З цим вiн вiдчинив дверi, заглушивши покiрне «так, сер» вiд Мерлiна, i вийшов.
Мерлiн просто стояв якусь мить, розсудливо вирiшивши не хвилюватися про те, що на цю мить е лише можливим майбутнiм, а потiм вiн зайшов у задне примiщення магазину та запропонував мiс Мастерс пообiдати з ним у французькому ресторанi Пульпата, де все ще можна було замовити червоне вино пiд час обiду, попри зусилля федерального уряду. Мiс Мастерс погодилася.
– Вино змушуе мене почуватися трохи шокованою, – сказала вона.
Мерлiн розсмiявся про себе, порiвнявши ii з Каролiною, а точнiше не порiвнявши. Бо нiякого порiвняння просто не могло бути.
II
Мiстер Мунлайт Квiл, не дивлячись на всю свою загадковiсть, екзотичнiсть та воiстину схiдний темперамент, був все ж рiшучою людиною. І саме з рiшучiстю вiн пiдiйшов до розв’язання проблеми свого розгромленого магазину. Якби вiн не зробив витрат, що дорiвнювали б початковiй вартостi всього магазину, – крок, на який з певних приватних причин вiн не хотiв йти, – йому було б неможливо далi продовжувати справу з «Мунлайт Квiл», як ранiше. Існувало лише одне рiшення. Вiн негайно перетворив свiй заклад iз книгарнi, що торгувала новинками, у букiнiстичну книгарню. Пошкодженi книги були переоцiненi i iх вартiсть знизилася вiд двадцяти п’яти до п’ятдесяти вiдсоткiв. Назвi над дверима, що вилася змiiною вишивкою i колись свiтилася так нахабно яскраво, було дозволено потемнiти й придбати невимовно розпливчастий колiр староi фарби, а також, маючи сильну схильнiсть до церемонiалу, власник навiть зайшов так далеко, що придбав двi фески з червоного фетру, – одну для себе та одну для свого помiчника Мерлiна Грейнджера. На додаток, вiн дав своiй борiдцi можливiсть вiдрости, допоки вона не стала нагадувати пiр’я з хвоста старого горобця, i замiнив свiй франтуватий дiловий костюм на одiяння з блискучоi тканини.
Насправдi протягом року пiсля катастрофiчного вiзиту Каролiни до книгарнi, единою особою, що зберегла хоч якусь подобу актуальноi сучасностi, була Мiс Мастерс. Мiс Мак-Кракен пiшла слiдами мiстера Мунлайта Квiла i перетворилася у нестерпну нечупару.
Мерлiн теж вiд почуття, що являло собою поеднання лояльностi та недбайливостi, дозволив своiй зовнiшностi набути вигляду занедбаного саду. Вiн прийняв червону фетрову феску як символ свого занепаду. З часiв своеi юностi вiн був вiдомий як «модник», починаючи з дня закiнчення технiчного училища у Нью-Йорку, де його знали як вiдвертого поцiновувача доброго стану одягу, волосся, зубiв i навiть брiв, i де вiн навчився корисного мистецтва складання чистих шкарпеток носок до носка i п’яти до п’яти в конкретнiй шухлядi своеi шафи, яка була вiдома як шухляда для шкарпеток.
Цi речi, як вiн вiдчував, допомогли йому завоювати свое мiсце серед величноi пишностi «Мунлайт Квiл». Через це вiн не став виробником «скринь, корисних для зберiгання речей», чому вiн затамувавши подих був змушений навчатися в технiчному училищi, i не продавав iх усiм, хто мав необхiднiсть у таких скринях, – цiлком можливо, власникам похоронних бюро. Проте, коли прогресивна «Мунлайт Квiл» стала антикварною «Мунлайт Квiл», вiн вважав за краще поринути разом з нею, i тому дозволив своiм костюмам невпорядковано збирати пил з повiтря, i став нерозбiрливо кидати шкарпетки в шухляду для сорочок, шухляду для спiдньоi бiлизни i навiть взагалi повз шухляди. Не рiдко у його новiй недбайливостi ставалося так, що вiн вiдправляв до пральнi чистий одяг, якого вiн жодного разу не вдягав, – така собi звичайна ексцентричнiсть збiднiлих парубкiв. І це все вiдбувалося у присутностi його улюблених журналiв, якi в той час були ущент наповненi статтями успiшних авторiв, спрямованими проти жахливого нахабства приречених на бiднiсть, зокрема такого, як купiвля придатних для носiння сорочок та м’яса доброi якостi, i того, що вони вiддавали перевагу серйозним iнвестицiям в ювелiрнi прикраси, а не вкладам у поважнi банки пiд чотири вiдсотки.
Це справдi був дивний стан справ, прикрий для багатьох гiдних i богобоязливих людей. Вперше в iсторii республiки майже будь-який негр на пiвнiч вiд Джорджii мiг отримати здачу з доларовоi банкноти. Але оскiльки в цей час цент швидко наближався до купiвельноi спроможностi китайського убу i ставав такою рiччю, яку ви лише час вiд часу випадково отримували пiсля сплати безалкогольного напою, та мiг використовуватися лише для з’ясування вашоi точноi ваги, це, мабуть, не було таким вже дивним явищем, як може здаватися, на перший погляд. Однак, для Мерлiна Грейнджера це був занадто дивний стан речей, щоб спонукати його здiйснити той крок, який вiн здiйснив – небезпечний, майже мимовiльний крок, запропонувавши мiс Мастерс «руку та серце». Бiльш дивно, що вона прийняла його пропозицiю.
Це було в суботу ввечерi в ресторанi Пульпата, i пропозицiя виникла за пляшкою води вартiстю в 1,75 долара, що була розведена вином.
– Вино змушуе мене почуватися трохи шокованою, а вас? – весело запитала мiс Мастерс.
– Так, – вiдповiв Мерлiн розгублено. А потiм, пiсля тривалоi й значущоi паузи: – Мiс Мастерс… Олiвiя, я хочу вам щось сказати, якщо ви вислухаете мене.
Шок мiс Мастерс (яка здогадувалась, що вiдбуваеться) зростав, поки не стало здаватися, що незабаром вона зазнае удару електричним струмом вiд власних нервових реакцiй. Але ii «так, Мерлiн» прозвучало без жодних ознак або проблискiв внутрiшнього хвилювання.
Мерлiн ковтнув повiтря, яке випадково виявилося в його ротi.
– У мене немае грошей, – сказав вiн тоном серйозноi заяви. – У мене зовсiм немае грошей…
Їх очi зустрiлися, злилися та стали туманними, мрiйливими й красивими.
– Олiвiе, – сказав вiн iй, – я тебе кохаю.
– Я теж тебе люблю, Мерлiн, – вiдповiла вона просто. Може вiзьмемо ще одну пляшку вина?
– Так, – вигукнув вiн, i його серце швидко забилося. – Ти маеш на увазi…
– Щоб випити за наше заручення, – смiливо перервала вона. – Нехай воно буде недовгим!
– Нi! – ледь не закричав вiн, зi злiстю опустивши кулак на стiл. – Нехай воно триватиме вiчно!
– Що?
– Я маю на увазi… о, я бачу, що ти маеш на увазi. Ти маеш рацiю. Нехай воно буде недовгим. – Вiн засмiявся i додав: – Я помилився.
Пiсля того, як було подане вино, вони детально обговорили цю справу.
– Спочатку нам доведеться зайняти маленьку квартиру, – сказав вiн, – i менi здаеться…, боже, я знаю, що в будинку, де я живу, е саме така – одна велика кiмната, невелика кухня з гардеробною i можна користатися ванною кiмнатою на цьому ж поверсi.
Вона радiсно плескала в долонi, i вiн подумав, наскiльки вона гарна насправдi, тобто верхня частина ii обличчя, а от вiд носа донизу воно виглядало дещо неприродно. Вона продовжувала захоплено:
– І як тiльки ми зможемо собi це дозволити, ми вiзьмемо справжню велику квартиру з лiфтом та консьержкою.
– А пiсля цього – будиночок за мiстом… i машина.
– Я не можу собi уявити нiчого гарнiшого. Ти можеш?
Мерлiн на мить замовк. Вiн думав, що йому доведеться вiдмовитися вiд своеi кiмнати на четвертому поверсi. Але це вже не мало значення. За останнi пiвтора року, насправдi з моменту вiдвiдування Каролiною «Мунлайт Квiл», вiн бiльше ii не бачив. За тиждень пiсля цього вiзиту ii свiтильники бiльше не засвiчувались – темрява, що зайняла простiр, здавалося, слiпо втупилася у його незавiшене вiкно, що завмерло в очiкуваннi. Потiм нарештi свiтло з’явилося, але замiсть Каролiни та ii вiдвiдувачiв воно висвiтило звичайну родину – маленького чоловiка зi щетинистими вусиками й жiнку з повними грудьми, яка проводила вечори, погладжуючи себе по стегнах та розкладаючи пасьянси. Через два днi Мерлiн остаточно опустив завiсу на своему вiкнi.
Мерлiн не мiг уявити собi нiчого гарнiшого, нiж будувати свое життя з Олiвiею. Буде котедж у передмiстi, котедж, пофарбований у синiй колiр, лише на один клас нижче, нiж котеджi з бiлою лiпниною i зеленим дахом. У травi навколо котеджу будуть розкиданi iржавi садовi iнструменти, стоятиме розбита зелена лавка та плетена дитяча коляска злiва. А навколо трави, дитячоi коляски та самого котеджу, навколо всього його свiту були б обiймаючи руки Олiвii, трохи мiцнiшi, нiж руки «нео-олiвiйського» перiоду, котрий настане, коли ii щоки почнуть тремтiти пiд час ходи, так злегка, вiд занадто iнтенсивного масажу обличчя. Зараз вiн чув ii голос, зовсiм зблизька:
«Я знала, що ти збираешся сказати це сьогоднi ввечерi, Мерлiн.
Я помiтила…»
Вона помiтила… Аж раптом вiн задумався, скiльки всього вона ще могла помiтити. Чи могла вона помiтити, що дiвчина, яка прийшла на вечiрку у супроводi трьох чоловiкiв i сiла за сусiднiй стiл, була Каролiна? Чи могла вона це помiтити? Чи могла вона помiтити, що спиртнi напоi, що принесли iз собою тi чоловiки, були набагато мiцнiшi, нiж червонi чорнила Пульпата, розбавленi втричi?
Мерлiн дивився, затамувавши подих, напiвчуючи крiзь ефiр, наповнений iншими розмовами, тихий, нiжний монолог Олiвii, який звучав так, наче вона була наполегливою медоносною бджолою, що висмоктувала всю солодкiсть зi своеi пам’ятноi години. Мерлiн дослухався до дзвону шматочкiв льоду та тонкого приязного смiху всiх чотирьох, – i смiх Каролiни, який вiн так добре пам’ятав, його розворушив, пiдняв, та владно покликав його серце до ii столику, куди воно слухняно пiшло. Вiн мiг бачити ii досить чiтко, i йому здавалося, що якщо за останнi пiвтора року вона i змiнилася, то лише трохи. Можливо причина була у тому, як падало свiтло, бо ii щоки трохи запали, а очi стали менш яскравими, бо може вона бiльше плакала в цей час? Але тiнi, як i ранiше, були дуже густими в ii рудому волоссi; ii рот все ще натякав на поцiлунки, як i профiль, який iнодi спадав йому в очi перед рядами книг, коли в книгарнi були сутiнки, а багряна лампа вже не сяяла.
І вона пила. Потрiйний рум’янець у ii щоках змiшався з молодiстю, вином та прекрасною косметикою – це вiн мiг сказати напевне. Вона жартувала з молодим чоловiком, що сидiв злiва вiд неi та з дорiдним чоловiком, що сидiв праворуч, i навiть зi старим навпроти неi, бо останнiй час вiд часу вимовляв разючi та м’якi докiрнi заперечення iншого поколiння. Мерлiн почув слова пiснi, яку вона перiодично наспiвувала…
Пальцями клацни, та дивись уважно,
Як прийшов вже – на мiсток ступай вiдважно…
Дорiдний чоловiк наповнив ii келих яскравим бурштином. Офiцiант пiсля кiлькох подорожей до iх столу i безлiчi безпорадних поглядiв на Каролiну, яка веселилася, ставлячи безглуздi питання щодо соковитостi цiеi чи iншоi страви, нарештi зумiв отримати щось подiбне до замовлення i поспiшив зникнути…
Олiвiя говорила до Мерлiна…
– Коли ж тодi? – запитала вона, ii голос трохи затьмарився вiд розчарування. Вiн зрозумiв, що тiльки що вiдповiв «нi» на якесь питання, яке вона йому задала.
– О, ну колись.
– Невже тобi… байдуже?
Досить виражена болiснiсть у ii запитаннi повернула його погляд до неi.
– Якнайшвидше, люба, – вiдповiв вiн з дивовижною нiжнiстю. – Через два мiсяцi – у червнi.
– Так скоро? – Їi радiсне збудження цiлком забрало ii подих.
– О так, я вважаю, нехай буде червень. Нема жодноi потреби чекати.
Олiвiя почала удавати, що два мiсяцi справдi занадто короткий час, щоб вона пiдготувалася. Хiба вiн не поганий хлопчик! Хiба вiн не занадто нетерплячий! Ну, вона б показала йому, що вiн не повинен бути з нею занадто швидким. Дiйсно, вiн був такий наполегливий, що вона точно ще не визначилась, чи взагалi варто виходити за нього замiж.
– Червень, – суворо повторив вiн.
