварталу напiвбожевiльний полiсмен телефонував до своеi дiльницi; на цьому ж розi переляканий цивiльний розбив скло пожежноi тривоги та вiдправив шалений сигнал усiм пожежним машинам мiста; у квартирi на верхньому поверсi одного з високих будинкiв iстерична стара покоiвка телефонувала по черзi спецiальному агенту з дотримання сухого закону, уповноваженому по боротьбi з бiльшовизмом та у пологове вiддiлення лiкарнi Бельвю.
