Я зробила все це. Не пригадую тепер, як саме висловлювалась, але, мабуть, дуже пiднесено, бо дехто з черниць заридали, обидва молодi церковники заплакали, а архiдиякон здивовано спитав, звiдки взяла я молитви, допiру проказанi. Я сказала йому:
– З глибини свого серця; це – моi думки й почуття. Свiдчуся в цьому Богом, що все чуе й витае над цим олтарем. Я християнка, я безневинна. Якщо я вчинила якiсь грiхи, то вони тiльки Боговi единому вiдомi, тiльки вiн мае право правити з мене звiт за них i покарати… – На цьому словi я глянула страшним поглядом на настоятельку.
Так закiнчилася церемонiя, якою було ображено величнiсть Божу, споганено найсвятiшi речi й ошукано служителя церкви. Черницi розiйшлися, окрiм настоятельки, мене й молодих церковникiв. Архiдиякон сiв, видобув заяву, подану на мене, почав уголос читати ii i питати мене за артикулами, що в нiй мiстилися:
– Чому ви не сповiдаетесь?
– Мене не пускають.
– Чому ви не причащаетесь?
– Мене не пускають.
– Чому ви не буваете нi на месi, нi на службах Божих?
– Мене не пускають.
Настоятелька хотiла щось сказати. Вiн спинив ii властивим йому тоном:
– Мовчiть, панiматко… Чому ви виходите вночi з келii?
– У мене вiдiбрали воду, глек на воду й посуд на природнi потреби.
– Чому вночi чути галас у вашому коридорi й у келii?
– Менi навмисне не дають спати.
Настоятелька знову хотiла заговорити, вiн ще раз сказав iй:
– Я вже казав вам, панiматко, – мовчiть. Вiдповiдатимете, коли запитаю…
– Що то за черницю вирвали з ваших рук i знайшли повалену додолу в коридорi?
– Це – наслiдок жаху, який навiяли iй щодо мене.
– Вона ваша подруга?
– Нi, панотче.
– До неi в келiю ви коли-небудь заходили?
– Нiколи.
– І нiколи не робили чогось непристойного чи то iй, чи iншiй якiй?
– Нiколи.
– Чому вас зв'язали?
– Не знаю.
– Чому ваша келiя не замикаеться?
– Я зламала в нiй замок.
– Чому ви його зламали?
– Щоб вiдчинити дверi й пiти на вiдправу в день Вшестя.
– Так ви того дня були в церквi?
– Так, панотче…
Настоятелька сказала:
– Це неправда, панотче. Вся громада…
Я урвала ii:
– … потвердить, що дверi до хору були замкненi, що вони знайшли мене долi коло дверей, i ви наказали iм iти по менi. Дехто так зробив, але я прощаю iм i вам, панiматко, що ви наказали. Я прийшла не iнших виказувати, а себе боронити.
– Чому у вас немае нi чоток, нi розп'яття?
– У мене вiдiбрали.
– Де ваш молитовник?
– Вiдiбрали.
– Як же ви молитесь?
– Молюся серцем i духом, хоч молитись менi й заборонено.
– Хто заборонив?
– Панiматка.
Настоятелька знову хотiла заговорити.
– Панiматко, – сказав вiн iй, – правда чи неправда, що ви заборонили iй молитися? Скажiть: так чи нi?
– Я гадала й мала пiдставу гадати…
– Не про те йдеться. Ви заборонили iй молитися – так чи нi?
– Заборонила, але…
– Але, – урвав ii архiепископ, – але, сестро Сюзанно, чому ви боса?
