Так було вчора, сьогоднi ж я, наприклад, мiг би сказати, що напевно приiду до Вiдня, але, позаяк сьогоднi – це сьогоднi, а завтра – це завтра, я залишаю для себе свободу дiй. Зненацька я тебе у жодному разi не заскочу i вiдразу пiсля четверга теж не з’явлюся. Якщо я поiду до Вiдня, то попереджу тебе пневматичною поштою (нiкого, крiм тебе, я не змiг би бачити, це вже точно) – але десь у вiвторок цього напевно не станеться. Я би приiхав на Пiвденний вокзал – куди iхатиму, ще не знаю, тож у готелi бiля Пiвденного вокзалу зупинюся; шкода, що я не знаю, де ти в тому кварталi даеш уроки, тодi я мiг би чекати там тебе годинi о п’ятiй. (Цю фразу я, мабуть, читав уже в якiйсь казцi – десь поблизу вiд iншоi фрази: «А якщо вони не померли, то живуть iще й досi».) Вивчав сьогоднi план Вiдня, на мить менi здалося незбагненним, навiщо збудували таке величезне мiсто, – адже тобi потрiбна одненька кiмната.
Ф.
Можливо, я написав залишеною поштою кiлька листiв Поллак[40 - Йдеться швидше за все про сестру Кафки – Валлi (Валерi), що 1913 року вийшла замiж за Йозефа Поллака (1882–1942).].
(Меран, 24 червня 1920 р.) Четвер
Коли не виспишся, буваеш куди спритнiший, анiж коли висипаешся, вчора я трошки виспався i вiдразу ж понаписував усiляких дурниць щодо поiздки до Вiдня. Зрештою, ця поiздка не дрiбниця, щоб брати ii на кпини. Я жодним чином не збираюся тебе вражати, на одну думку про це мене бере з-за спини. Я ж зовсiм не з’явлюся до тебе на квартиру. Якщо в четвер ти не отримаеш листа пневматичною поштою, значить, я поiхав до Праги. До речi, як кажуть, я приiхав би таки на Захiдний вокзал, – учора я, здаеться, написав про Пiвденний, – ну, та це все одно. І я не надто вже сильно переступаю середню межу непрактичностi, нетранспортабельностi, недбалостi (за умови, що трохи посплю), можеш iз цього приводу не турбуватися, якщо я сяду в вагон, який iде до Вiдня, то i вийду скорiше за все у Вiднi, найбiльшi клопоти пов’язанi з посадкою. Отже, до побачення (не конче у Вiднi, можна i в листах).
Ф.
«Ropucha»[41 - Мiлена Єсенська посилала Кафцi свiй переклад новели Густава Майрiнка «Прокляття жаби».] чудова – чудова, але водночас не те щоб чудова – не надто чудова, це iсторiя як стонога; щойно одного разу жартома приштрикнули ii до землi, вона бiльше не може пересуватись i заклякае, неспроможна рушити навспак, будь-яка свобода, рух першоi половини втрачено. А крiм того, читаеться вона, як лист Мiлени Є., якщо це лист, то я йому вiдповiм.
Що ж до «Мiлени», то германство i еврейство не мае з цим нiчого спiльного. Краще за всiх чеську розумiють (не кажучи, звичайно, про чеських евреiв) панове з «Na?erec», на другому мiсцi – читачi цього журналу, на третьому – передплатники, а я передплатник… І як такий кажу тобi, що в «Мiленi» чеського тiльки i е що зменшувальна форма: «Мiленко». Подобаеться тобi це чи нi, але так стверджуе фiлологiя.
(Меран, 25 червня 1920 р.)
Так, ми починаемо неправильно розумiти одне одного, Мiлено. Ти думаеш, я хотiв допомогти тобi, але ж я хотiв допомогти собi. Нi слова бiльше про це. І про снодiйне я тебе не запитував, скiльки я знаю.
Я ледве знав Отто Гросса[42 - Син професора права Ганса Гросса, студент-психоаналiтик, 1921 року заморив себе голодом.]; але я помiтив, що тут щось важливе простягало принаймнi руку зi «смiшного». Безпорадний настрiй його друзiв i родичiв (дружина, швагро, ба – загадково мовчазне немовля серед дорожнiх сумок – щоб вiн, бува, не випадав iз лiжка, коли лишався сам – пив чорну каву, iв садовину, iв усе, що хотiв) дещо нагадував настрiй послiдовникiв Христа, коли тi стояли попiд розiпнутим. Я тодi саме приiхав з Будапешта, куди супроводив мою наречену i потiм, як викручена ганчiрка, iхав до Праги попри крововилив. Гросс, дружина i швагро iхали з тiеi ж нiчноi поiздки. Корова рад-не-рад, як завжди спiвала й шумiла пiвночi, жiнка тулилась у кутку в смiттi – мiсця нам дiсталися в коридорi, i ми спали (мiцно, але убезпеченi без видимого успiху Гросса). А Гросс майже цiлу нiч щось менi розказував (хiба що зрiдка ненадовго перериваючись, вочевидь, щоб зробити собi iн’екцiю), прийнамнi так менi здавалося, бо ж, власне, я нiчогiсiнько не тямлю. Вiн пояснював свое вчення на прикладi якогось фрагменту Святого Письма, що його я не знав, але через лякливiсть i втому я не казав про це. Вiн без упину розбирав цей уривок, безперервно подаючи новий матерiал, без упину вимагаючи мого розумiння. Я механiчно кивав, а вiн майже розпливався менi перед очима. До речi, я вважаю, що навiть при доброму розумi я б цього не збагнув, моя думка холодна й повiльна. Так спливла нiч. Були й iншi перерви. Часом вiн зупинявся на кiлька хвилин, узявшись за щось i пiднiсши руки, геть напружений, дорогою тремтiв усiм тiлом i при цьому спав. Згодом у Празi я бачив його лише перебiжно.
Так, звичайно, не те щоб немузикальнiсть була нещастям; по-перше, для мене це не нещастя, а рiч спадкова вiд предкiв (дiд мого батька був м’ясником у селi бiля Страконiце[43 - Мiсто на пiвденному заходi Чехii в Пiвденночеському краi, на рiчцi Отавi (басейн Влтави).], менi не треба було iсти стiльки м’яса, скiльки вiн нарубував i до певноi мiри мене пiдтримував), ба – спорiдненiсть важить для мене багато, а втiм, це-таки людське нещастя, подiбне до того, коли не можеш заплакати чи заснути. І зрозумiти музичних людей означае ж майже немузичнiсть.
Ф.
Якщо приiду до Вiдня, телеграфую або напишу тобi, отже, на поштамт. У вiвторок або в середу. Зрозумiло, всi листи були оплаченi, невже по конверту не видно, що марки зiрвали?
(Меран, 25 червня 1920 р.) П’ятниця, ввечерi
Понаписував сьогоднi вранцi всiляких дурниць, i ось прийшли обидва твоiх листи, такi переповненi, такi милi. Вiдповiм я на них усно: у вiвторок, якщо не трапиться нiчого несподiваного в менi або зовнi, я буду у Вiднi. Було б, звичайно, вельми розумно, якби я (на вiвторок, менi здаеться, припадае свято, i можливо, що пошта, з якою я збираюся тобi в Вiднi телеграфувати або надiслати листа, буде закрита) вже сьогоднi тобi сказав, де я тебе чекатиму, але я б до того часу просто задихнувся, якщо б зараз назвав тобi якесь мiсце i потiм три днi бачив його перед собою – порожне i змушене чекати того моменту, коли у вiвторок я прийду туди такоi-то i такоi-то години. О, Мiлено, чи е взагалi в свiтi стiльки терпiння, скiльки треба на такого, як я? Скажеш менi про це у вiвторок.
Ф.
(Поштова листiвка, поштовий штамп: Wien 29.VI.20) Адресат: M. Jesenskа Wien VIII До запитання Postamt Bennogasse-Josefst?dterstra?e Посилач: Dr. Kafka Hotel Riva Вiвторок, 10 година ранку
До 12-i години цей лист, мабуть, не прийде, напевно навiть не прийде, зараз уже 10.
Тодi все вiдкладаеться на завтра; можливо, це i добре, бо ж хоч я i в Вiднi, сиджу в кафе бiля Пiвденного вокзалу (що тут за какао, що за печиво, i цим ти живеш?), але я ще як би не зовсiм тут, двi ночi поспiль не спав, утiм, невiдомо, чи засну i третьоi, в цьому готелi «Рiва» бiля Пiвденного вокзалу, поруч з гаражем. Загалом, нiчого кращого не можу придумати, крiм ось цього: чекаю на тебе в середу перед готелем, починаючи з десятоi ранку. Прошу тебе, Мiлено, не лякай мене – не з’являйся несподiвано збоку або ззаду, i я теж не буду.
Сьогоднi, можливо, займуся оглядом визначних пам’яток: Лерхенфельдерштрассе, пошта, по окружному поясу вiд Пiвденного вокзалу до Лерхенфельдерштрассе, крамниця вуглярки та iн., – постараюся бродити якнайнепомiтнiше.
Твiй
[Прага, 4 липня 1920 р.] Недiля
Сьогоднi, Мiлено, Мiлено, Мiлено – нiчого iншого писати сьогоднi не можу! Одначе. Отже, сьогоднi, Мiлено, пишу лише в поспiху, втомi i неприявностi (останне, втiм, напевно збережеться i завтра). Та й як не бути втомленим? Хворому пообiцяли вiдпустку на цiлих три мiсяцi, а дали чотири днi, причому вiд вiвторка до недiлi лише уривками, та до того ж вiдрiзали вiд кожного дня вечiр i ранок. Хiба правда не за мною, що я не зовсiм видужав? Хiба не за мною правда? Мiлено! (Це тобi на вухо, на лiве, а ти лежиш на бiдному лiжку, спиш глибоким сном доброго походження i повiльно, ще нiчого не усвiдомлюючи, повертаешся з правого боку на лiвий – до моiх губ.)
Як я доiхав? Спочатку все було дуже просто, на перонi не виявилося газет. Зайвий привiд вибiгти на площу, але тебе там уже не було – усе гаразд. Я зайшов у купе, потяг рушив, я розкрив газету, почав читати – усе було ще гаразд; за кiлька хвилин я вiдклав газету – i раптом зрозумiв, що тебе вже немае зi мною, вiрнiше, ти була зi мною, я це вiдчував усiм своiм еством, але тепер це твое буття зi мною було зовсiм iншим, нiж у минулi чотири днi, i я мав ще до цього звикнути. Почав знову читати, але щоденник Бара[44 - Кафка говорить про «Щоденник» (1909) австрiйського письменника, публiциста i критика Германа Бара (1863–1934). Окремi тексти його друкувалися спершу на сторiнках декiлькох видань.], що починався описом курорту Кройц у Грайнi на Дунаi. Тодi я вiдклав газету, але, коли виглянув у вiкно, повз якраз проiжджав потяг, i на вагонi був напис: «Грайн». Я вiдвiв погляд i почав роздивлятися по купе. Пан навпроти читав «Nаrodn? Listy» вiд минулоi недiлi, там я побачив фейлетон Ружени Єсенськоi[45 - Тiтка Мiлени (1863–1940), регулярна дописувачка газети «Nаrodn? Listy».], попросив почитати; починаю читати – без ладу, знову кидаю – i ось сиджу, а просто передi мною твое обличчя, яким воно було при прощаннi на перонi. Те було явище природи, якого я ще зроду не бачив: сонячне свiтло, що тьмариться не через хмари, а зсередини.
Ну що менi ще сказати? Горло вiдмовляе, руки не слухаються.
Твiй
Завтра продовжу опис цiеi дивноi мандрiвки.
(Прага, 4 липня 1920 р.) Недiля, трохи перегодом
Послугач передасть тобi вкладений лист (будь ласка, порви його i лист Макса теж), на нього треба було вiдповiсти негайно, я написав, що буду в неi о 9-й ранку. Що я повинен сказати, абсолютно ясно, як я це скажу – не знаю. Боже правий, уявляю собi: я одружений, повертаюся додому i натрапляю не на послугача, а на лiжко, щоб у нього заритися, наглухо сховатися вiд усiх – без будь-якого пiдземного ходу до Вiдня! Я це говорю собi, щоб усвiдомити самому, яка легка i тяжка мiсiя, що менi належить.
Твiй
Я посилаю тобi ii лист, нiби сподiваючись добитися, щоб ти була геть поруч зi мною, коли я снуватимуся вперед i назад перед ii будинком.
(Прага, 4–5 липня 1920 р.) Недiля 11.30
3) нумерую принаймнi цi листи, щоб жоден не пройшов повз тебе, так само як я не повинен пройти повз тебе в маленькому парку.
Результату жодного, хоча адже все ясно, i так само ясно мною було все сказано. Подробицi не переказуватиму – хiба тiльки те, що вона не сказала нi про тебе, нi про мене жодного хоч скiльки поганого слова. Через суцiльну яснiсть я навiть не вiдчув жодного спiвчуття. Я мiг лише сказати – i це цiлковита iстина, – що в наших з нею стосунках нiчого не змiнилось i навряд чи коли-небудь змiниться, ось тiльки – нi, не можу бiльше, це огидно, це ремесло ката, не мое ремесло. Лише одне, Мiлено: якщо вона важко захворiе (вона мов з хреста знята, вiдчай ii незмiрний, завтра пiсля обiду я до неi знову пiду) – отож, якщо вона захворiе або ще щось iз нею трапиться, я вже не матиму право над цим, я ж можу тiльки знову i знову говорити правду, а ця правда не просто правда, а щось бiльше, я весь розчинився у тобi, коли йду з нею поруч, – якщо, отже, щось трапиться, то приiзди, Мiлено!
Ф.
Я написав дурницю, не можеш ти приiхати – з тiеi ж таки причини.
Завтра пошлю тобi на хатню адресу свого листа до батька, будь ласка, збережи його – раптом я його одного разу все-таки вiддам йому. Постарайся, щоб вiн нiкому не упав у вiчi. А коли сама читатимеш його, постарайся зрозумiти всi адвокатськi зачiпки – це ж адвокатський лист. І не забувай при цьому про твое таке вагоме «i все-таки!».
Понедiлок, вранцi
Посилаю тобi сьогоднi «Бiдного Шпiльмана»[46 - Новела Франца Грiльпарцера, що ii любив Кафка.], не тому, що вiн неабияк важить для мене, так вiн важив одного разу, багато рокiв тому. Я посилаю його тому, що його автор такий вiденський i такий немузичний, просто хоч плач, – i ще тому, що вiн дивився на нас згори в Народному саду (на нас! Ти йшла поруч зi мною, Мiлено, подумай, ти йшла поруч зi мною!), i тому, що вiн такий бюрократичний, i тому, що вiн кохав дiловиту дiвчину.
(Прага, 5 липня 1920 р.) 4) Понедiлок, уранцi
Сьогоднi прийшов твiй лист, написаний у п’ятницю, а згодом – нiчний лист того ж дня. Перший такий сумний, iз сумними пероновими рисами, сумний не через свiй змiст, а тому що вiн застарiв, адже все вже в минулому: наш спiльний лiс, нашi спiльнi передмiстя, наша спiльна дорога. А вона ж не закiнчуеться, не йде в небуття, ця пряма, мов стрiла, спiльна дорога, вгору по кам’янистому провулку, назад по алеi до вечiрнього сонця, вона не скiнчиться, i все ж це дурний жарт – казати, що вона не скiнчиться. Навколо тут, куди не глянь, якесь шпаргалля, кiлька листiв, я iх щойно прочитав, привiтання в директора (я не звiльнений) i ще в двох-трьох кiмнатах, i до всього цього у вухах дзвенить маленький дзвiночок: «Вона вже не з тобою»; правда, е ще десь у небесах велетенський дзвiн, i вiн дзвонить: «Вона не залишить тебе» – та маленький дзвiночок геть близенько, у вухах! А потiм цей нiчний лист – незбагненно, як його можна читати, незбагненно, як можуть достатньою мiрою розширюватись i стискатися груди, дихаючи цим повiтрям, незбагненно, як можна бути далеко вiд тебе.
І проте я не скаржуся, це все не скарга, i ти менi дала слово.
* * *
Тепер iсторiя поiздки, i спробуй тiльки потiм сказати, що ти не янгол: я вiддавна знав, що моя австрiйська вiза, власне (i не власне) кажучи, два мiсяцi як задавнена, але в Меранi мене запевнили, що для транзиту вона зовсiм не потрiбна, i справдi, при теперiшньому в’iздi в Австрiю менi нiхто не ставив це на карб. Ось чому я i в Вiднi геть забув про цей недогляд. Однак пiд час паспортного контролю в Гмюндi чиновник – молодий, суворий чоловiк – негайно цю помилку виявив. Паспорт вiдклали вбiк, усiх пропустили далi на митний контроль, а мене – нi, вже одне це було досить кепсько (менi весь час чинять перешкоди, бо лише перший день, я ще не зобов’язаний вислуховувати казенне патякання, а постiйно хто-небудь силкуеться прогнати мене вiд тебе, чи то пак тебе вiд мене, але це iм не вдасться, Мiлено, правда? – нiкому i нiколи). Ось як, значить, усе було, але тут уже взялася за справу ти. Приходить прикордонник – привiтний, вiдкритий, австрiйський, спiвчутливий, щирий – i по сходах i коридорах веде мене в прикордонну iнспекцiю. Там, зi схожою помилкою в паспортi, вже стоiть румунська еврейка, дивним чином теж твоя дружня посланниця, еврейський ти янголе.
Утiм, ворожi сили поки набагато могутнiшi. Височенний iнспектор i його коротун помiчник, обидва жовтi, щуплi, затятi, принаймнi зараз, забирають паспорт у своi руки. Інспектор одразу безапеляцiйно оголошуе: «Повертайтеся до Вiдня й отримайте в полiцii належну вiзу!» Я тiльки i можу, що кiлька разiв повторити: «Для мене це жахливо». Інспектор вiдповiдае, теж кiлька разiв, iронiчно i злiсно: «Вам тiльки так здаеться». – «А чи не можна отримати цю вiзу телеграфом?» – «Нi». – «А якщо сплатити всi витрати?». – «Нi». – «Чи е у вас тут вищий орган?» – «Нi». Жiнка, яка бачить моi муки i зберiгае неймовiрний спокiй, просить iнспектора пропустити бодай мене одного. Занадто слабкi засоби, Мiлено! Так тобi з ними не впоратися. Рад не рад, а треба пройти довгий зворотний шлях до паспортного контролю i забрати багаж, тож виiхати сьогоднi нема абсолютно жодноi надii. І ось ми сидимо в кiмнатi прикордонноi iнспекцii, полiцейському теж нiчим нас особливо втiшити, хiба тiльки тим, що можна продовжити квитки тощо, iнспектор сказав свое останне слово i пiшов у кабiнет, лише коротун помiчник ще тут. Я пiдраховую: наступний потяг до Вiдня вiдходить о 10-й вечора, прибувае до Вiдня о пiв на третю ночi. У мене ще не пройшли укуси «рiвських» клопiв, який буде мiй номер бiля вокзалу Франца Йозефа? Але я ж взагалi номер не отримаю i тодi поiду прямо на Лерхенфельдерштрассе (так, о пiв на третю!). І попрошу притулку там (авжеж, о 5-й ранку). Але хай там як, а вранцi в понедiлок я неодмiнно повинен отримати вiзу у паспортi (але чи отримаю я ii вiдразу, а не у вiвторок?), а тодi вирушити до тебе, влаштувати тобi сюрприз у дверях, якi ти вiдкриеш. Божечку небесний. Тут думки роблять перерву, потiм бiжать далi: але в якому ж станi я буду пiсля цiеi ночi i iзди, а ввечерi менi знову iхати шiстнадцятигодинним потягом, в якому виглядi я доберуся до Праги i що скажу директору, якого знову доведеться телеграфом просити про продовження вiдпустки? Все це тобi, зрозумiло, нi до чого, але що ж робити? Іншого виходу немае. Єдиним невеликим полегшенням було б, набiгае менi раптом на думку, переночувати в Гмюндi i виiхати до Вiдня вранцi, i я, вже зовсiм втомлено, питаю коротуна помiчника щодо ранкового потяга до Вiдня, що вiдходить о пiв на шосту i прибувае об 11-й ранку. Гаразд, отже, я поiду на ньому, i румунка – теж. І тут розмова раптово звертае геть в iнший бiк, не знаю, яким чином, – несподiвано з’ясовуеться, що коротун помiчник хоче нам пiдсобити. Якщо ми переночуемо в Гмюндi, то рано-вранцi, коли в конторi нiкого, крiм нього, немае, вiн потайки пропустить нас до Праги пасажирським потягом, тодi ми вже о 4 годинi дня будемо в Празi. Інспектору ми повиннi сказати, що ми поiдемо до Вiдня ранковим потягом. Чудесно! Втiм, чудесно лише вiдносно, бо ж телеграфувати в Прагу все одно доведеться. Нема ради. Приходить iнспектор, ми розiгруемо маленьку комедiю з ранковим вiденським потягом, потiм помiчник вiдсилае нас геть, увечерi ми тишком-нишком зустрiнемося з ним для обговорення подальшого. У слiпотi своiй я думаю, що це все виходить од тебе, тодi як насправдi це лише останнiй удар ворожих сил. Отже, ми, та жiнка i я, поволi виходимо з вокзалу (поспiшний потяг, який мав вiдвезти нас звiдси, досi стоiть бiля платформи, перевiрка багажу тягнеться довго). Чи далеко до мiста? Година. Нова невдача. Але виявляеться, що i бiля вокзалу е два готелi, в один iз них ми i подамося. Перед готелями проходить колiя, треба перейти через рейки, але по гiлцi саме наближаеться товарняк; я переходжу – напевно встигну, але супутниця мене затримуе, а товарний потяг просто перед нами зупиняеться, i доводиться чекати. Невеликий доважок до наших знегод, думаемо ми. Але саме це очiкування, при тому, що в Прагу я в недiлю вже не потраплю, виявляеться заворотним пунктом. Наче ти, як немов оббiгала всi готелi бiля Захiдного вокзалу, тепер оббiгала всi небеснi ворота, щоб просити за мене, – вiд вокзалу, а це далеченько, до нас, захекавшись, поспiшае твiй полiцейський i кричить: «Ідiть мерщiй назад, iнспектор вас пропускае!» Та невже? Такоi хвилини просто стискае горло. Разiв десять ми припрошуемо полiцейського, перш нiж вiн бере вiд нас грошi. А тепер швидше назад, забрати в iнспекцii багаж, бiгцем до паспортного контролю, потiм на митницю. Але ти вже все полагодила, у мене немае сил тягти багаж – i поруч одразу негайно виростае носильник, бiля паспортного контролю потрапляю в штовханину – полiцейський розчищае менi дорогу, при перевiрцi багажу, сам того не помiтивши, гублю футляр iз золотими шпоньками – чиновник знаходить його i вiддае менi. Ми сiдаемо в потяг i негайно вiд’iжджаемо, нарештi я можу утерти пiт з чола i грудей. Залишайся завжди зi мною!
Ф.
(Прага, 5 липня 1920 р.) 5) Здаеться, понедiлок
Звичайно, треба б лягти спати, вже перша ночi, я б давно написав тобi ще ввечерi, але тут був Макс, якому я-таки дуже зрадiв i вiдвiдати якого менi досi заважали дiвчина i тривога за неi. До 8.30 я був iз дiвчиною, о 9-й прийшов Макс, i до 12.30 ми з ним гуляли. Уяви собi, я думав, що в листах сказав йому, як менi здаеться, з граничною яснiстю, що ти […тити – писання знову кiлька разiв перериваеться] – що саме ти i е та, про кого я говорю, – а вiн нiчого не зрозумiв i тiльки тепер дiзнався iм’я (я, до речi, писав не грубо навпрямки, бо ж, як-не-як, листи могла прочитати i дружина). І ось знову, Мiлено, одна з моеi брехень, друга: колись ти, злякана, цiкавилася, чи лист Макса мав на увазi iсторiю Райнера (я хотiв написати «Макс», написав «Мiлена», iм’я викреслив, не засуджуй мене, менi справдi до слiз прикро) як попередження. Я навiть думав, що це не попередження, але щось на кшталт музики до тексту, втiм, усупереч тобi, коли я тебе так лякаю
на правих берегах першоi сторiнки листа (напис на стор. 90, рядок 30, гай-гай!)). І, попри все, часом я вiрю, що якщо пощастить померти, то це мае статися зi мною. І якщо хтось, кому судилося померти, може, дякуючи щастю, зостатися живим, то я житиму.
