А пiд недiлю або свято збереться де-небудь чоловiкiв купа, надiйдуть жiнки, парубки, дiвчата – назбираеться чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща.
Аж ось – не знать звiдкiль узялась на селi чутка, що вiн нi Хрущ, нi Притика, а прямiсiнько-таки Іван Вареник – крiпак пана Польського, що панував у Пiсках.
Така чутка збила з пантелику судових i громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, – пан одсахнувся: робiть, мов, з ним, що хочете, як знаете… Тодi громада розв’язала дiло. Як голили хлопцiв у москалi: «У некрути його!.. лоб йому! лоб!..» – закричала громада. Поiхав голова у Гетьманське, пiшов, куди треба, однiс, що годилось, – i «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте – i став вiн з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, – та бiльше вiн нi вертався, нi озивався.
Оддали Остапа в москалi перед Покровою. А так, перед пущенням, породила Мотря сина, – та ще й породила неабияк. Роди були тяжко труднi: потугувала ними Мотря два днi й двi ночi, не своiм голосом викрикуючи… Що вже не робила «довгоп’ята» баба-повитуха, – нiщо не помагало. Ледве Мотря на той свiт не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала – лежала мертвою колодою… Аж на третiй день «Господь ii помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик…
– Єнерал!.. – зрадiвши, скрикнула «довгоп’ята» баба.
Оришка пiдняла руку, перехрестилася… Мотря важко зiтхнула – i розкрила сплющенi очi… Хату обняла тиха одрада.
Як же почули люди про такi роди, – знову загомонiли. Пiшло знов по селу шушукання, глум, таемнi страхи… Дiйшло до того, що нiхто вже Вареника не щитав i за чоловiка, а так-таки за самiсiнького куцого… Дехто помiтив i невеличкi рiжки на головi в його, як стригли в прийомi. А Кирило Кнур – недалечкий сусiда – Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупi, то й хвостика бачив… Не при хатi згадуючи – куций, та й годi!
А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.
– Щось воно таки непевне, моя матiнко!.. – цокочуть жiнки, похитуючи головами.
І не одна й не двi нарошне забiгали в хату до Мотрi – довiдатись: чи немае на йому яких ознакiв? Одна якось забачила на лiвiм колiнцi невеличку родимку… «Оце ж воно й е!» – подумала та мерщiй з хати.
– А що?? – стрiва ii кума.
– То ж воно, кумонько, саме!.. – каже кума, перехрестившись.
Незабаром цiле село слебезувало про ту пляму. Усi в один голос: «чортеня» – та й годi!
Прийшлось кумiв брати, – нiхто не хоче. Що тут робити? Вже три днi як дитина нехрещена… Не дай, Боже, якого случаю – i вмре, не уведене в закон!..
Кинулась Оришка по сусiдах… Всяк дякуе, сторониться… Ходить вона по хатi – сама не своя: свiтить сiдим волосом, ломить сухi руки… Мотрi вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.
На той час лучились у селi перехожi москалi. Оришка до них: «Москалики-лебедики, охрестiм дитя!» Купила москалям кварту горiлки. Тодi один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.
Понесли до батюшки. А панотець i собi: «Як його, такого виродка, в хрест уводити?!»
«Боже мiй!.. що його робити на свiтi?! – плаче Оришка, – та до попадi: «Матушка!.. я вам сього й того, я вам моток пряжi напряду, – умовте панотця!..»
Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.
III. Дитячi лiта
Не судилося Мотрi щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дiвкою, жiнкою, не сподiвалася замужньою вдовою…
Не тiльки ii, а й ii матiр стару стали цуратися люди. Саме те мiсце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, – стали його оббiгати… Казали, що до Мотрi кожноi ночi змiй у димар лiтае: якийсь захожий чоловiк застав його в хатi та насилу з душею вирвався… Непевне мiсце! Бувало вночi нiхто не пройде повз iх хату, не перехрестившись; а дiтям – то й удень забороняли туди бiгати…
Мiсцина справдi стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебнi, неогороджена, необкопана – так рiвець невеличкий прокопаний та й годi… Іде скотина – нема перепону – через грядки так i чеше; собаки так i гнiздяться! – кубла повибивали… Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона мов i бадьорилася; а як пiднялась лиха година, що замчала не тiльки лад у хатi, а й самого Остапа, – то й хата осунулась… Стрiха мiсцями повигнивала, покрiвля де-где провалилася, вiкна побитi: замiсть шибок – ганчiрки свiтять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткою аж воняе! І всерединi не краще. Стiни чорнi, аж цвiллю взялися од води, що дощi поналивали крiзь лиху оселю; черевата пiч потрiскалась, – димiла, курiла; замiсть лав якiсь кривоногi ослiнчики – i сiсти на них страшно; стiл – ходором ходить; пiл – на п’ядь дошка од дошки: Мотря пiд холод двi дошки спалила, бо не було чим у хатi прокурити… Бiдота несказанна, злиднi невилазнi.
Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й ii стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стiльки горя прийняли, стiльки клопоту звiдали… Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожествi?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою.
Лiтом Мотря стае жати. У Пiсках нiхто не приймав, – бо помiтили, що в кого Мотря жне – вся нива закрутнями унизана. В сусiдньому селi Байраках Мотря хлiб заробляла, – на жнива становилася.
Що за лiто заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й ставало! А було так, що нi дрiбка солi, нi пилинки борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дiвуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам’я висiло… Як заробить конопель, – то й добре. Помочить iх, висушить, витiпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак лiт за двое, оснуе, витче, та й сорочка е; виб’е – спiдницю пошие, юпку… У вибiйчаному i в свято ходила. Другi в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив’язують, а Мотря з вибiйчаноi юпки та спiдницi не вилазила. Бiленькою хусткою зав’яжеться, та й шмаруе… Ото буденне й празникове! А що старе, дране, – позшивае, позаштопуе, – матерi старе тiло прикрие або дитинi – штанцi, куцину… Нужда!! На зиму на всiх одна юпка була. Пiде куди Мотря, – сиди, мати, з хлопчиком дома – й не рипайся! Пiти треба матерi, – сиди, Мотре… бо й чоботи однi!
Робота не страшна, як сила е. Мотря день i нiч в роботi та в роботi; лiтом – на полi, зимою – дома. А Оришка – стара вже, – нездужала, – тiльки й того, що доглядае дитини… Як лiтком немае Мотрi дома, – баба зварить iстки, догляне, й нагодуе, й спати положить, котка спiвае…
Ай дитина ж то вийшла – на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тiльки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другi дiти жвавi, – як дзига крутиться, на мiсцi не всидить… Скажеш йому: дай те! дай друге! – як стрiла пуститься… Чiпка, як його звали, – не такий, нi! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чiпко, води!», або – ножа, або – веретено… – то вiн i почне: «А де ж воно лежить чи стоiть?» Отак розпитае, повагом устане, повагом пiде, пiднiме й повагом подасть… Мотря за це не любила Чiпки. «Десь Чiпка у нас буде дуже велике ледащо! – жалiеться Оришцi, – йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався…» А iнодi було й буханця улiпить Чiпцi в спину, щоб довго «не роздумував»… Тодi Чiпка руки опустить, реве на всю хату… Є, значить, робота бабi! Оришка справдi душi не чула в Чiпцi: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надае, й iграшок яких там – полив’яного пiвника, свистiлочку, а iсти – сама не доiсть – йому зоставляе…
Як пiдрiс Чiпка – став бiгати, то вибiжить було з двору на вигiн, та прямо до дiтвори так i чеше. Так же й дiтвора його не приймае. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а iнодi поб’ють та й проженуть… Недурно пани своiм родом величаються. На селi теж розпитують – хто якого роду… Тiльки те неоднаково, що в городi питають: чим той рiд уславився – чи давнiстю, чи боями, чи послугами. А село знае одну славу – честь. Тим на селi й питають: чи «чесного» роду? А тодi вже й братаються… Чiпка був «виродок»… Як же Чiпку прийняти дiтям до iграшки?! Хiба, щоб поглумитися…
– Виродок iде! – кричить, забачивши здалека Чiпку, бiлоголовий, миршавенький хлопчик.
– Запорток! – пiдхопить другий… – Ходiм до його!
Побiжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь i скубне Чiпку за чорне волосся. Окрутнеться Чiпка, насупить брови, скривиться, тiльки очима свiтить… Злi Чiпчинi очi, та недобрi й дiти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чiпка. А тi – за боки беруться зо смiху…
– Чiпко! де ти взявся? – смикнувши Чiпку за полу, питае хто з хлопцiв.
Мовчить Чiпка, – сопе.
– Ти з яйця вилупився?! – знову другий…
Усi зареготались. Чiпка похнюпить голову, потупить в землю очi, копирсае нiгтем пiд нiгтем.
– Нi!.. мене бабуся на вгородi пiймала… в бур’янi, – одмовляе понуро та все копирсае пiд нiгтем…
Регiт – аж вигiн розлягаеться…
– Так ти, Чiпко, з бур’яну взявсь?…
– Нi…
– А де ж твiй батько, коли ти не з бур’яну?
– Не знаю…
– То-то й е… ти байстрюк!..
– Брешеш!.. – зиркнув, як той вовк, Чiпка.
– А хто ж ти?
– Я… Чiпка.
– Ти – Чепiга, а не Чiпка! – крикне хто з середини – i вскубне Чiпку…
– Чого ти скубешся? – з плачем вимовля Чiпка. – Постiй, я бабусi скажу, – вона тобi дасть!
– Боюсь я твоеi бабусi, – куди ж пак! – одказуе хлопець, та й знову вскубне.
За ним другий, третiй. Повертаеться Чiпка на всi боки в крузi, як ведмiдь на цепу, а хлопцi регочуться та за чуприну смичуть – аж поки не розплачеться Чiпка. Тодi вiзьмуть та й проженуть його геть.
