(Прага, 16 липня 1920 р.) П’ятниця
Я хотiв перед тобою пописатися, показати силу волi, почекати з листом до тебе, закiнчити спочатку один документ, але кiмната вже порожня, нiкому я не потрiбен, – нiби хтось сказав: «Залиште менi його, хiба ви не бачите, як вiн поглинутий своiми клопотами, у нього наче кулак у ротi». Тож я здолав написати тiльки пiвсторiнки i знову повернувся до тебе, лежу над цим листом, як лежав поруч iз тобою тодi в лiсi.
Листа сьогоднi не було, але я не боюся, будь ласка, зрозумiй мене правильно, Мiлено, я нiколи за тебе не боюся; якщо часом i складаеться таке враження – а воно часто складаеться, – то це лише слабкiсть, це примха серця, яке тим не менш твердо знае, в iм’я чого воно б’еться; у велетнiв теж бувають хвилини слабкостi, навiть у Геракла, по-моему, одного разу опустилися руки. Але зi стиснутими зубами, дивлячись у твоi очi, якi я бачу в найяснiший день, я можу винести все: розлуку, тривогу, турботу, твое листовне мовчання.
* * *
Який я щасливий, яким ти робиш мене щасливим! Приходив тут клiент (подумай тiльки: i у мене е клiенти!), вiдiрвав мене вiд писання, я розлютився, але у нього було кругле, рожеве, добродушне, при цьому iмперсько-нiмецько-коректне лице, i вiн був такий люб’язний, що навiть жарти брав за дiловi вiдповiдi; але хай там як вiн менi завадив, я не мiг йому цього подарувати, до того ж менi довелося пiднятися з-за столу, щоб пройти з ним в iншi вiддiли, – i ось це було для тебе, о добра моя, вже занадто, бо саме тiеi митi, коли я встав, увiйшов прислужник i принiс твiй лист, я розпечатав його просто на сходах, i – Боже правий! – там свiтлина, тобто щось зовсiм, зовсiм невичерпне, такi листи приходять раз на рiк, раз на вiчнiсть, i свiтлина така хороша, кращих не бувае, – бiдолашна маленька фотографiя, на неi i дивитися можна хiба що крiзь сльози, з б’ючким серцем, не iнакше.
* * *
І знову передi мною сидить уже якийсь чужинець.
* * *
На додачу до вищесказаного: все я можу винести – з тобою в серцi: i якщо я одного разу написав, що днi без твоiх листiв були жахливi, то це невiрно, вони були лише страшенно важкi – човен був важкий, занурений у хвилi страх як глибоко, по самi вiнця, але плив-таки на твоiх хвилях, у твоему потоцi. Лише одного я не зможу винести без твоеi рiшучоi пiдмоги, Мiлено: того самого «страху», – тут я заслабкий, це громадище жаху я не можу навiть обвести оком, воно мене накривае i несе геть.
Те, що ти говориш про Ярмiлу, якраз i е одна з тих слабкостей серця, на мить твое серце вiдбiгае вiрностi менi, i тодi тобi набiгае на думку таке. Хiба ми в цьому сенсi ще двое людей? І хiба мiй «страх» дуже вiдрiзняеться вiд страху самозневаги?
* * *
Знову мене перервали; я вже не можу писати в бюро.
* * *
Обiцяний довгий лист мiг би знову нагнати на мене страху, якби сьогоднiшнiй лист не був таким втiшним. А що буде в ньому?
Напиши менi вiдразу, чи дiйшли грошi. Якщо вони загубились, я пошлю ще, а якщо i тi загубляться, пошлю знову – i так далi, доки в нас узагалi нiчого не залишиться, i тодi нарештi все буде як слiд.
Ф.
А квiтки я не отримав, – схоже, в останню хвилину ти ii все-таки для мене пошкодувала.
(Прага, 17 липня 1920 р.) Субота
Я так i знав, що буде в цьому листi, все це стояло майже за всiма твоiми листами, було в твоiх очах, – чи могло щось залишитися нерозпiзнаним в iхнiх ясних глибинах? – було в зморшках на твоему лобi, все це я так i знав; так людина, що цiлий день просидiла за закритими вiконницями, чи то запавши у дрiмоту, чи то поринувши в мрiю, то чи в страх, увечерi вiдчиняе вiкно i, ясна рiч, анiтрохи не дивуеться – бо все вже знала, – що зовнi пануе темрява, чудова глибока пiтьма. І я бачу, як ти мучишся, i вертишся як в’юн в ополонцi, i намагаешся вирватись, i – кинемо ж смолоскип у бочку з порохом! – нiколи не вирвешся, я це бачу – i все ж не можу сказати: «Залишайся там, де ти е». Але я не можу сказати i зворотне, я стою перед тобою, дивлюся в твоi милi бiднi очi (все-таки якась жалюгiдна ця картка, що ти менi прислала, сама мука дивитися на неi, мука, на яку я наражаю себе по сто разiв на день, – i водночас, на жаль, вона надбання, яке я готовий захищати проти цiлоi дюжини дужакiв) – i почуваюся справдi сильним, правда твоя, якась сила в менi е: якщо позначити ii коротко i неясно, то це моя немузикальнiсть. Однак вона знову ж таки не така велика, щоб я – принаймнi зараз, у цю хвилину – мiг продовжувати лист. Якийсь потiк любовi i муки пiдхоплюе мене i забирае геть вiд столу.
Ф.
(Прага, 18 липня 1920 р.) Недiля
Ще до вчорашнього: твiй лист спонукав мене подивитися на все з iншого боку, з якого я досi дивитися остерiгався. І тодi вигляд усе мае незвичний.
Я ж не борюся з твоiм чоловiком за тебе – боротьба вiдбуваеться тiльки в тобi; якби рiшення залежало вiд боротьби мiж твоiм чоловiком i мною, усе було б давно вирiшено. При цьому я зовсiм не переоцiнюю твого чоловiка, i дуже навiть можливо, що я не складаю йому справжньоi цiни, але одне я знаю: якщо вiн мене любить, то це любов багатiя до бiдностi (дещо вiд цього е i в твоему ставленнi до мене). В атмосферi твого з ним спiльного життя я насправдi всього лише мишка в «великому домi», якiй щонайбiльше раз на рiк дозволяеться вiдкрито перебiгти килимом.
Так стоiть справа, i це анiтрохи не дивно, мене це не дивуе. Але що мене дивуе – i що, напевно, взагалi годi зрозумiти, – це те, що ти живеш у цьому «великому домi», всiм своiм еством йому належиш, черпаеш у ньому всю силу життя, ти там королева, а проте – це я знаю точно – маеш можливiсть (але саме лише тому, що ти все можеш: jа se prece nezastavi?m ani pred – ani pred – ani pred…[64 - Я ж, хай там як, не зупинюся – нiколи, нiколи, нiколи (чес.).]) не тiльки любити мене, а й бути цiлком моею, перебiгти своiм власним килимом.
Але найдивнiше не в цьому. Воно в тому, що якби тобi схотiлося пiти до мене, то, отже, – якщо судити «по-музичному» – якби ти вирiшила пожертвувати всiм свiтом, аби зiйти до мене, на таке дно, де, якщо дивитися з твоiх висот, не тiльки мало що, але взагалi нiчого не видно, – то тобi для цього (ось що найдивнiше!) довелося б не спуститись, а таким собi надлюдським зусиллям пiднестися над собою, вирватися за свою межу – i так високо, що, напевно, неминуче б розiрвалася, впала, зникнула (для мене, зрозумiло, теж). І все це задля того, щоб потрапити до мене, в те мiсце, куди нiщо не вабить, де я сиджу з порожнiми руками, без найменшого надбання за душею, байдуже чи то щастя чи нещастя, заслуга чи вина, – просто сиджу там, куди мене посадили. У табелi рангiв людських я щось на кшталт дрiбного довоенного бакалiйника в твоiх передмiстях (навiть не катеринщик, куди там!); i якщо б я навiть вiдвоював собi це мiсце в жорстокiй боротьбi – але я його не вiдвоював, – все одно це не було б заслугою.
* * *
Надзвичайно ясно все те, що ти пишеш про корiння, напевно, так воно i е. Мiж iншим, головне завдання в Турнау було – спершу знайти i видалити всi бiчнi коренi, а коли залишався тiльки головний корiнь, робота, вважай, була вже зроблена, рубай тепер заступом цей корiнь i тягни все геть. Менi й досi звучить у вухах цей трiск. Узагалi-то смикати там було добре, бо ж це дерево, як усi знали, i на новому мiсцi чудово ростиме, до того ж це було ще не дерево, а деревце.
* * *
З Ярмiлою я взагалi не люблю спiлкуватися. Тiльки якщо б ти мала певне доручення, на якому тобi, зокрема, залежало, то, звiсно, я пiшов би не гаючись.
* * *
Вчора знову говорив з Лореном. Адже ми повнiстю единi щодо нього. Дещо говорить на його користь, наприклад, те, що вiн, кажучи про тебе, намагаеться себе опанувати, все ж таки осереддя в нього хороше. Що вiн менi розповiв? Ну, я двiчi з ним зустрiчався, i, по сутi, вiн щоразу з купою дрiбних подробиць розповiдав одну i ту ж таки iсторiю. Дiвчина, наречена iншого, приходить до нього, попри його крайне невдоволення, сидить у нього годин вiсiм-десять (одна дiвчина у нього на квартирi вранцi, iнша – вночi в редакцii, так вiн розподiляе освiтлення), оголошуе, що вiн неодмiнно iй потрiбен i що, якщо вiн уперся, то вона вистрибне з вiкна. Лорен справдi норовиться, зате вiдкривае доступ до вiкна. У вiкно дiвчата, щоправда, не вистрибують, але вiдбуваеться щось жахливе, одна верещить нелюдським голосом, друга – забув, що з нею сталося. Ну, хто цi дiвчата? Одна (у квартирi) – то була Ярмiла перед весiллям, iнша – у редакцii – його законна з четверга дружина (про неi, звичайно, вiн говорив трохи м’якiше, але не так багато, бо ж говорить вiн у певному сенсi завжди м’яко). Я, звичайно, не заперечую, що все насправдi було так чи ще гiрше, я тiльки не розумiю, чому це так нудно.
Утiм, в оповiданнях про його наречену одне чарiвне мiсце таки було. Їi батько два роки слабував на меланхолiю, i вона доглядала за ним. Вiкно в кiмнатi хворого потрiбно було весь час тримати вiдкритим, але, коли внизу проiжджав автомобiль, стулки необхiдно було на хвилинку зачинити, бо ж батько не терпiв шуму. Дочка й закривала вiкно. Розповiдаючи про це, Лорен докинув: «Уявляете, мистецтвознавиця!» (Вона й справдi була мистецтвознавицею.)
Вiн менi i свiтлину ii показав. Ймовiрно, гарненьке меланхолiйне еврейське обличчя, вузький нiс, важкi очi, нiжнi довгi руки, дорога сукня.
* * *
Ти питаеш про дiвчину, а я нiчого нового про неi не знаю. Вiдколи вона дала менi тодi лист для тебе, я бiльше ii не бачив. Тодi, щоправда, ми домовилися зустрiтись, але тут якраз прийшли твоi першi листи про розмови з чоловiком, я вiдчув, що не здатен говорити з нею, i пiд слушним приводом скасував зустрiч, але якнайщирiше. Згодом я ще послав iй записку, але, схоже, вона витлумачила ii хибно, бо я отримав вiд неi повчальний материнський лист (де вона, зокрема, просила адресу твого чоловiка); я, зрозумiло, вiдповiв негайно, пневматичною поштою, вже бiльше тижня минуло, i вiдтодi я про неi не чув, а отже, не знаю, що ти iй написала i як це на неi вплинуло.
Я знаю твою вiдповiдь, але хочу побачити ii у писаному виглядi.
* * *
Ти пишеш, що наступного мiсяця, напевно, приiдеш у Прагу. А менi мало не хочеться попросити: не приiзди. Залиш менi надiю, що, якщо коли-небудь я в конечнiй потребi попрошу тебе приiхати, ти приiдеш негайно, але зараз краще не приiзди. Адже тобi доведеться знову виiхати.
* * *
Що до жебрачки, то тут, звичайно ж, не було нi хорошого, нi поганого, я був просто занадто неуважний або занадто зайнятий якоюсь людиною, щоб дiяти iнакше, нiж iз невиразних спогадiв. І одне таке враження, наприклад, говорило: «Не подавай жебраковi забагато, а то згодом пошкодуеш». Зовсiм маленьким хлопчиком я одного разу отримав монетку в шiсть крейцерiв i страшенно хотiв подати ii старiй жебрачцi, яка сидiла мiж великим i малим Рингом. Сума здавалася менi величезною, яку, напевно, жодному жебраковi нiколи не давали, тим-то я соромився перед жебрачкою зробити такий собi нечуваний вчинок. Але вiддати iй грошi було необхiдно, ось чому я розмiняв монетку, подав жебрачцi один крейцер, обiйшов навколо весь комплекс ратушi й аркади на малому Рингу, з’явився з лiвоi руки як абсолютно новий благодiйник, подав жебрачцi ще один крейцер, знову припустив бiгом i щасливо виконав це десять раз. (Може, i менше, по- моему, жебрачка незабаром втратила терпiння i втекла вiд мене.) Хай там як, пiд кiнець я до того змучився, i морально теж, що вiдразу пiшов додому i плакав доти, поки мати не подарувала менi iншу таку ж саму монетку в шiсть крейцерiв.
Сама бачиш, менi з жебраками не щастить, але я все-таки заявляю, що готовий виплатити якiй-небудь жебрачцi бiля Опери все мое нинiшне i майбутне майно найдрiбнiшими вiденськими чеками, за умови, що ти стоятимеш поруч i менi [кiлька слiв написано нечiтко] буде дозволено вiдчувати твою близькiсть.
Франц
(Прага, 19 липня 1920 р.) Понедiлок
Щодо багато чого ти помиляешся, Мiлено.
По-перше, я зовсiм не так серйозно хворий, i варто менi трохи поспати, я почуваюся так добре, як навряд чи коли-небудь вiдчував себе в Меранi. Адже легеневi хвороби здебiльшого найлюб’язнiшi, надто спекотного лiта. Як я впораюся з пiзньою осiнню – над цим питанням i загадаемося згодом. Нинi ж лише деякi дрiбницi змушують мене страждати – наприклад, те, що я нiчогiсiнько не можу робити в своему бюро. Якщо я не пишу до тебе, я лежу у фотелi й виглядаю з вiкна. З нього багато чого видно, бо ж будинок на протилежнiй сторонi – одноповерховий. Не хочу сказати, щоб менi вiд розглядання було вже надто сумно, зовсiм нi, тiльки ось вiдiрватися не можу.
По-друге, я зовсiм не вiдчуваю потреби в грошах, у мене iх багато як трави, а деякi надлишки – наприклад, грошi на твою вiдпустку – мене просто-таки пригнiчують, бо й досi лежать у мене.
По-трете, ти вже зробила – раз i назавжди – вирiшальне для мого одужання i до того ж робиш це знову i знову, щомитi – тим, що добра до мене i думаеш про мене.
По-четверте, все, що ти з легким побоюванням говориш про поiздку до Праги, цiлком вiрно. «Вiрно» – так я написав i в телеграмi, але там це вiдносилося до розмови з твоiм чоловiком, i вже це було едино вiрне. (І взагалi не турбуйся щодо мене: в останнiй день я чекатиму так само, як i в перший.)
Сьогоднi вранцi, наприклад, я раптом чiтко усвiдомив, що боюся – з любов’ю, з тремтiнням у серцi, боюся того, що ти раптово, введена в оману якою-небудь випадковою дрiбницею, з’явишся в Празi. Але чи здатна i справдi яка-небудь дрiбниця вплинути на тебе – на тебе, яка живе воiстину повним життям аж до самих його глибин? І навiть вiденськi нашi днi не повиннi збивати тебе з плигу. Адже навiть там ми, можливо, багато чого завдячували твоiй несвiдомiй надii на те, що ввечерi ти зможеш знову його побачити? Або ось це ще: з твого останнього листа я дiзнався двi новини – про Гайдельберзький план, по-перше, i про паризький план, теж пов’язаний з вiдходом з банку, по-друге, судячи з першого плану, я все-таки якимось чином значуся серед «рятiвникiв», причому гвалтiвникiв. Але я ж водночас i не перебуваю у жодному ряду. А з другого плану менi стало ясно, що i там е майбутне життя, плани, можливостi, сподiванки – i твоi сподiванки теж.
По-п’яте, неабияка частка болiсного твого самокатування (единий бiль, якого ти менi завдаеш) вiдбуваеться тому, що ти пишеш менi щодня. Пиши рiдше, а я i надалi, якщо хочеш, писатиму тобi щодня по листу. І у тебе буде бiльше спокою, щоб займатися роботою, яка дае тобi втiху.
