«Дитино моя, це – дрiбниця, але сумлiння не дозволяе менi розпоряджатися бiльшими грiшми; це – решта вiд того, що я змогла заощадити з невеличких дарункiв пана Сiмонена. Живи свято, це – найкраще, навiть для твого щастя на цiм свiтi. Молися за мене; твое народження – мiй единий тяжкий грiх. Допоможи менi спокутувати його, i хай Бог простить менi твою появу на свiт з огляду на добрi твоi дiла. Не турбуй родину. І хоч стан, до якого вступила, ти вибрала не зовсiм добровiльно, як того менi хотiлося б, остерiгайся змiнити його. Чому мене не замкнули до монастиря до кiнця моiх днiв! Тодi не турбувала б мене думка, що за якусь мить я маю стати на Страшному Судi. Подумай, дитино моя, що доля твоеi матерi на тому свiтi дуже залежить вiд твоеi поведiнки на землi: Всевидющий Бог у справедливостi своiй залiчить менi все добро i все зло, тобою вчинене. Прощай, Сюзанно, не проси нiчого у своiх сестер. Вони неспроможнi допомогти тобi. Не надiйся на свого батька – вiн ранiш вiд мене побачив вiчне свiтло, вiн чекае мене. Зустрiч з ним для мене буде страшнiша, нiж для нього. Прощай iще раз. О нещасна мати! О нещасна дитино! Приiхали твоi сестри. Я незадоволена ними – вони все беруть, несуть, вони перед очима мрущоi матерi сперечаються за речi, засмучують мене. Коли пiдходять до мого лiжка, я повертаюсь на другий бiк, бо що побачила б на iх обличчях? Двi iстоти, що в них злиднi погасили природне почуття. Вони зiтхають, що я мало лишаю, ставлять лiкаревi й доглядачцi нескромнi запитання, з яких я розумiю, як нетерпляче чекають вони хвилини, коли я вiдiйду й вони заволодiють усiм, що мене оточуе. Вони здогадались, не знаю вже як, що я заховала в постелi трохи грошей, i всiляко добивалися, щоб мене пiдвести з лiжка; таки й добилися, але, на щастя, напередоднi приходив мiй вiрник, i я вiддала йому пакуночок з листом, що вiн написав з мого голосу. Спали листа i, коли дiзнаешся, що мене вже немае на свiтi, а станеться це невдовзi, вiдправ по менi месу й потверди на нiй своi обiтницi, бо я бажаю незмiнно, щоб ти лишилася в чернецтвi – думка про те, що ти, молода, опинишся у свiтi без поради й пiдтримки, вкрай збентежила б моi останнi хвилини».
Мiй батько помер п'ятого сiчня, настоятелька – наприкiнцi того самого мiсяця, а мати – наступного Рiздва.
Матiр Монi заступила сестра Христина. О пане, яка велика рiзниця мiж ними! Я казала вам, яка жiнка була мати Монi. А в цiеi вдача була дрiбна, голова тiсна й затуманена марновiрством. Вона сповiдувала новi вiрування, радилася iз сульпiцiанцями[18 - Сульпiцiанцi – католицький чернечий орден, заснований у XVII ст., мав власнi навчальнi заклади.] та езуiтами. Усiх фавориток своеi попередницi зненавидiла – вмить у монастирi пiшли чвари, ненависть, обмова, звинувачення, наклепи й пересуди. Ми мусили розбиратися в богословських питаннях, у яких нiчого не тямили, пiдписуватись пiд формулами, коритися дивним обрядам. Мати де Монi не схвалювала тих покутних вправ, що виконуються над тiлом. Вона виморювала себе лише двiчi за життя – один раз напередоднi мого постригу i вдруге в подiбних обставинах. Про такi спокути казала, що вони нiякоi хиби не виправляють, а тiльки гордощiв надають. Вона хотiла, щоб ii черницi добре почували себе, були здоровi тiлом i яснi духом. Обiйнявши уряд, вона передусiм звелiла знести до себе всi волосяницi з канчуками й заборонила посипати страву золою, спати на голих дошках i мати в себе будь-яке таке знаряддя. Друга, навпаки, повернула кожнiй ii волосяницю й канчука, а Старий i Новий Заповiт забрала. Фаворитки попереднього владування нiколи не бувають фаворитками наступного. До новоi настоятельки я була байдужа, щоб не сказати гiрше, з тiеi причини, що стара мене любила. Але невдовзi я накликала ще бiльшу бiду на себе вчинками, що ви назвете необачними або твердими, залежно вiд того, пiд яким саме поглядом подивитись на них.
По-перше, я геть вiддалася горю, якого менi завдала смерть нашоi першоi настоятельки. При всякiй нагодi хвалила ii; спонукала порiвнювати ii з тiею, що нами керувала, i порiвняння цi для останньоi були не на ii користь; змальовувала стан у монастирi у минулi роки; нагадувала про той спокiй, з якого ми тодi тiшилися, про вибачливiсть, яку мали до нас, про духовну й земну поживу, яку давали нам тодi, i вславляла звичаi, почуття i вдачу сестри де Монi. По-друге, я спалила свою волосяницю й викинула канчука; розповiла про це подругам i кiлькох заохотила зробити так само. По-трете, роздобула собi Старий i Новий Заповiт. По-четверте, вiдкинула всi партii, хотiла бути тiльки християнкою, не прибираючи назви янсенiстки[19 - Янсенiст – послiдовник янсенiзму (XVII–XVIII ст.), реформаторського руху в католицькiй церквi, заснованого католицьким богословом Янсенiем (1585–1638). Доктрина янсенiзму стверджуе божественне визначення долi й заперечуе свободу волi.] чи молiнiстки[20 - Молiнiст – прибiчник вчення iспанського iезуiта Луiза Молiни (1535–1600), на вiдмiну вiд янсенiстiв, молiнiсти вважали, що божественна благодать також залежить вiд вчинкiв самоi людини.]. По-п'яте, суворо обмежилася монастирським статутом i не хотiла робити нi бiльше, нi менше. Отже, я не погоджувалась на жоден надобов'язковий вчинок, бо й обов'язковi здавалися менi надто суворими. Сiдала до органу тiльки у свята, спiвала лише тодi, коли була в хорi, не дозволяла, щоб надуживали моею догiдливiстю й талантами й попихали мною скрiзь i щоденно. Я прочитала статут, перечитала його, вивчила його напам'ять. Коли менi наказували щось таке, чого в статутi ясно не викладено чи й зовсiм не було або суперечило йому, по-моему, то я вiд цього твердо вiдмовлялась, брала книгу й казала:
– Ось цi зобов'язання я взяла, а iнших не брала нiяких.
Моi суперечки захопили ще декого. Влада начальниць дуже й дуже обмежилася. Вони не могли вже порядкувати нами, як рабинями. Майже жодного дня не було без якоiсь сварки. У непевних випадках радилися зi мною. Я завжди була за статут проти деспотизму. Невдовзi я зажила слави бунтiвницi, а може, трохи й грала в неi. Раз у раз викликали вiкарiiв, пана архiепископа. Я ставала перед ними, боронилася, боронила своiх товаришок, i нi единого разу мене не засуджено, така бо розважлива була я у своiх учинках – стосовно обов'язкiв годi було до мене прискiпатися, я виконувала iх сумлiнно. Щодо дрiбних пiльг, що iх по своiй волi дае чи не дае настоятелька, то я iх i не просила. До приймальнi нiколи не виходила, одвiдин не мала, бо не знала нiкого. Але я спалила волосяницю й викинула канчука, iншим те саме радила, про янсенiзм та молiнiзм i слухати не хотiла нi гарного, нi поганого. Коли питали мене, чи корюся конституцii, я вiдповiдала, що корюся церквi; чи визнаю буллу[21 - …чи визнаю буллу… – Маеться на увазi булла папи Клiмента XI «Unigentius» (1713), видана на вимогу ордену езуiтiв. Булла засуджувала янсенiстiв як еретикiв i прокламувала верховенство церкви над державою. Вона розколола Францiю на два ворожих табори.] – що визнаю Євангелiе. Прийшли до мене в келiю, виявили Старий i Новий Заповiт. Я прохопилась нескромною мовою про близькiсть декого з фавориток. Настоятелька мала довгi й частi побачення з одним молодим церковником, i я розiбрала iх причину й приключку. Я не проминула нiчого, що могло викликати страх, ненависть до мене й бажання погубити мене, i в цьому дiйшла краю.
Скаржитись на мене начальникам перестали, але подбали про те, щоб жилося менi тяжко. Заборонили черницям пiдходити до мене. Невдовзi я лишилась на самотi. Було в мене трохи подруг. Гадаючи, що вони порушують нишком постанову й навiдують мене вночi або в забороненi години, бо вдень розмовляти зi мною не можуть, – нас почали вистежувати, застали мене то з одною, то з другою. Із цiеi необачностi зробили все, що хотiли, i покарали мене за неi жорстоко – присудили менi цiлими тижнями вистоювати вiдправу навколiшках, окремо вiд усiх посеред хору, жити хлiбом i водою, сидiти замкненiй у келii, виконувати в монастирi найгидкiшу роботу. З тими, кого називали моiми спiльницями, повелися не краще. Коли вини за мною не було, ii менi накидали: давали менi раз у раз несполучнi накази й карали за невиконання iх, переставляли години вiдправи, трапези, змiняли потай вiд мене весь монастирський розпорядок, i, попри всю свою пильнiсть, я щодня виходила винна й щодня мене карали.
Менi вiдваги не бракуе, але нiяка вiдвага не встоiть проти жорстокостi, самоти й переслiду. Дiйшло до того, що мучити мене стало за гру, то була розвага пiвсотнi душам, що об'еднались проти мене. Годi розповiсти всi подробицi iхнiх пiдступiв: менi не давали спати, пильнувати, молитися. Одного дня крали в мене щось з одежi, другого – ключi й молитовника; псували замок, заважали щось добре зробити й нiвечили те, що я робила добре; накидали менi всякi слова та вчинки, за все складали на мене провину, i життя мое стало нескiнченною низкою дiйсних чи вигаданих провин i кар. Мое здоров'я не витримувало таких довгих i жорстоких iспитiв – я занепадала, журба i смуток змагали мене. Спочатку я шукала сили бiля пiднiжжя олтарiв i знаходила ii iнодi. Я вагалася мiж покорою i розпачем, то пiдлягаючи всiй суворостi своеi долi, то гадаючи гвалтовно звiльнитися вiд неi. Край саду був глибокий колодязь: скiльки разiв я до нього ходила, скiльки разiв заглядала в нього! Поруч нього е лава кам'яна: скiльки разiв сiдала я на неi, прихилившись головою до цямриння; скiльки разiв у збентеженнi душевному пiдхоплювалась, наважившись кiнчити своi муки!
Що мене стримало? Чому волiла я краще плакати, кричати голосно, топтати пiд ноги покривало, рвати на собi волосся, дряпати нiгтями обличчя? Коли Бог не допустив, щоб я погубила себе, то чому Вiн не припинив знущання надi мною? Скажу вам рiч, що видасться вам, певно, дуже дивною, а проте вона правдива – я цiлковито певна, що мое вчащання до колодязя було помiчене й моi вороги тiшили себе надiею, що колись я таки виконаю намiр, що кипiв у моему серцi. Коли я йшла в той бiк, вони вдавали, що йдуть i дивляться зовсiм у протилежний. Разiв кiлька я заставала хвiртку до саду вiдчиненою в години, коли вона мусила бути замкнена, надто ж тими днями, коли найбiльше дошкуляли менi. Вони штовхали до крайностi мою бурхливу вдачу й гадали, що я вже не володiю собою. Та тiльки зрозумiла я, що цей спосiб покинути життя е, так би мовити, наслiдком мого розпачу, що мене до того колодязя за руку ведуть i що менi завжди буде до нього вiльний шлях, я перестала цим перейматися; думки моi звернулися на iнше: я спинялась у коридорах i дивилась, чи високо вiкна; роздягаючись увечерi, несвiдомо пробувала, чи мiцнi в мене пiдв'язки; iнодi вiдмовлялася iсти – виходила в трапезну, прихилялась спиною до стiни, спустивши руки, заплющивши очi, й не торкалась до страв, передi мною поставлених. У цьому станi я так забувалася, що всi черницi виходили, а я лишалася. Тодi всi навмисно тихо розходились, а мене покидали. Потiм мене карали за те, що спiзнилась на вiдправу. Сказати вам? Менi остогидли мало не всi способи вкоротити собi вiку, бо, здавалось, мене вiд них не стримували, а до них заохочували. Мабуть, нам не хочеться, щоб нас випихали iз цього свiту, бо напевно, мене вже не було б на ньому, якби вони вдавали, що затримують мене. Коли вкорочують собi життя, то цим хочуть, мабуть, iншим розпачу завдати, а коли це iншим на втiху, тодi життя тримаються. Цi порухи вiдбуваються в нас пiдсвiдомо. Справдi, якщо можливо пригадати мiй стан тодi, коли я була бiля колодязя, то я, здаеться, кричала в душi тим негiдницям, що вiдходили геть, щоб сприяти злочиновi: «Ступiть хоч крок до мене, виявiть хоч найменше бажання врятувати мене, пiдбiжiть затримувати мене, i будьте певнi, що ви спiзнитесь…» Справдi, я жила тiльки завдяки тому, що вони бажали моеi смертi. У свiтi ницi намiри мучити когось вщухають, а в монастирi – нiколи.
Отак менi було, коли я, гадаючи про свое минуле життя, подумала про скасування своеi обiтницi. Спочатку мрiяла про це побiжно. Де там менi, самотнiй, покинутiй, безпораднiй здiйснити намiр, такий важкий навiть тодi, коли б менi й не бракувало всякоi допомоги! Проте ця думка мене заспокоiла. Мiй розум упокорився, i я краще володiла собою – уникала кар i терплячiше зносила тi, що менi випадали. Цю змiну помiтили, i вона всiх здивувала. Злостивiсть спинилась як стiй, мов той полохливий ворог, що женеться за вами й до якого ви повертаетесь обличчям у хвилину, коли вiн цього не сподiваеться. Про одне хочу вас, пане, запитати, – чому серед усiх згубних думок, що снуються в головi у зневiреноi черницi, iй нiколи не спадае пiдпалити монастир? Нi в мене, нi в iнших такоi думки не було, хоч виконати ii було найлегше: треба тiльки у великий вiтер винести свiчку на горище, у дровiтню чи коридор. Жоден монастир вiд пожежi не згинув; а проте пiд час такоi подii дверi розчиняються i рятуються, хто може. Може, бояться небезпеки для себе й тих, кого люблять, i не хочуть разом iз собою порятувати тих, кого ненавидять? Ця остання думка надто штучна, щоб бути правдивою.
Якщо про одне гадати, воно починае здаватися справедливим i навiть можливим – тодi почуваеш у собi силу. Для мене це було справою двох тижнiв – мiй розум дуже податливий. Про що йшлося? Треба було скласти заяву й дати ii комусь переглянути. Зробити те й друге було небезпечно. Вiдколи в менi помiтили перемiну, почали стежити за мною пильнiше, нiж будь-коли. Очей з мене не зводили, кожен крок мiй тлумачили, кожне слово мое зважували. До мене пiдходили, хотiли вивiдати, що в мене на умi, розпитували, вдавали спiвчуття i приязнь; закидали про минуле, трохи винуватили, прощали, сподiвалися кращоi поведiнки, тiшили мене щасливiшим майбутнiм. А проте заходили раз у раз до мене в келiю вдень i вночi з абиякоi приключки – раптово, тихцем заглядали за заслону лiжка й виходили геть. У мене була звичка спати одягненою, i ще одна – писати сповiдь. У днi, на це призначенi, я просила в настоятельки чорнила й паперу, i вона не вiдмовляла.
Отож я почекала дня сповiдi, а тим часом складала в головi те, що мала заявити. Це було в скороченому виглядi все те, що я зараз вам написала, тiльки викладала я все пiд прибраними iменами. Але я зробила три необачностi: перше – сказала настоятельцi, що маю багато що написати, тому попросила бiльше паперу, нiж дають звичайно; друге – заклопотавшись заявою, про сповiдь забула, i трете – не склавши сповiдi й не пiдготувавшись до цього релiгiйного акту, пробула в сповiдальнi лише хвилину. Усе це помiтили i зробили з цього висновок, що взятий мною папiр використано не на те, про що казала. Та коли вiн, ясна рiч, не пiшов менi на сповiдь, то на що ж його повернуто? Навiть не знаючи про це занепокоення, я вiдчула, що в мене не повиннi знайти таке важливе писання. Спочатку я хотiла зашити його в головах або в матрац, потiм сховати в одiж, закопати в садку, спалити. Ви уявити не можете, як поспiшала я написати i як стривожилась, коли написала. Спочатку я заяву запечатала, потiм сховала на грудях i пiшла на вiдправу. Рухи моi зраджувало хвилювання, таке воно було велике.
Я сидiла коло однiеi молодоi черницi, яка любила мене. Я не раз бачила, що вона iз жалем поглядала на мене й плакала. Зi мною вона не розмовляла, але, безперечно, страждала. Ризикуючи всiм, що могло з того статися, я вирiшила довiрити iй свiй папiр. Пiд час молитви, коли всi черницi поставали навколiшки, посхилялися й мов позникали за своiми ситцями, я тихенько видобула папiр, подала iй за спиною; вона взяла й сховала на грудях. Це найважливiша послуга, яку вона зробила менi. Але я дiстала вiд неi ще й iнших багато: вона упродовж мiсяцiв непомiтно усувала всi дрiбнi перешкоди, якими утруднювали менi обов'язки, щоб мати право карати мене: стукала менi у дверi, коли був час виходити, виправляла те, що псували, ходила дзвонити й вiдповiдати, коли треба було, з'являлася скрiзь, де я мусила бути. Усього цього я не знала.
Добре зробила я, що так розважила! Коли ми виходили з церкви, настоятелька сказала менi:
– Сестро Сюзанно, iдiть за мною…
Я пiшла. Потiм, спинившись у коридорi коло одних дверей, вона промовила:
– Оце ваша келiя, а там житеме сестра Жерома…
Я ввiйшла. Вона за мною. Ми обидвi мовчки сiли, аж увiйшла черниця з одежою, яку поклала на стiльця, i настоятелька сказала менi:
– Сестро Сюзанно, роздягнiться, уберiться в цей одяг.
Я зробила це при нiй. Тим часом вона пильнувала за кожним моiм рухом. Сестра, що принесла менi одежу, стояла на дверях. Вона ввiйшла, взяла мое вбрання, як я скинула, вийшла, а за нею настоятелька. Причини цiеi процедури менi не сказали, та я й не питала. Тим часом у моiй келii все обшукали, розпороли подушку й матраци, перетрусили все, що тiльки можна; пройшли всюди, де я була ходила – до сповiдальнi, до церкви, до садка, до колодязя, до кам'яноi лави. Частину цих пошукiв я сама бачила, про решту здогадувалась. Не знайшли нiчого, але лишилися певнi, що таки е щось. Кiлька днiв мене й далi вистежували, ходили назирцi, заглядали скрiзь, але марно. Зрештою, настоятелька надумала, що дiзнатися правди можна тiльки вiд мене. Якось зайшла до мене в келiю i сказала:
– Сестро Сюзанно, у вас е хиби, але ви не брехатимете. Скажiть же менi правду – що ви зробили з папером, що я дала вам?
– Я вам сказала, панiматко.
– Не може бути, адже ви просили в мене багато паперу, а в сповiдальнi були лише хвилинку.
– То правда.
– Що ж ви зробили з ним?
– Те, що я казала вам.
– Гаразд, заприсягнiться менi святою покорою, в якiй ви дали Боговi обiтницю, що це так, i я повiрю вам, не зважаючи нi на що.
– Вам не дозволено, панiматко, вимагати присяги в такiй дрiбницi, а менi не дозволено давати ii. Я не можу заприсягтися.
– Ви дурите мене, сестро Сюзанно, i не знаете, до чого себе цим призводите. Що ви зробили з папером, що я вам дала?
– Я вже сказала.
– Де вiн?
– У мене його немае.
– Що ж ви зробили з ним?
– Те, що й роблять з писанням, коли воно вже використане й непотрiбне.
– Заприсягнiться менi святою покорою, що ви весь папiр списали на сповiдь i у вас його немае.
– Знову кажу вам, панiматко, що й це справа не важливiша вiд першоi, i я заприсягтися не можу.
– Заприсягнiться, – сказала вона, – а то…
– Не заприсягнуся.
– Не заприсягнетесь?
– Нi, панiматко.
– Так ви виннi?
– У чому ж я винна?
– В усьому. Немае нiчого, у чому б ви не завинили. Ви вихваляли мою попередницю, щоб мене принизити; зневажали звичаi, що вона вивела, й закони, що вона iх скасувала, а я визнала за потрiбне вiдновити; пiдбурювали всю громаду; порушували правила, чинили розбрат у душах, нехтували всiма обов'язками, примушували мене карати вас i карати тих, кого ви звели, – це менi найтяжче. Я могла б ужити проти вас жорстокiших заходiв, але пожалiла вас, гадала, що ви отямитесь, навернетесь до мене душею; ви цього не зробили. У вашому розумi щось недобре дiеться, у вас е якiсь намiри. В iнтересах установи я повинна знати iх, i я знатиму, обiцяю вам. Сестро Сюзанно, скажiть менi правду.
– Я сказала ii вам.
– Я зараз пiду, бiйтеся мого повернення. Я сiдаю i даю вам хвилину на роздум… Вашi папери, коли вони е…
– У мене iх немае.
– Або присяга, що в них була тiльки ваша сповiдь.
– Я не можу присягатися…
Вона хвилину помовчала, потiм вийшла й повернулася з чотирма своiми фаворитками. Вигляд у них був несамовитий, шалений.
Я кинулася iм до нiг, благала iхнього милосердя. Вони кричали всi разом:
