Ім’я рози

Одначе, як буває в таких випадках, проповіді Ангела з Убертином, з одного боку, не суперечили вченню церкви, а з другого боку, до їхніх проповідей по цілій країні прислухалися надто великі маси простолюду, геть зовсім виходячи з-під контролю. Так ці ченці та братчики, ревнителі убогого життя, затопили цілу Італію, і багато хто вважав їх небезпечними. Тепер уже важко було відрізнити спіритуалів-учителів, які підтримували зв’язок з церковною владою, від їхніх послідовників з простолюду, які тепер жили, віддалившись від ордену: вони жебрали і день у день працею рук своїх здобували собі поживу, не затримуючи для себе жодної власності. Саме їх народний поголос став називати братчиками, і братчики ці дуже були подібні до французьких беґінів, які сповідували ідеї П’єра Ольє.

Після Целестина V папський престол посів Боніфацій VIII, і Папа цей поквапився проявити вельми малу поблажливість до спіритуалів і братчиків загалом: в останні роки століття він підписав буллу Firma cautela[43], якою одним махом засудив сумників, себто мандрівних жебраків, крайнє відгалуження францисканського чину, і самих спіритуалів, себто тих, хто відійшов від життя ордену, щоб віддатися самітництву.

Згодом спіритуали допоминалися дозволу в інших понтифіків – наприклад, у Климента V – мирно відділитися від ордену, та прихід Йоана XXII забрав їм будь-яку надію. Після свого обрання у 1316 році він повелів закувати в ланцюги Ангела Кларенця та провансальських спіритуалів, і чимало з тих, хто й далі жив вільним життям, було спалено.

Проте Йоан уже зрозумів, що знищити лихе насіння братчиків можна, лише засудивши як єретичне твердження про те, що Христос і апостоли не мали ніякої власності, ні особистої, ні спільної; і оскільки якраз за рік до того у Перуджі зібралася генеральна капітула францисканців, яка схвалила цю тезу, то, засудивши братчиків, Папа засуджував цілий орден. І була то вельми дивна річ, що Папа міг оголосити хибною думку, що Христос був убогий, але ясно було, що від думки про убогість Христа до відстоювання убогості його церкви було недалеко, а убога церква була б надто слабкою супроти цісаря. Так чимало братчиків, які нічого не знали ні про імперію, ні про Перуджу, загинули на вогнищах.

Ось про таке розмисляв я, дивлячись на легендарного Убертина. Учитель мій представив мене, і старець погладив мене по щоці гарячою, аж пекучою рукою. Від доторку цієї руки я збагнув чимало з того, що чував про сього святого мужа, зрозумів містичний огонь, який пожирав його з самого отроцтва, коли він уявляв собі, ніби перетворився на покаянну Магдалину; і ті вельми близькі стосунки, що їх він підтримував зі святою Ангелою Фоліньянкою, яка втаємничила його у поклоніння хрестові…

Я споглядав це обличчя з лагідними рисами, схоже на лик святої, з якою він перебував у високодуховних братніх стосунках. Воно, мабуть, мало куди суворіший вираз, коли у 1311 році В’єнський собор усунув ворожих спіритуалам францисканських настоятелів, але зобов’язав спіритуалів жити миром у лоні ордену, а цей поборник самозречення відмовився піти на компроміс і боровся за створення незалежного ордену на засадах якнайбільшої суворості. Убертин зазнав тоді поразки у своїй битві, адже у ті роки Йоан XXII оголосив хрестовий похід проти послідовників П’єра Ольє, та Убертин не завагався стати перед Папою на захист пам’яті свого товариша, і Папа, ускромлений його святістю, не насмілився осудити його (хоч інших таки осудив). Він навіть запропонував йому вихід зі становища, примусивши вступити до клюнійського чину. Убертин (хоч на позір такий безборонний і вразливий) був досить спритний, щоб здобути собі протекцію і союзників при папському дворі, і хоч він таки погодився вступити до монастиря в Ґамблу у Фландрії, але так туди, здається, й не поїхав, а зостався в Авіньйоні під опікою кардинала Орсіні, щоб обстоювати справу францисканців.

Лише в останні роки (ходили такі невиразні чутки) йому перестало щастити при дворі, і він мусив утекти з Авіньйона, а Папа звелів переслідувати його як єретика, який mundum discurrit vagabundus[44]. Подейкували, що по ньому й слід пропав. Пополудні, з бесіди між Вільямом і настоятелем я дізнався, що тепер він переховується в цьому абатстві. І ось він стояв переді мною.

– Вільяме, – говорив він, – мене мало не вбили, розумієш, мені довелося тікати уночі.

– Хто хотів твоєї смерті? Йоан?

– Ні. Йоан ніколи мене не любив, але завжди ставився з шанобою. Бо саме він десять років тому дав мені змогу уникнути судового процесу, наказавши вступити до бенедиктинців.

– То хто ж бажав тобі зла?

– Усі. Вся курія. Вони двічі пробували вбити мене. Намагалися затулити мені рота. Ти ж знаєш, що сталося п’ять років тому. Два роки до того було засуджено нарбонських беґінів, і Беренґарій Таллоні, який був одним із суддів, звернувся до Папи з клопотанням. То були важкі часи, Йоан уже був видав дві булли проти спіритуалів, і навіть Михаїл Чезенець здався – до речі, коли він приїздить?

– Буде тут через два дні.

– Михаїл… Стільки часу я його вже не бачив. Тепер він прийшов до тями, зрозумів, чого ми хотіли, адже Перуджійська капітула визнала за нами рацію. Але тоді, у 1318 році, він скорився Папі і віддав йому в руки п’ятеро спіритуалів з Провансу, які не хотіли йти на компроміс. їх було спалено, Вільяме… Ох, як се жахливо! – Він сховав голову між руки.

– Але що ж достеменно сталося після того, як Таллоні подав клопотання? – спитав Вільям.

– Йоан мусив знов оголосити дискусію, розумієш? Мусив, бо в курії були люди, які сумнівалися, францисканці з курії теж – сі фарисеї, гроби поваплені, готові продатися за пребенду, теж були охоплені сумнівами. Саме тоді Йоан попрохав мене написати пам’ятку про убогість. Вона вдалася мені на славу, Вільяме, хай простить Господь мою гординю…

– Я читав її, Михаїл мені показував.

– І серед наших дехто вагався, приміром, провінціял Аквітанії, кардинал Сан Вітале, єпископ Каффи…

– Дурень, – мовив Вільям.

– Хай спочиває в мирі, він переставився два роки тому.

– Бог не був такий милосердний. З Константинополя прийшла неправдива чутка. Він і далі серед нас, і мені казали, що він буде одним з леґатів. Бережи нас, Господи!

– Але він – прибічник тез Перуджійської капітули, – сказав Убертин.

– У тім, власне, й річ. Він належить до того різновиду людей, які завжди є найкращими помагачами своїх супротивників.

– Правду кажучи, – сказав Убертин, – тоді теж він не надто допоміг справі. Зрештою, насправді все скінчилося нічим, але принаймні не утвердилась думка, буцім ідея ся єретична, а це важливо. Тому інші так і не простили мені. Вони намагалися всіляко мені шкодити, сказали, буцім я був у Захсенгавзені три роки тому, коли Людовік оголосив Йоана єретиком. А проте всі знали, що в липні я був разом з Орсіні в Авіньйоні… Вони вирішили, начебто в деяких місцях відозви цісаря відображено мої погляди – чисте тобі божевілля.

– Не таке вже й божевілля, – мовив Вільям. – Ці думки підказав йому я, взявши їх з твоєї Авіньйонської пам’ятки і з деяких творів П’єра Ольє.

– Ти? – радісно-здивовано вигукнув Убертин. – Отже, ти признаєш мою рацію!

Вільям, схоже, збентежився:

– То були слушні думки для цісаря у той момент, – ухильно сказав він.

Убертин з недовірою глянув на нього.

– Гм, то насправді ти у це не віриш, чи не так?

– Розкажи мені ще, – мовив Вільям, – розкажи, як ти врятувався від тих собак.

– Воістину то собаки, Вільяме. Скажені собаки. Знаєш, мені довелося поборотись з самим Бонаґрацією.

– Але ж Бонаґрація з Берґамо з нами!

– То тепер, після тривалих наших з ним бесід. Я таки переконав його, і він запротестував проти булли Ad conditorem canonum[45]. А Папа на рік кинув його до в’язниці.

– Я чув, ніби тепер він зблизився з одним моїм другом, який належить до курії, Вільямом з Оккама.

– Я мало знав його. Він мені не подобається. Людина без запалу, сама голова, серця ні на гріш.

– Зате голова чудова.

– Може, й так, та заведе вона його до пекла.

– Значить, я з ним там зустрінусь, і ми побалакаємо собі про логіку.

– Помовч, Вільяме, – мовив Убертин, вельми приязно усміхаючись, – ти кращий від твоїх філософів. Лиш би ти захотів…

– Що?

– Пам’ятаєш, як ми бачились востаннє в Умбрії? Я тільки-но одужав од своїх хворостей, молитвами тієї чудової жінки… Клари з Мон-тефалько… – прошепотів він, й обличчя його запроменіло, – Клара… Коли жіноче єство, таке зіпсуте за своєю природою, підноситься у святості, воно стає носієм незрівнянної благодаті. Ти знаєш, Вільяме, що життя моє завжди поривалося до найчистішої чистоти, – він судомно схопив його за рамено, – знаєш, з якою жорстокою – авжеж, це відповідне слово – з якою жорстокою спрагою покаяння намагався

я умертвити в собі живчик плоті, щоб стати цілковито відкритим для любові Розп’ятого Ісуса… І все ж у моєму житті були три жінки, які стали для мене небесними посланницями. Ангела Фоліньянка, Марґарита з Чітта-ді-Кастелло (вона підказала мені закінчення моєї книжки, коли я написав її всього третину) і, врешті, Клара з Монтефалько. То був дар Божий, що мені, саме мені випало розслідувати її чудеса і проголосити загалові її святість, ще до того, як за це взялася церква. І ти теж там був, Вільяме, й міг підтримати мене у цій святій справі, та не захотів…

– Тобто я мав послати на вогнище Бентівенґу, Джакома і Джованнучча – ось до якої святої справи ти мене намовляв, – тихо сказав Вільям.

– Вони затьмарювали її пам’ять своїми збоченнями. А ти був інквізитором!

– Саме тоді я попросив, щоб мене звільнили від обов’язків інквізитора. Історія ця мені не подобалася. Не подобався, скажу відверто, й спосіб, яким ти змусив Бентівенґу зізнатися у своїх помилках. Ти вдав, нібито хочеш вступити в його секту, якщо це справді була секта, видобув у нього всі таємниці, а тоді звелів арештувати.

– Але хіба можна поводитися інакше з ворогами Христовими! То були єретики, лжеапостоли, від них смерділо сіркою, як від фра Дольчина!

– То були Кларині друзі.

– Ні, Вільяме, навіть краєм тіні не торкайся Клариної пам’яті!

– Але вони належали до її оточення…

– Вона вважала їх спіритуалами, вона не підозрювала… І лише потім розслідування з’ясувало, що Бентівенґа з Ґуббіо проголошував себе апостолом, а потім разом з Джованнуччом з Беваньї зводив черниць, кажучи їм, нібито пекла нема і можна задовольняти тілесні жадання, не гнівлячи Бога, нібито можна причащатися тіла Христового (Господи прости!) після злягання з черницею, а Господові миліша була Магдалина, ніж дівиця Агнеса, нібито той, кого юрба називає демоном, – то сам Бог, бо демон – то мудрість, а мудрість – то і є Бог! Блаженна Клара, почувши таку мову, сподобилася візи, в якій сам Бог мовив їй, що вони – зловмисні визнавці Spiritus Libertatis[46]!

– Ум цих міноритів запалав саме під впливом Клариних візій, а часто дуже малий крок відділяє екстатичну візію від шалу гріха, – мовив Вільям.

Убертин схопив його за руки, і сльози знов заволікли йому очі:

– Не кажи такого, Вільяме. Як можна сплутати мить екстатичної любові, яка палить тобі нутро пахощами ладану, і розпусту чуттів, яка відгонить сіркою? Бентівенґа закликав торкатися оголених членів тіла, твердячи, ніби лише так можна звільнитися з-під влади чуттів, homo nudus cum nuda iacebat…

– Et non commiscebantur ad invicem…[47]

– Брехня! Вони прагнули насолоди. Вони не мали за гріх, коли чоловік і жінка злягаються, щоб втишити свій плотський потяг, коли вони торкаються і цілують одне одного у всі місця, коли він притискає своє оголене лоно до її оголеного лона!

Те, як Убертин таврував чужий порок, правду кажучи, зовсім не спонукало мене до чеснотливих думок. Мій учитель, мабуть, помітив моє збентеження і перебив сього святого чоловіка.

– Дух твій, Убертине, такий же палкий в любові Бога, як у ненависті до зла. Я мав на увазі, що різниця між палкістю серафимів і палкістю Люцифера невелика, бо й одна, і друга завжди родяться з граничного спалаху волі.

– О, різниця є, вона є, і я добре її знаю! – натхненно мовив Убертин. – Ти хочеш сказати, що між прагненням до добра і прагненням до зла є лише малий крок, бо все залежить від того, куди спрямована та сама воля. Це правда. Та різниця в об’єкті, а об’єкт розпізнати дуже легко. Тут Бог, а там – диявол.

– А я боюсь, що втратив здатність це розрізняти, Убертине. Хіба твоя Ангела Фоліньянка не розповідала, як одного дня дух її у найвищому захваті перенісся у Христовий Гріб? Хіба не казала вона, що спершу поцілувала йому груди, а він лежав із заплющеними очима, тоді поцілувала його в уста і відчула, як з тих уст сочаться невимовно солодкі пахощі, а через якусь хвилю притулила свою щоку до щоки Христа, а Христос погладив її по щоці і пригорнув до себе, і тоді – твердила вона – щастя її сягло вершини?..

– Хіба це якось стосується чуттєвого потягу? – спитав Убертин. – То був містичний досвід, а тіло було тілом Нашого Господа.

– Може, я звик до іншого в Оксфорді, – сказав Вільям, – там містичний досвід мав дещо інший характер…

– Все в голові, – усміхнувся Убертин.

– Або в очах. Відчуття Бога як світла, споглядання Його у промінні сонця, в образах у свічаді, у ряхтінні барв, що оповивають часточки упорядкованої матерії, у мерехкотінні денного світла на мокрому листі… Хіба така любов не ближча до любові Франциска, який славив Бога у його створіннях, квітах, травах, воді, повітрі? Не думаю, що така любов може завести на манівці. А от любов, яка переносить дрож плотських зносин на бесіду з Усевишнім, мені не до вподоби…

– Блюзниш, Вільяме! Це не те ж саме. Від екстазу серця, залюбленого в Розп’ятого Ісуса, до розтлінного екстазу лжеапостолів з Мон-тефалько – величезний стрибок униз…

– Вони не були лжеапостолами, то були брати Вільного Духа, ти сам це казав.

– Байдуже! Ти не знав усього про той процес, я сам не наважився прикласти до актів деякі зізнання, щоб демонська тінь навіть на мить не торкнулася того підсоння святості, яке Клара там створила. Але я таки дещо дізнався, таки дізнався, Вільяме! Вони збиралися ночами в льоху, брали щойно народжене немовля і кидали одне одному, аж поки воно не вмирало від стусанів… чи чогось іншого… Той же, хто востаннє спіймав його живим, на чиїх руках воно помирало, ставав проводарем тої секти… А тіло дитини роздирали, змішували з борошном і пекли з нього свої блюзнірчі облатки!

– Убертине, – твердо сказав Вільям, – усе це багато століть тому говорили вірменські єпископи про секту павликіян. І богомилів.

– То й що? Диявол тугодум, він знов і знов повертається до звичних способів обману і спокушання, повторяючи свої обряди щотися-чоліття, він завжди однаковий, і саме тому в ньому можна впізнати ворога! Повір мені, у Пасхальну ніч вони запалювали свічки і приводили у льох дівиць. Відтак гасили свічки й накидалися на них, навіть коли були зв’язані з ними кровними узами… А якщо з цього злягання народжувалась дитина, знов починався пекельний обряд – усі збиралися навколо посудини, повної вина, яку називали барильцем, і впивалися цим вином, тоді розрізали на шматки дитину, кров її наливали у чашу, кидали ще живих дітей у вогонь, а попіл, що лишався від них, змішували з цією кров’ю й пили!

– Але ж це триста років тому описав Михаїл Пселл у творі про бісівські підступи! Хто тобі розповів усе це?

– Вони, Бентівенґа та інші, під тортурою!

– Одна-єдина річ хвилює живих створінь більше від насолоди – страждання. Під тортурою людина наче перебуває під владою дурманного зілля. Все те, що ти колись чув, усе, що читав, спливає у твоїй свідомості, немов ти у полоні шаленого пориву, але несе він тебе не до неба, а до пекла. Під тортурою ти скажеш не лише те, чого хоче інквізитор, але й те, що, на твою думку, могло б справити йому приємність, бо між тобою і ним виникає близький зв’язок (зв’язок воістину диявольський)… Все це я знаю, Убертине, бо теж колись належав до тих, хто вважає, буцім правду можна видобути розжареним залізом. Але знай, жар істини породжений іншим огнем. Під тортурою Бентівенґа міг говорити найнесусвітнішу брехню, бо то говорив не він, то говорило його любострастя, демони його душі.

– Любострастя?

– Так, буває любострастя болю, як буває і любострастя віри, а навіть любострастя покори. Якщо бунтівним ангелам так мало треба було, щоб перемінити свою жагу віри і покори в жагу гордині й бунту, то що ж тоді казати про людину? Кажу тобі, щоб ти знав: саме ця думка свінула мені під час розслідувань. Тому я й відмовився від гідності інквізитора. Я більше не відважувався розслідувати хиби зловмисників, бо зрозумів, що такі самі хиби властиві й святим.

Убертин слухав останні слова Вільяма, немов не розуміючи, про що той говорить. З виразу приязного співчуття, який дедалі виразніше вимальовувався на його обличчі, я зрозумів, що він вважає, ніби Вільям став жертвою почуттів, вартих великого осуду, та прощає йому все це з любові до нього. Перебиваючи його, він гірко мовив:

– Байдуже. Якщо ти так до цього ставишся, то добре зробив, що зупинився. Зі спокусами треба боротися. Одначе мені бракувало твоєї підтримки, а ми ж могли розгромити цю нечестиву зграю. А що сталося насправді, ти знаєш – мене самого звинуватили в тому, що я був надто поблажливий до них, і запідозрили в єресі. Ти теж був надто поблажливий у боротьбі зі злом. Зло, Вільяме, куди не глянь – всюди зло; невже ніколи не щезне се прокляття, ся тінь, се багно, яке не дає нам торкнутися першоджерела? – Він ще ближче присунувся до Вільяма, немов боячись, що хтось його почує. – Ти знаєш, що воно закралося й сюди, між сі освячені молитвою мури?

– Знаю, настоятель казав мені, навіть попрохав допомогти йому з’ясувати цю справу.

– Тож з’ясовуй, розкопуй, дивись соколиним оком у двох напрямах – розкошелюбства і гордині…

– Розкошелюбства?

– Авжеж, розкошелюбства. У загиблому юнакові було щось… жіноче, а отже, диявольське. Очі його були немов очі дівиці, яка хоче вступити у зв’язок з інкубом. А говорячи про гординю, я мав на увазі гординю ума: її не бракує у сьому монастирі, де звикли пишатися словом, творячи ілюзію мудрості…

– Коли щось знаєш, допоможи мені.

– Я нічого не знаю. Мені тут нічого знати. Але деякі речі відчуваєш серцем. Та годі вже, чому ми все про сумне, хіба гоже так страхати нашого молодого приятеля?

Глянувши на мене своїми небесно-блакитними очима, він торкнувся моєї щоки своїми довгими, білими пальцями, а я інстинктивно мало не відсахнувся; одначе стримався, і добре зробив, бо образив би його, адже наміри його були чисті.

– Розкажи краще про себе, – сказав він, знов повертаючись до Вільяма. – Що з тобою діялося весь цей час? Уже минуло…

– Вісімнадцять років. Я вернувся у рідні краї. Знову взявся за науку в Оксфорді. Вивчав природу.

– Природа – це добро, вона-бо – дитя Боже, – мовив Убертин.

– І Бог, мабуть, теж добрий, якщо породив природу, – усміхнувся Вільям. – Отож, я вчився і заприятелював з багатьма мудрими людьми. Тоді я познайомився з Марсилієм, мене приваблювали його ідеї про імперію, про народ, про новий закон для земних царств, і так я опинився серед тих наших братів по ордену, які дораджують цісареві. Але все це ти знаєш, я ж тобі писав. Я так зрадів, коли в Боббіо прознав, що ти тут. Ми думали, що ти загинув. Але тепер, коли ти знову з нами, твоя присутність буде вельми до речі через кілька днів, коли прибуде Михаїл. То буде жорстока сутичка.

– Я небагато можу додати до того, що сказав був п’ять років тому в Авіньйоні. Хто приїде з Михаїлом?

– Дехто з учасників Перуджійської капітули, Арнальд з Аквітанїї, Г’ю з Ньюкасла…

– Хто? – перепитав Убертин.

– Гуґо з Новокастра, даруй мені, я подумки вживаю свою рідну мову, навіть коли висловлююсь доброю латиною. І ще Вільгельм Альнвік. Від авіньйонських францисканців можна чекати Єроніма, того дурня з Каффи, може, будуть також Беренґарій Таллоні та Бонаґрація з Берґамо.

– Уся надія на Бога, – мовив Убертин, – ці двоє не забажають надто настроювати Папу проти себе. А хто відстоюватиме позиції курії, я маю на увазі – хто з непримиренних приїде?

– Судячи з того, що мені писали, буде, гадаю, Лоренцо Декоалькон…

– Підступний чоловік.

– Жан д’Анно…

– Той знає всі богословські тонкощі, бережись його.

– Якось дамо собі раду. І врешті, Жан де Бон.

– Той зчепиться з Беренґарієм Таллоні.

– Так, це, гадаю, буде страшенно кумедно, – мовив мій учитель веселим тоном. Убертин глянув на нього з непевною усмішкою.

– Ніколи не розумію, коли ви, англійці, говорите серйозно. Нічого кумедного в такому серйозному питанні нема. Ідеться про виживання ордену, до якого ти сам належиш і який я теж у глибині серця все ще вважаю своїм. Але я благатиму Михаїла не їхати до Авіньйона. Надто вже наполегливо Йоан запрошує, кличе, заманює його до себе. Не довіряйте тому старому французові. О Господи, в чиїх руках опинилась Твоя церква! – Він повернув голову до вівтаря. – Вона стала блудницею, розніжилась у розкошах, купається в розпусті, наче розгарячена змія! Від суворої чистоти Віфлеємської яскині, від нагото дерева, lignum vitae[48] хреста, до вакханалій золота та каменю! І тут теж, розумієш, – ти ж бачив тутешній портал. Куди не глянь – всюди пишаються образи! Зрештою, недалекі вже дні Антихриста, і я боюсь,

Вільяме! – Він озирнувся навколо, вдивляючись витріщеними очима у темні нави, немов Антихрист мав ось-ось з’явитися, і я відчув, що й сам сподіваюсь побачити його. – Його намісники вже тут, він послав їх, як колись Христос послав у світ апостолів! Вони топчуть Град Божий, спокушають обманом, лицемірством і насильством. Тоді пришле Бог слуг своїх, Ілію та Еноха, яких Він зберіг при житті у земному раю, щоб вони сплутали плани Антихриста, і прийдуть вони, і проповідуватимуть у волосяницях, і навчатимуть покаяння прикладом і словом…

– Вони вже прийшли, Убертине, – сказав Вільям, показуючи на свій грубий францисканський габіт.

– Але вони ще не здобули перемоги, саме настала мить, коли ошалілий Антихрист накаже замордувати Еноха та Ілію і виставити їхні тіла напоказ, щоб кожен їх бачив і боявся йти їхнім шляхом. Так, як хотіли замордувати мене…

Тут мене охопив жах, я подумав, що Убертин у полоні якогось божественного безумства, і став побоюватися за його розум. Тепер же, через багато літ, коли я знаю те, що знаю, тобто що через кілька років його буде вбито в якомусь німецькому місті за вельми загадкових обставин і що винуватця так ніколи й не знайдуть, то відчуваю ще більший жах, бо вже не маю сумнівів, що того вечора Убертин пророкував.

– Знаєш, авва Йоахим говорив правду. Ми вступили в шосту еру людської історії, коли грядуть два Антихристи – містичний Антихрист й Антихрист істинний, і се станеться тепер, у шосту епоху, після того, як прийшов Франциск, який відобразив на своїй власній плоті п’ять ран Розп’ятого Ісуса. Містичним Антихристом був Боніфацій, відречення Целестина недійсне, Боніфацій – то звір, що виходить з моря[49], сім голів його зображають смертні гріхи, а десять рогів – зневажені заповіді, наближені до нього кардинали – то саранча, а тіло його – Аполліон[50]! Але число звіра, якщо написати його ім’я грецькими літерами, є Benedicti! – Він пильно глянув на мене, чи я все зрозумів, і повчально підніс палець. – Істинним Антихристом, звіром, що виходить із землі, був Бенедикт XI! Бог допустив, щоб се втілення пороку й зла порядкувало в Його церкві, аби ще більшою славою засяяли чесноти його наступника!

– Але ж, превелебний отче, – ледь чутно заперечив я, набравшись відваги, – його наступником є Йоан!

Убертин заслонив собі рукою чоло, немов щоб прогнати болісний сон. Він був такий стомлений, що ледве дихав.

– Авжеж. Усі ці розрахунки хибні, ми все ще очікуємо ангельського Папу… Але таки з’явилися Франциск та Домінік. – Він підніс очі до неба і молитовним тоном мовив (але я був певен, що то він цитує уступ зі своєї славетної книги про дерево життя): – Quorum primus seraphico calculo purgatus et ardore celico inflammatus totum incendere videbatur. Secundus vero verbo predicationis fecundus super mundi tenebras clarius radiavit…[51] Так, якщо ці обітниці справдяться, ми ще дочекаємось ангельського Папи.

– Хай буде так, Убертине, – мовив Вільям. – А поки я мушу тут подбати про те, щоб не прогнали людського імператора. Про твого ангельського Папу говорив також фра Дольчино…

– Не згадуй більше імені того гаспида! – вигукнув Убертин, і я вперше побачив, як він весь перемінився – смуток його заступила лють. – Він закаляв слово Йоахима Калабрійця і зробив з нього джерело смерті й бруду! Достотний посланець Антихриста! Але ти, Вільяме, говориш так, бо насправді не віриш у пришестя Антихриста, а твої оксфордські вчителі напоумили тебе схилятися перед розумом, нехтуючи пророчими властивостями серця!

– Помиляєшся, Убертине, – вельми серйозно відповів Вільям. – Ти знаєш, що з усіх своїх учителів найдужче я шаную Роджера Бекона…