– Чому ви наголошуете на злочинностi дiй, не згадуючи про iх диявольську причину?
– Тому що мiркувати про причини i наслiдки – рiч то вельми трудна, i единим суддею тут може бути Бог. Нам нелегко встановити достеменний зв’язок навiть мiж таким очевидним наслiдком, як спалене дерево, та блискавицею, яка його спалила, а намагання прослiдкувати iнодi дуже довгi ланцюжки причин i наслiдкiв здаеться менi таким же божевiллям, як намагання спорудити вежу, яка б сягала неба.
– Наш учитель з Аквiна, – мовив абат, – не боявся самою силою розуму довести iснування Всевишнього, переходячи з причини до причини аж до самоi неспричиненоi першопричини.
– Хто я такий, – смиренно мовив Вiльям, – щоби перечити учителевi з Аквiна? Адже його доказ iснування Бога пiдтверджують стiльки iнших свiдчень, що й сам доказ сей од цього крiпне. Бог промовляе до нас в глибинi нашоi душi, це знав ще Августин, i ви, Аббоне, славили б Господа та очевиднiсть його присутностi, навiть якби Тома не… – Вiн зупинився i додав: – Я так собi мислю.
– О, звичайно, – поспiшно запевнив його настоятель, i ось таким чудовим способом мiй учитель поклав край цiй схоластичнiй диспутi, котра, очевидно, була йому зовсiм не до смаку. Вiдтак вiн заговорив знову.
– Повернiмось до процесiв. Розумiете – ось, скажiмо, когось було убито отрутою. Цей факт даний нам досвiдом. Судячи з деяких неспростовних знакiв, я можу припустити, що спричинником отруення була iнша людина. Орудуючи такими простими ланцюжками причин, розум мiй до певноi мiри може покладатись на власну силу. Але навiщо менi ускладнювати цей ланцюжок, припускаючи, що у лиходiйство втрутилася якась iнша сила, вже не людська, а диявольська? Я не кажу, що це неможливо, диявол теж зраджуе свою присутнiсть виразними знаками, як ваш Гнiдий. Але навiщо менi шукати цих доказiв? Чи не досить менi знати, що винуватцем е оцей чоловiк, i передати його свiтському правосуддю? Все одно покарою йому буде смерть, хай простить його Господь.
– Але менi казали, що в одному процесi, який точився у Кiлькеннi три роки тому i на якому кiлькох осiб звинувачено у скоеннi мерзенних злочинiв, ви не вiдкидали диявольського втручання, коли було знайдено провинних.
– Але й нiколи не пiдтверджував його вiдкрито. Хоча й не вiдкидав, це правда. Хто я такий, щоб висловлювати своi судження щодо пiдступiв лукавого, зокрема тодi, – додав вiн, i схоже було, що вiн прагне наголосити на цьому аргументi, – коли всi оскаржуеателi, епископ, мiськi радцi i все поспiльство, а може, й самi оскарженi, справдi бажали вiдчути присутнiсть нечистого? Отож, можливо, единим правдивим доказом присутностi диявола е заповзяття, з яким у ту хвилину всi хотiли б бачити його дiяння…
– Значить, ви твердите, – мовив абат стурбованим тоном, – що на багатьох процесах диявол орудуе не лише через винуватця, а, можливо, насамперед через його суддiв?
– Чи зважився б я твердити подiбне? – спитав Вiльям, i я зрозумiв, що запитання було сформульоване так, що абат не мiг вiдповiсти ствердно; i тут Вiльям скористався з його мовчання, щоб змiнити хiд бесiди. – Але насправдi усе це дiла давно минулi. Я облишив шляхетну сю справу, i якщо я так вчинив, то на те була Божа воля…
– Без сумнiву, – погодився абат.
– А тепер, – провадив далi Вiльям, – я маю зайнятись iншими делiкатними питаннями. І хотiв би взятися за те, що вас мучить, якщо ваша милiсть усе менi розповiсть.
Абат, схоже, був задоволений, що може змiнити тему бесiди. І став розповiдати, дуже обережно добираючи слова та вдаючись до довгих парафраз, про один дивний факт, який трапився кiлька днiв тому i спричинив чимало сум’яття серед ченцiв. Вiн, мовляв, розповiдае це Вiльямовi як великому знавцевi людськоi душi i пiдступiв лукавого, сподiваючись, що той зможе вдiлити дрiбку свого безцiнного часу, щоб пролити свiтло на одну вельми сумну загадку. Якось уранцi один козопас знайшов Адельма з Отранто – монаха ще молодого, але вже славетного майстра-мiнiатюриста – внизу крутосхилу, над яким пiдноситься схiдна башта Вежi. Оскiльки його бачили на хорах пiд час повечер’я, але на полуношницю вiн не з’явився, виходить, звалився вiн туди у найтемнiшi години ночi. Була то нiч великоi снiговицi, коли схожi на град, гострi мов лезо клаптi снiгу вирували у поривистому захiдному вiтрi. Його тiло, просякле наскрiзь вологою вiд снiгу, який спершу розтанув, а тодi взявся крижаною плiвкою, знайшли у пiднiжжi урвища, пошматоване об каменюки, через якi воно прокотилося. Бiдолашне i крихке смертне тiло, нехай Господь змилосердиться над ним. Оскiльки тiло, падаючи, перекидалося туди-сюди, нелегко було з’ясувати, звiдки воно впало: безперечно, з одного з вiкон, якi трьома ярусами виходили на провалля з трьох бокiв башти.
– Де ви поховали бiдолашне тiло? – спитав Вiльям.
– Ясна рiч, на цвинтарi, – вiдповiв абат. – Ви, певно, його бачили – вiн лежить мiж пiвнiчним муром церкви, Вежею та городом.
– Розумiю, – мовив Вiльям, – i розумiю, у чому полягае ваша проблема. Якби той нещасливець наклав, борони Боже, на себе руки (бо не можна уявити собi, буцiм упав вiн випадково), то наступного дня ви б знайшли одне з тих вiкон вiдчиненим, а натомiсть ви побачили, що всi вони зачиненi, i бiля жодного не видно слiдiв води.
Настоятель, як я вже говорив, був чоловiком вельми дипломатичним i врiвноваженим, та цього разу не стримав жесту здивування, який позбавив його будь-якого слiду тоi достойностi, яка, на думку Арiстотеля, подобае особi зацнiй i шляхетнiй:
– Хто вам це сказав?
– Ви, – мовив Вiльям. – Якби вiкно було вiдчинене, ви б одразу подумали, що вiн сам через нього викинувся. Наскiльки я мiг роздивитися зовнi, це великi вiкна з непрозорими шибками, а подiбнi вiкна у будiвлях такого розмiру зазвичай розмiщенi вище вiд зросту людини. Отже, якби воно було вiдчинене – а малоймовiрно, що той нещасний просто виглядав з нього i втратив рiвновагу, – ви б тодi напевно подумали, що це самогубство. У такому разi ви б не дозволили поховати його у посвяченiй землi. Але оскiльки поховали ви його по-християнськи, це значить, що вiкна були зачиненi. А якщо вони були зачиненi, то очевидно, що гаданого самовбивцю мусила пiдштовхнути чи то людська рука, а чи диявольська сила, адже навiть на процесах вiдьом я не чував, щоб непокаяному небiжчиковi Бог чи диявол дозволили вернутися з безоднi, аби затерти слiди свого переступу. І ви хочете знати, хто б мiг його – я не кажу штовхнути у прiрву, а висадити проти волi на пiдвiконня, i вас це тривожить, бо це значить, що тепер по абатствi гуляе якась зловмисна сила, чи то природна, чи надприродна.
– Так i е… – мовив абат, i не ясно було, пiдтверджуе вiн цим Вiльямовi слова чи схвалюе мiркування, якi так блискуче виклав Вiльям. – Але звiдки ви знаете, що пiд жодним вiкном не було слiдiв води?
– Бо ви менi сказали, що дув захiдний вiтер, а вiн не мiг мести снiгом на вiкна, якi вiдчиняються на схiд.
– Менi замало хвалили вашi чесноти, – мовив настоятель. – Ваша правда, води не було, i тепер я знаю чому. Усе було саме так, як ви говорите. Значить, ви розумiете мiй неспокiй. То вже була б ганьба, якби хтось iз братii заплямував себе огидним грiхом самовбивства. Але я маю пiдстави вважати, що хтось iнший заплямував себе грiхом рiвно ж огидним. І якби лише це…
– Насамперед, чому ви гадаете, що то був хтось iз ченцiв? В абатствi е багато iнших людей – стайничi, козопаси, прислужники…
– Звичайно, обитель наша невелика, але багата, – пихато погодився абат. – Сто п’ятдесят челядникiв на шiстдесят ченцiв. Але все це сталося у Вежi. Ви вже, мабуть, знаете, що на першому поверсi Вежi розмiщенi кухня i трапезна, але два горiшнi поверхи займають скрипторiй та бiблiотека. Пiсля вечерi Вежу зачиняють, i будь-кому входити туди дуже суворо заборонено, – випередив вiн запитання Вiльяма i вiдразу, але явно неохоче додав: – Ченцям, ясна рiч, теж, але…
– Але що?
– Але я цiлковито вiдкидаю можливiсть – цiлковито, розумiете? – що хтось iз челядникiв мав вiдвагу проникнути туди вночi. – В очах його промайнув немов викличний усмiх, але був вiн миттевий, наче блискавиця чи падуча зiрка. – Вони б боялися, розумiете… iнодi, даючи накази посполитим, варто пiдсилити iх якоюсь погрозою – примiром попередженням, що того, хто не пiдкориться, спiткае щось лихе, що вiн накличе на себе гнiв надприродноi сили. А от монах…
– Зрозумiло.
– Зрештою, монах може мати й iншi причини, щоб вiдважитися проникнути у заборонене мiсце, я маю на увазi причини… як це сказати? Зрозумiлi, хоч i супротивнi правиловi…
Вiльям помiтив нiяковiсть абата i задав йому запитання, яким, можливо, хотiв змiнити хiд бесiди, але воно ще дужче збентежило настоятеля.
– Кажучи, що то, мабуть, було вбивство, ви додали «i якби лише це». Що ви мали на увазi?
– Я так сказав? Звiсно, без причини, нехай якоi огидноi, не вбивають. І я тремчу, уявляючи собi огиднiсть причини, що могла штовхнути ченця до вбивства свого побратима. Ось. Оце i все.
– Бiльш нiчого?
– Менi бiльше нiчого вам сказати.
– Ви хочете сказати, що нiчого iншого вам не вiльно менi сказати?
– Благаю вас, брате Вiльяме, брате Вiльяме, – абат двiчi наголосив на словi «брате».
Вiльям густо почервонiв i мовив:
– Eris sacerdos in aeternum[25 - Ти був священик навiки (лат.). Див. Пс. 109, 4, Єв. 7, 17.].
– Спасибi, брате, – мовив абат.
О Господи Боже, якоi моторошноi таемницi торкнулися в ту мить моi необачнi зверхники, один пiд спонукою тривоги, а другий – допитливостi. Бо я, смиренний новiцiй, який збирався прийняти таiнство святого Божого священства, теж зрозумiв, що абат щось таки знав, але дiзнався вiн про це пiд печаттю сповiдi. Вiн, мабуть, почув з чиiхось уст якусь грiховну подробицю, яка могла мати якийсь зв’язок з трагiчною кончиною Адельма. Тому вiн просив брата Вiльяма розгадати таемницю, про яку вiн сам здогадувався, але не мiг нiкому вiдкрити, i сподiвався, що учитель мiй силою свого iнтелекту пролле свiтло на те, що вiн сам мусить огорнути темрявою, корячися найвищому велiнню милосердя.
– Гаразд, – сказав тодi Вiльям, – чи зможу я розпитати братiю?
– Зможете.
– Чи зможу вiльно пересуватися по обителi?
– Я надам вам цю змогу.
– Ви доручите менi цю мiсiю coram monachis?[26 - У присутностi всiеi братii (лат.).]
– Нинi ж увечерi.
– Одначе я розпочну слiдство вже зараз, ще до того, як ченцi дiзнаються про ваше доручення. А крiм того, я б дуже хотiв – i це не остання причина мого перебування тут – вiдвiдати вашу бiблiотеку, слава про яку ходить по всiх обителях християнського свiту.
Абат рвучко пiдвiвся, обличчя його закам’янiло.
– Я сказав, що ви можете пересуватися по цiлiй обителi. Але, звичайно, не по останньому поверсi Вежi, де бiблiотека.
– Чому ж?
– Менi слiд було пояснити вам це ранiше, але я гадав, що вам це вiдомо. Ви знаете, що наша бiблiотека не схожа на iншi…
