Мерлiн розвернувся, тримаючи дорогоцiнний том пiд пахвою i збираючись повернути його в спецiальний ящик у своему кабiнетi, коли його раптом зупинили. З нечуваною пишнiстю вхiднi дверi скорiше розчахнулися, нiж вiдчинилися, i впустили в темний iнтер’ер шляхетний привiд з чорного шовку та хутра, який швидко направився до нього. Сигарета вистрибнула з пальцiв мiського юнака, i вiн затамував подих, не зумiвши утримати ненавмисне «чорт!». Але саме на Мерлiна це з’явлення, здавалося, мало найвидатнiший i неперевершений ефект – настiльки сильний ефект, що найбiльший скарб його магазину вислизнув з його руки й приеднався до сигарети на пiдлозi. Перед ним стояла Каролiна.
Вона була старою жiнкою, такою, що дивовижно збереглася, надзвичайно красивою, надзвичайно стрункою, але все ж старою. Їi волосся було м’яким, з гарною сивиною, вишукано укладеним i прикрашеним; на ii обличчi, трохи нарум’яненому у стилi дами з вищого свiту, було видно павутиння зморшок бiля очей, а двi глибшi лiнii з’еднували ii нiс з куточками рота. Їi погляд був тьмяний, недоброзичливий i роздратований.
Але це без усякого сумнiву була Каролiна: риси Каролiни, хоча i зiв’яли з часом, фiгура Каролiни, хоч крихка i заклякла, манера триматися Каролiни, безпомилково складена з чудовоi зухвалостi та вартiй заздростi самовпевненостi, i, головне, голос Каролiни, ламкий i тремтячий, але з тiею нотою, яка все ще могла примусити шоферiв побажати керувати вантажiвками з пральнi й спричиняла падiння сигарет з пальцiв онукiв.
Вона зупинилася i принюхалася. Їi очi знайшли сигарету на пiдлозi.
– Що це таке? – вигукнула вона. Слова не були питанням – вони були цiлою лiтанiею пiдозри, звинувачення, доказiв та вироку. Їй ледве знадобилася мить. – Встань! – сказала вона онуку. – Встань i видуй увесь цей нiкотин з легенiв!
Молодий чоловiк з трепетом дивився на неi.
– Дмухай! – наказала вона.
Вiн слабенько стиснув губи й подув у повiтря.
– Дмухай! – повторила вона, бiльш безперечно, нiж ранiше.
Вiн знову подув, безпорадно i смiшно.
– Ти розумiеш, – стрiмко продовжувала вона, – що втратив п’ять тисяч доларiв за п’ять хвилин?
Мерлiн на мить очiкував, що юнак впаде благально на колiна, але таке вже було благородство людського характеру, що вiн залишався стояти, – навiть ще раз видихнув повiтря, частково вiд нервозностi, частково, без сумнiву, з якоюсь невиразною надiею знову повернути ii прихильнiсть до себе.
– Молодий вiслюк! – закричала Каролiна. – Ще раз, ще один единий раз, i ти пiдеш з коледжу i вiдправишся працювати.
Ця загроза мала настiльки надзвичайний вплив на молодого чоловiка, що вiн зблiд ще бiльше, нiж був вiд природи. Але Каролiна ще не скiнчила.
– Ти думаеш, я не знаю, що ти й твоi брати, як i твiй дурнуватий батько, думаете про мене? Так ось, я знаю. Ви думаете, що я старезна. Ви думаете, що я вже нiяка. Так ось нi! – Вона вдарила себе кулаком у груди, нiби доводячи, що все це – маса м’язiв i сухожиль. – І у мене залишиться бiльше мiзкiв, нiж у всiх вас разом узятих, навiть коли ви покладете мене на стiл у вiтальнi якимось сонячним днем.
– Але бабуся…
– Мовчи. Ти, хлопчик-стеблинка, якби не моi грошi, найкраще, що з тебе могло б вийти – мандрiвний перукар у Бронксi. Дай-но менi поглянути на твоi руки. Тьху! Руки перукаря! Ти вважаеш себе розумнiшим за мене, яка колись мала залицяння вiд трьох графiв i справжнього герцога, не кажучи вже про пiв дюжини папських намiсникiв, якi переслiдували мене вiд самого Риму до самого Нью-Йорку. – Вона зробила паузу, затримавши дихання. – Встань! Дмухай!
Юнак покiрно подув. Одночасно вiдчинилися дверi, i схвильований джентльмен середнього вiку, який носив пальто i капелюх, оброблений хутром, а також, здавалося, мав таке ж саме хутро над верхньою губою та на пiдборiддi, увiрвався в магазин i кинувся до Каролiни.
– Нарештi я знайшов вас, – вигукнув вiн. – Я шукав вас по всьому мiсту. Спробував зателефонувати вам додому, а ваш секретар сказав менi, що наскiльки йому вiдомо, ви вiдправились до книжкового магазину пiд назвою «Мунлайт…».
Каролiна роздратовано обернулася до нього.
– Я вас найняла, щоб слухати вашi спогади? – вiдрiзала вона. – Ви мiй репетитор чи мiй брокер?
– Ваш брокер, – зiзнався оброблений хутром чоловiк, дещо розгубившись. – Прошу пробачення. Я прийшов дiзнатися щодо пакета акцiй тiеi фонографiчноi компанii. Я можу продати по сто п’ять.
– То зробiть це.
– Дуже добре. Я просто думав, що менi краще…
– Ідiть i продайте. Я розмовляю з онуком.
– Дуже добре. Я…
– До побачення.
– До побачення, мадам. – Оброблений хутром чоловiк зробив легкий поклiн i поспiшив з магазину у деякiй розгубленостi.
– Що стосуеться тебе, – сказала Каролiна, звертаючись до онука, – залишайся там, де стоiш, i мовчи.
Вона звернулася до Мерлiна й окинула його вже не таким недружнiм поглядом. Потiм вона посмiхнулася, i вiн теж усмiхнувся. В одну мить вони обидва зайшлися надтрiснутим, але вiд того не менш спонтанним смiхом. Вона схопила його за руку i потягнула на iнший бiк магазину. Там вони зупинилися, подивившись один на одного i дали волю ще одному довгому приступу старечих веселощiв.
– Це едине, – зiтхнула вона з певною переможною зловтiхою – едине, що приносить щастя таким старим людям, як я, – це почуття, що вони можуть змусити iнших людей ходити навколiшки. Бути старим i багатим та мати бiдних нащадкiв – це так само весело, як бути молодими й красивими та мати потворних сестер.
– О, так, – посмiхнувся Мерлiн. – Я знаю. Я вам заздрю.
Вона кивнула, пiдморгнувши йому.
– Востанне, коли я була тут сорок рокiв тому, – сказала вона, – ви були молодим чоловiком, який дуже хотiв би ходити навколiшки.
– Я дiйсно був таким, – зiзнався вiн.
– Мiй вiзит, мабуть, багато для вас значив?
– Це дiйсно так, – вигукнув вiн. – Я думав… я спершу не думав, що ви справжня людина.
Вона засмiялась.
– Багато людей вважали мене надприродною iстотою.
– Але зараз, – схвильовано продовжував Мерлiн, – я розумiю. Розумiння приходить до нас, старих людей, адже нiчого вже не мае значення. Зараз я розумiю, що той вечiр, коли ви танцювали на столi, ви були нiчим iншим, як моею романтичною мрiею про вродливу i порочну жiнку.
Їi старi очi поринули далеко, а голос звучав як вiдлуння забутого сну.
– Як я танцювала того вечора! Я пам’ятаю.
– Ви провокували мене. Я був майже в обiймах Олiвii, а ви закликали мене бути вiльним i зберiгати повну мiру молодостi та безвiдповiдальностi. Але здавалося, що попередження з’явилося в останнiй момент. Занадто пiзно.
– Ви дуже старi, – сказала вона без докору. – Я не усвiдомлювала.
– Також я не забув, що ви зробили зi мною, коли менi було тридцять п’ять. Ви похитнули мене, коли перекрили рух. Це було розкiшне зусилля. Краса i сила, яку ви випромiнювали! Ви стали уособленням цих рис навiть для моеi дружини, i вона вас побоювалася. Тижнями я хотiв вислизнути з дому в темрявi й втопити задуху життя у музицi, коктейлях та дiвчинi, яка повернула б менi молодiсть. Але потiм… я вже не знав як.
– А тепер ви вже зовсiм старий.
З якимось побоюванням вона вiдсунулася назад трохи далi вiд нього.
– Так залиште мене! – вигукнув вiн. – Ви також старi; дух в’яне разом зi шкiрою. Ви прийшли сюди лише для того, щоб нагадати менi те, що я б хотiв забути: що бути старим i бiдним, можливо, набагато гiрше, нiж бути старим i багатим; щоб нагадати менi те, що мiй син кидае менi в обличчя, кажучи, що я старий невдаха?
– Давайте менi мою книгу, – суворо наказала вона. – Швидше, старий!
Мерлiн ще раз подивився на неi, а потiм терпляче пiдкорився. Вiн пiдхопив книгу i передав iй, покачавши головою, коли вона протягнула йому грошi.
