Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

* * *

Дивно, що твій чоловік збирається написати мені те й те. Може, ще й побити мене, і задушити? Я, їй-бо, цього не розумію. Я тобі, зрозуміло, цілком вірю, але для мене настільки неможливо собі це уявити, що я абсолютно нічого при цьому не відчуваю, як ніби ти була б зараз зі мною і раптом сказала: «Ось у цю хвилину я перебуваю у Відні, там страшний скандал і все таке». І ми б обоє подивилися з вікна в сторону Відня, і, зрозуміло, це анітрохи нас би не зачепило. Але ось ще що: говорячи про майбутнє, чи не забуваєш ти іноді, що я єврей – jasné, nezapletené[90]? О, єврейство – небезпечна штука, навіть і біля ніг твоїх.

* * *

Прекрасна записка, та, що від Сташі. Але не можна сказати, щоб в цій тодішній записці вона була не така, як нині, у записці її просто немає, вона каже за тебе, неймовірне злиття між нею і тобою, майже щось духовне, немов би хтось, сам майже незворушний, адже не сміє бути більше ніж посередником, переказує почуте, і до того ж – свідомість цього тут присутня і становить гордість і красу цілого – почути це і зрозуміти здолав тільки він один. Але вона, як на мене, абсолютно така ж, як тоді; таку записку вона б, напевно, могла написати і сьогодні, якщо б склалися подібні обставини.

Дивна річ із цими історіями, що їх ти мені розповіла. Вони пригнічують мене не тому, що вони «про євреїв» і що будь- якому єврею, вже якщо загальний казан на стіл поставлено, доводиться сьорбати свою частку цього огидного, отруйного, але й древнього і, властиво, вічного пійла, – зовсім тому вони мене не пригнічують. Ет, чи не протягнеш ти мені зараз поверх них руку, щоб я довго, довго тримав її у своїй?

Вчора я знайшов нарешті могилу. Коли шукаєш її несміливо, то її і справді неможливо знайти, я ж не знав, що це могила твоїх родичів по материнській лінії, та й прочитати написи можна, тільки якщо уважно до них нахилятися, – золото майже до решти пообсипалось. Я довго стояв там, могила гарна, така незламно кам’яна, щоправда, цілком без квітів, але нащо ця купа квітів на могилах, я ніколи цього не міг второпати. Кілька строкатих гвоздик я поклав геть на краєчку. На цвинтарі мені було краще, ніж у місті, і відчуття це довго зберігалося, містом я довго ходив, як цвинтарем.

Енічек – це твій молодший брат?

Чи справді ти здорова? На картці з Ной Вальдеґґа ти на вигляд явно хвора, там це, звичайно, перебільшено, але все-таки лише перебільшено. Справжньої твоєї світлини я так і не маю. На одній стоїть аристократично витончена, тендітна, охайна дівчинка, яку вже геть скоро, за рік-два, заберуть з монастирського пансіону (куточки губ, щоправда, трішки поопускались, але це лише через витонченість і побожну лагідність), а другу світлину хоч зараз на пропагандистський плакат: «Ось як нині живуть у Відні». Між іншим, на цій другій світлині ти знову жахливо нагадуєш мені мого загадкового першого друга; коли-небудь я тобі про нього розповім.

А до Відня я не приїду, ні; зовні для цього знадобилися б або відверта брехня (об’явитися на службі хворим), або два вихідних дні поспіль. Але це ще тільки зовнішні перешкоди, друже (це я говорю сам із собою). Сташа так довго була в тебе у Вельславіні? Я писав щодня, ти, ймовірно, отримуватимеш листи ще.

Телеграма! Дякую, дякую, беру всі закиди назад; але то були і не докори зовсім – та ж ласка, тільки гладив я цього разу не долонею, а навідворіть долоні, бо вона давно вже вся назаздростилася. – До мене знову заходив той молодий поет і графік (але головним чином він музикант), він заходить постійно, сьогодні він приніс дві гравюри (на одній Троцький, на іншій – Благовіщення – як бачиш, його Світ не вузький); щоб зробити приємне йому і собі, я швидко перекинув ниточку до тебе, сказавши, що пошлю їх своєму другові до Відня; правда, непередбаченим наслідком було те, що я замість одного отримав по два примірники кожної гравюри (твої я збережу тут – або ти хочеш отримати їх одразу?). Ну а потім прийшла телеграма; поки я її читав і читав, і не міг начитатися, переповнений радістю і вдячністю, він і далі любісінько базікав (при цьому він зовсім не має наміру заважати, о ні, скажи я, що у мене є справи, і якби я сказав це голосно, щоб він отямився, то юнак обірвав би себе на півслові і втік, анітрохи не ображаючись). Сама по собі звістка вельми важлива, але подробиці важитимуть ще більше. І перш за все: як це ти повинна «себе берегти», це ж неможливо; на мене, більшої нісенітниці лікар і сказати не міг. Ах, погано це все; але, у всякому разі, – дякую тобі, дякую.

(Прага, 29 липня 1920 р.) Четвер, трохи пізніше

Отже, щоб не залишалося жодних сумнівів, Мілено.

Можливо, нинішній мій стан і тепер інший, що краще не буває; можливо, я виніс би і ще більше щастя, і захищеності, і повноти – хоча зовсім у цьому не впевнений, тим більше тут, у Празі, – але, хай там як, загалом мені добре, і радісно, і вільно – абсолютно незаслужено добре, так добре, що навіть страшно стає, – і якщо такі умови хоч трохи протримаються без особливих зривів, якщо я щодня отримуватиму від тебе бодай слово і відчуватиму по ньому, що ти не вкрай замучена, то, можливо, вже цього буде достатньо, не муч себе більше; а фізику я ніколи не розумів (хіба що про «стовп полум’я» мені зрозуміло – це ж фізика, так?), і vaha svìta[91] я теж не розумію, а вони мене, напевно, і того менше (та й що робити таким неймовірно величезним вагам з моїми 55-ма кілограмами в голому вигляді, вони їх просто не помітять і тому напевно навіть не смикнуться), і я тут точно такий самий, яким був у Відні, і твоя рука спочиває в моїй, поки ти її не віднімеш.

* * *

Вірш Верфеля як портрет, який дивиться на кожного, зокрема й на мене, а головне, на лиходія, який його на додачу ще й написав.

* * *

Твоє зауваження з приводу відпустки я не зовсім розумію. Куди ти хотіла б поїхати?

(Прага, 30 липня 1920 р.) П’ятниця

Тобі неодмінно треба знати, Мілено, люблю я тебе, ти знову і знову ставиш мені це важке запитання, але як на нього відповісти в листі (хай це навіть і останній недільний лист)? Ось коли ми незабаром побачимося, я тобі напевно це скажу (якщо не відмовить голос).

Тільки не пиши більше про поїздку до Відня; я не приїду, але кожною згадкою про це ти немов підносиш язичок полум’я до моєї оголеної шкіри, полум’я вже перетворилося на маленьке багаття, воно не згасає, а горить рівно, ба – навіть розгорається. Ти не можеш цього захотіти.

Цих квітів, що ти отримала, мені дуже шкода. Через жаль я навіть не зміг розібрати, що це за квіти. Тим-то вони тепер стоять у твоїй кімнаті. Якби я і справді був шафою, то серед білого дня взяв би і висунувся геть із кімнати. Так і стояв би в передпокої – принаймні доти, доки вони не зав’януть. Ні, це недобре. І все так далеко – хоча ручка твоїх дверей так само близько у мене перед очима, як оцей каламар.

Звичайно, у мене є твоя вчорашня, ні, позавчорашня телеграма, але квіти і тоді ще стояли живі. А чому вони тебе тішать? Якщо це твої «найулюбленіші», тоді ти повинна радіти всім узагалі подібним квітам на землі – чому ж саме цим? Але, можливо, це теж надто важке запитання, і відповісти на нього можна тільки усно. Так, але де ти? У Відні? А де це – Відень?

Не можу позбутися цих квітів. Кернтнерштрассе – ах, це вже щось примарне, сон, мрія, примарилося нічного дня, – а квіти реальні, вони заповнили всю вазу (ти говориш: náruč[92] – і притискаєш їх до грудей), доторкнутися до них не можна, адже це твої «найулюбленіші». Ну, почекайте, ось вийде Мілена з кімнати, я вас схоплю і викину у двір.

Чому ти сумна? Що-небудь трапилося? І ти мені нічого не кажеш? Ні, це неможливо.

Ти питаєш про Макса, але він же давно тобі відповів, я, щоправда, не знаю що, але в неділю він при мені опустив лист. А мій недільний лист ти отримала?

Учора був украй неспокійний день, не болісно неспокійний, а просто неспокійний, – можливо, наступного разу я про це розповім. Головне – що у мене в кишені була твоя телеграма: ходити з нею – це абсолютно особливе відчуття. Існує особлива людська доброта, про яку люди не підозрюють. Наприклад, йдеш у напрямку до Чехового моста[93], витягаєш по дорозі телеграму і читаєш (слова її завжди новина; прочитаєш їх, увібравши в себе – папір порожній, але як тільки застромиш аркуш у кишеню, він знову миттю заповнюється словами). Тут ти озираєшся і побачиш сердиті міни, в них не заздрість, ні, але все-таки на цих обличчях написано: «Як? Саме тобі прийшла ця телеграма? Про це треба терміново повідомити нагору. Хай хоча б негайно будуть послані до Відня квіти (оберемок). У кожному разі, ми цю справу з телеграмою так не залишимо». Але де там, куди не глянь, усе спокійно, рибалки і далі надять рибу, роззяви і далі на них витріщаються, діти грають у футбол, жебрак біля входу на міст збирає крейцери[94]. Звичайно, якщо придивитися уважніше, в усьому цьому є якась нервовість, люди змушують себе робити те, що вони робили й до цього, щоб не виказати своїх думок. Але саме те, що вони себе змушують, дуже зворушливо з їх боку, – ніби звідусіль чується голос: «Усе так і є, телеграма належить тобі, ми згодні, ми не збираємося з’ясовувати, чи мав ти право її отримати, ми закриваємо на це очі, можеш собі її залишити». І коли я за хвилину витягаю її знову, спочатку виникає побоювання, що вони-таки розгніваються, – мовляв, чого це я принаймні не знітився і не сховався, – але ні, вони не сердяться, як були, так і є.

* * *

Увечері я знову розмовляв з одним палестинським євреєм, пояснити це в листі неможливо (я маю на увазі важливість цієї розмови для мене), – маленький, майже крихітний, миршавий, бородатий, одноокий чоловічок. Але він забрав у мене півночі – раз по раз згадувався. Наступного разу розповім детальніше.

* * *

Отже, паспорта у тебе немає і можливості отримати його – теж?

(Прага, 31 липня 1920 р.) Субота

Я неуважний і сумний – загубив твою телеграму; вона, звичайно, не могла зовсім загубитися, але вже одне те, що доводиться її шукати, вибиває мене з колії. Між іншим, це все ти винна: якби вона не була така прекрасна, я б не крутив її весь час у руках.

Лише одне мене втішає – те, що ти написала про лікаря. Тож кровотеча нічого не означала; що ж, я ж так і припускав – у медицині я битий собака. А що він говорить про пошкодження в легенях? Голодування і тягання валіз він напевно тобі не прописав. А з тим, щоб ти і надалі була добра до мене, він погодився? Або про мене взагалі не було мови? Так, але як я можу тоді всім цим задовольнитися, якщо лікар не виявив ані найменшого мого сліду? Або виявлене ним пошкодження в легенях – це мій дефект?

Так справді немає нічого серйозного? І єдине, що йому спало на думку, – це відіслати тебе на місяць у село? Не так вже й багато.

Але проти самої поїздки в село я нічого не маю – в усякому разі не набагато більше, ніж проти життя у Відні. Їдь, будь ласка, їдь. Колись ти писала про надії, які покладаєш на таку поїздку; для мене цього достатньо, щоб бажати її.

Тепер – ще раз – про мій приїзд до Відня. Коли ти пишеш про це серйозно, це найгірше – тоді ґрунт тут справді починає гойдатися, і я з трепетом чекаю, коли він мене викине. Не викидає. Про зовнішню перешкоду (про внутрішні не кажу: хоч вони і сильніші, вони б мене не втримали, не тому що я сам сильний, а тому що занадто слабкий, щоб дозволити їм утримати себе) я вже писав, для цієї поїздки мені довелося б вдатися до брехні, а брехні я боюся, не як чесна людина, а як учень. Крім того, є у мене таке відчуття – принаймні передчуття, – що одного разу мені, чи заради себе самого, чи заради тебе, неодмінно, неминуче доведеться їхати до Відня, а вдруге я не зможу збрехати навіть і як гультяй – учень. Ця можливість майбутньої брехні – мій резерв, ним я живу, так само як і твоєю обіцянкою в потребі відразу ж приїхати. Тому-то я і не приїду зараз; замість реальності цих двох днів (будь ласка, не змальовуй їх, Мілено, це майже катування для мене – ще не злидні, але безмежна жага) – замість реальності цих двох днів я маю їхню невпинну можливість.

А квіти? Вони, звичайно, вже зів’яли? З тобою бувало коли-небудь, щоб квіти потрапляли «не в те горло», як мені ці? Жахливо неприємне відчуття.

У твою суперечку з Максом я не втручаюся. Тримаюся осторонь, визнаю кожному рацію і почуваюся ніби в схованці. Ти, безперечно, маєш слушність у всіх своїх міркуваннях, але тепер спробуй встати на його місце. У тебе є батьківщина, і ти можеш її знехтувати (можливо, це і найкраще, що можна з нею зробити, – особливо якщо врахувати, що те, що в ній можна знехтувати, зневажити все одно неможливо). А у нього батьківщини немає і тому нехтувати йому нема чого, і він увесь час має думати про те, як би її знайти і побудувати, – весь час: чи знімає він капелюх із цвяха, чи лежить на сонці в басейні або пише книгу, яку ти перекладатимеш (тут він, напевно, ще найменш напружений – але ж ти, бідолашна, кохана моя, яку роботу ти завдала собі на плечі з почуття провини, я бачу, як ти горбатієш над цією роботою, шия гола, я стою за тобою, а ти і не скажеш, – будь ласка, не лякайся, якщо відчуєш дотик моїх губ, бо це не поцілунок, то лише безпорадне моє кохання), – ех, Макс, він увесь час повинен про це думати, навіть коли пише тобі.

І ось що дивно: в цілому справедливо проти нього боронячись, у деталях ти йому піддаєшся. Він явно писав тобі про моє життя з батьками і про Давос. Усе це не так. Звичайно, жити разом з батьками – це дуже погано, причому погано тут не тільки проживання пліч-о-пліч, але й ціле життя, саме занурення в це коло доброти і любові (ах так, не знаєш ти мого листа до батька), борсання мухи на клейкій стрічці, – але, між іншим, у цьому є і свої очевидні переваги, один бореться під Марафоном, інший за обіднім столом, бог війни і богиня перемоги панують усюди. До того ж просто так, механічно взяти і переселитися – який у цьому сенс, особливо якщо й далі обідати вдома, що зараз для мене, звичайно ж, найкраще. А про Давос поговоримо наступного разу. Якщо я і хотів би, щоб Давос чимось мені прислужився, то, від’їжджаючи, не проти був би дістати поцілунок.

(Прага, 31 липня 1920 р.) Субота, трохи пізніше

Як не крути твій сьогоднішній лист, такий милий, такий відданий, який приніс мені стільки радості і щастя, – це таки «лист рятувальника». Мілена серед рятувальників! (Якби я був серед них, чи була б вона тоді вже зі мною? Ні, якраз тоді, напевно, ні.) Мілена поміж рятувальників – вона, на самій собі досвíдчивши це, переконує знову і знову, що врятувати іншу людину можна тільки самим фактом свого буття, і нічим іншим. І ось вона, яка врятувала мене вже одним тим, що вона є, намагається тепер заднім числом зробити те ж саме іншими, такими куди жалюгіднішими засобами. Коли людина рятує потопельника, це, звичайно, подвиг, але коли вона потім дарує врятованому ще й абонемент на уроки плавання – це навіщо? Навіщо рятівнику полегшувати собі завдання, навіщо він відмовляється і надалі рятувати іншого тільки самим фактом свого буття, своєї постійної готовності врятувати, нащо він перекладає цей обов’язок на плечі тренерів та власників давоських готелів? А крім усього іншого, я важу цілих п’ятдесят п’ять кілограмів і сорок грамів! І куди я полечу, якщо ми одне з одним тримаємося за руки? А якщо ми полетимо обоє, тоді навіщо все це? І крім того – ось, власне кажучи, суть усіх моїх попередніх розумувань, – я ніколи більше не поїду від тебе в таку далечінь. Я ж щойно вибрався з тяжкого ув’язнення Мерано.

Субота, увечері

Усе це було написано, я хотів сьогодні ще дещо написати, але тепер це не має значення. Я повернувся додому, побачив у темряві невідомий лист на столі, переглянув його, мене кілька разів кликали вечеряти, я щось їв, а воно, на жаль, не хотіло зникати з тарілки ніяким іншим шляхом – ковтай його, та й годі, – потім прочитав лист ґрунтовно, повільно, квапливо, несамовито, тремтячи від щастя, якоїсь миті здивувавшись – неможливо повірити у щось, але воно тут, перед тобою, ти все-таки не віриш, але раптом знічуєшся, змиряєшся і розумієш: ось і віра, – а в кінці розпачуєш, розпачуєш, розпачуєш, аж серце колотиться. «Приїхати не можу» – це я знав уже з першого рядка і до останнього, хоча в проміжку стільки раз побував у Відні, – так у довгу ніч, коли сну хоч би тобі тінь, людина з десяток разів бачить сни, що тривають з півхвилини кожен. Потім я сходив на пошту, послав тобі телеграму, трохи заспокоївся і ось сиджу над цим листом. Сиджу і мучуся жалюгідним обов’язком доводити тобі, що приїхати я не можу. Правда, ти пишеш, що я людина не слабка, тож, можливо, мені це вдасться, але важливіше, щоб мені вдалося витримати наступні тижні, з яких кожен уже зараз невідступно і глузливо дивиться на мене, ніби запитує: «Ти, отже, справді не поїхав до Відня? Отримав такий лист – і не поїхав? Не поїхав? Справді не поїхав?» Я не розумію музики, але цю музику, на жаль, я розумію краще за всіх музикантів. Я не міг поїхати, бо не можу брехати на службі. Себто я можу брехати і на службі, але тільки з двох причин – зі страху (це, отже, чисто службова справа, вона з цієї сфери, тут я брешу без будь-якої підготовки, навмання, натхненно) або в разі крайньої потреби (то тобто коли «Ельза» справді захворіє, – Ельза, Ельза, не ти, Мілено, ти не можеш захворіти, ось це була б уже крайня потреба, про неї я і думати не хочу), – отже, в разі потреби я збрешу, оком не моргнувши, тут не потрібні жодні телеграми, над бідою вже не владне ніяке бюро, тут я поїду з дозволу або без нього. Але у всіх випадках, коли в числі причин для брехні найголовнішим буде щастя, потреба і щастя, я не зможу збрехати, не зможу – точно так само, як не зможу підняти двадцятикілограмову гирю. Якби я прийшов з телеграмою про Ельзу до директора, вона напевно випала б у мене з рук, а коли випала б, я напевно на неї, на цю брехню, наступив би, а коли наступив, напевно зараз же вибіг з директорського кабінету, ні про що не попросивши. Ти зрозумій, Мілено, бюро ж не просто дурний заклад (він, звичайно, і нерозумний теж, дурості в ньому хоч відбавляй, але не про це зараз мова, до того ж воно більше фантастичне, ніж нерозумне) – воно ще й все моє колишнє і нинішнє життя, я можу, звичайно, від нього відкинутись, і це, можливо, було б зовсім непогано, але поки це все-таки моє життя, я можу розпоряджатися ним безладно – працювати абияк (що я і роблю), без кінця ухилятися (що я і роблю), при всьому при цьому гнути кирпу (що я і роблю), спокійно приймати як належне найдоброзичливіше ставлення до себе, яке тільки можливе в бюро, – але раптом збрехати, для того щоб зірватися з місця і, як вільна людина (це я, звичайнісінький найманий службовець!), поїхати туди, куди мене жене «всього лише» елементарне серцебиття, – ні, так брехати я не можу. Але що я хотів тобі написати, ще перш ніж отримаю твій лист, – це ось що: я на цьому ж тижні виправляю собі новий паспорт або, в усякому разі, зроблю лад у старому, щоб приїхати по змозі без зволікання, коли буде необхідно.

* * *

Перечитав усе і зрозумів, що зовсім не те хотів сказати і що, отже, ніякий я не «сильний», якщо не зумів сказати як треба. Додам ще одне: напевно, я здатен там збрехати ще меншою мірою, ніж змогла б людина, яка вважає (а така більшість чиновників), що всі до неї несправедливі, що вона надсаджується на роботі (якби я так думав про себе, це був би вже майже швидкий потяг на Відень!), що бюро являє собою якусь зле керовану машину (він би робив це багато краще), що в цій машині він, через цю безглуздість управління, працює не на своєму місці: він, за його здібностями, най-най-чільніше колесо, а мусить працювати най-най-меншим коліщатком і т. д.; а для мене бюро – як це було і зі школою, гімназією, університетом, сім’єю, з усім взагалі – жива людина, яка, де б я не був, дивиться на мене невинними очима, людина, з якою я якимось незрозумілим мені чином пов’язаний, хоча вона мені більш чужа, ніж ті люди, що їдуть зараз, я чую, на автомобілях Ринґом. Чужа вона мені до божевілля, але саме тому і треба бути особливо до неї уважним, адже я майже не приховую своєї чужості, але хіба така невинність здатна її взагалі розпізнати, – тому-то я і не можу збрехати; ні, я не «сильний», і писати не можу, і нічого не можу. А ти, Мілено, ще й одвертаєшся від мене, не надовго, я знаю, але, бач, довго людина і не витримає, якщо серце не б’ється, а як же йому битися, якщо ти відвернулася?

Якщо б ти змогла послати мені телеграму після цього листа! Це лише вигук, не прохання. Тільки якщо зможеш зробити це вільно – а ти зробиш. Тільки тоді – ти бачиш, я навіть не підкреслюю ці слова.

Я забув ще третю умову, яка змогла б полегшити мені брехню: якщо б ти була поруч зі мною.

Але тоді це була б і найбезневинніша брехня на світі – тоді-бо в директорській кімнаті не було б нікого, крім тебе.

(Прага, 1 серпня 1920 р.) Неділя

Не знаю поки, що ти скажеш щодо вечірнього суботнього листа, і ще довго не знатиму, як би там не було, сиджу зараз у бюро, недільний чергування (теж дивне заняття, сидиш, і всі інші під час таких чергувань працюють, зрозуміло, менше, ніж звичайно, я – рівно стільки ж), похмуро, то дощ накрапає, то хмарне світло заважає писати – словом, усе сумно і прикро, інакше не скажеш. Ти ось пишеш, що в мені є радість життя, але сьогодні її майже немає; та й звідки б їй узятися – що дасть її, нинішня ніч, нинішній день? У глибині душі вона, попри все, є (приходь час від часу, добре слово), а ось на поверхні її обмаль. Я і сам собі таким не подобаюся, сиджу тут перед дверима дирекції, директора немає, але я б не здивувався, якщо б він раптом вийшов і сказав: «Мені ви теж не подобаєтеся, тому я вас звільняю». – «Спасибі, – скажу я, – мені це дуже до речі, бо треба терміново з’їздити до Відня». – «Так, – скаже він, – тепер ви мені знову подобаєтеся, і я вас не звільнятиму». – «Ах, – скажу я, – значить, знову не можна поїхати». – «Чому? – скаже він. – Ви мені знову не подобаєтеся, і я вас звільняю». І так до нескінченності.

Сьогодні, здається, вперше відтоді, як повернувся до Праги, я бачив тебе уві сні. Передранкове сновидіння, коротке і важке, після поганої ночі урвав-таки трошки сну. Пам’ятаю мало що. Ти була в Празі, ми йшли Фердінандштрассе, приблизно навпроти Вілімека, у бік набережної, по інший бік вулиці пройшли якісь твої знайомі, ми озирнулися і провели їх поглядом, ти заговорила про них, може бути, мова зайшла і про Красу[95] (він не в Празі, я знаю, адресу його я спробую з’ясувати). Ти говорила як завжди, але в цьому прозирав якийсь незбагненний, невловимий протест, я нічого не сказав, але проклинав себе, просто-напросто висловив прокляття, яке лежало на мені. Потім ми були в кав’ярні, ймовірно в кафе «Уніон» (воно ж було по дорозі), за нашим столиком сиділи якийсь чоловік і дівчина, але їх я зовсім не пам’ятаю, і ще один чоловік, дуже схожий на Достоєвського, тільки молодий, чорнобородий і чорнявий, усе, наприклад, брови і горби над очима, виглядало надзвичайно потужно. А ще ми з тобою. І знову твого протесту ніщо не видавало, але він усе одно був. Обличчя в тебе – я просто очей не міг відірвати від болісної чудноти – було напудроване, причому дуже помітно, невміло, погано, до того ж, напевно, було жарко, і на твоїх щоках утворилися цілі картини з пудри, я їх і зараз бачу. Я знову і знову нахилявся вперед, щоб запитати, чому ти напудрована; а ти, помітивши, що я хочу задати питання, попереджувально – протест-бо був непомітний – питала: «Чого ти хочеш?» Але я не міг запитати, мені бракувало сміливості, і при цьому я якимось чином здогадувався, що ця напудрованість – випробування для мене, вирішальне випробування, щоб я саме поставив своє запитання, адже я хотів, але сміливості бракувало. Ось так сумний сон навалювався на мене. До того ж мене мучив ще й цей Достоєвський. Зі мною він тримався десь так само, як ти, але все ж і трішки по-іншому. Коли я питав про що-небудь, він був дуже привітний, співчутливий, щиро нахилявся вперед, коли ж я знову не знав, що запитати і що сказати – а так відбувалося щохвилини, – він ривком відкидався назад, заглиблювався в книгу, забував про все на світі, а надто про мене, зникав у своїй бороді і волоссі. Не знаю, чому це було для мене так нестерпно, і я знову і знову – інакше я не міг – мусив притягати його до себе питанням і щоразу знову втрачав його зі своєї ж вини.

Є у мене маленька розрада, що не забороняй мені її сьогодні, переді мною лежить «Трибуна», я зовсім навіть не порушував заборону і не купував її, а позичив у шваґра, ні, шваґро позичив її мені. Будь ласка, не позбавляй мене цього щастя. Адже загалом мене не цікавить поки, що там написано, але я чую голос – мій голос! – у галасі світу, не лишай мене цього щастя. І як це все чудово! Не знаю, як це виходить, я ж читаю тільки очима, а моя кров негайно все дізналася і палко несе це в собі. І до чого весело. Я, звичайно, належу до другої групи: гиря на ногах – це якраз моя власність, і я зовсім не згоден, що мою суто приватну обставину роблять публічним надбанням; одного разу хтось сказав, що я плаваю, як лебідь, але це був не комплімент. А ще це викликає хвилювання. Я здаюся собі велетнем, який, витягнувши руки, утримує публіку від тебе на відстані – йому доводиться тяжко, він повинен утримати публіку і все ж хоче чути кожне твоє слово, ні на секунду не втрачаючи тебе з уваги, – публіка, ймовірно, твердолоба, страшенно дурна, а до того ж жіночна, яка, напевно, ще й кричить: «Де мода? Ну, де ж нарешті мода? Усе, що ми бачили досі, “лише” Мілена». Лише і цим «лише» я живу. А решту світу я взяв, як Мюнхгаузен лафети Гібралтару[96], та й скинув у величезне море. Як? Весь інший світ? А брехати? У бюро ти брехати не можеш? Авжеж, я сиджу там, як і раніше похмурий, і лист завтра не прийде, і цей сон – остання звісточка від тебе.