Пригоди бравого вояка Швейка
Швейк чудово впорався з дорученням. Його щира наївність і чесне обличчя примушували вірити всьому, що він казав.
Швейк вирішив, що краще не розповідати капітанові Шнаблю й капітанові Фішеру, й поручикові Малеру про те, що фельдкурат мусить заплатити за фураж для коней, а підкріпив його прохання заявою, що фельдкуратові, мовляв, необхідно платити аліменти.
Гроші він одержав усюди.
Коли Швейк із честю повернувся зі свого походу і показав триста крон, фельдкурат, який тим часом уже вмився і переодягся, був дуже здивований.
– Я взяв усе за одним рипом, – промовив Швейк, – аби нам завтра або післязавтра не довелося знову турбуватися про гроші. Все йшло гаразд, але перед капітаном Шнаблем я таки мусив упасти навколішки. Це якась потвора! Та коли сказав йому, що вам треба платити аліменти…
– Аліменти? – перелякано повторив фельдкурат.
– Авжеж, аліменти, пане фельдкурате, відступне дівчатам. Ви ж сказали, аби я щось вигадав, а мені нічого іншого на думку не спало. У нас один швець платив аліменти відразу п’ятьом дівчатам. Вже й не знав, бідолаха, що робити, і теж позичив для цієї справи гроші. І уявіть собі, кожен співчував, що він справді у скрутному становищі. Розпитували мене, що то за дівчина. Я сказав, буцімто дуже вродлива і їй немає ще п’ятнадцяти років. Розпитували про її адресу.
– Ну й гарно ж ви це залагодили, Швейку, – зітхнув фельдкурат і почав ходити кімнатою. – Знову компрометація! – сказав він, хапаючись за голову. – А тут ще й голова болить.
– Я дав їм адресу однієї старенької глухої пані на нашій вулиці, – пояснив Швейк. – Я хотів влаштувати справу ґрунтовно, бо наказ – є наказ. Я насідав, отож і мусив щось вигадати. До речі, у передпокої чекають на фортепіано. Я їх привів, аби вони забрали йогo в ломбард, пане фельдкурате. Буде непогано, коли ми його сплавимо. І місце звільниться, і більше грошей нагребемо. Хоч на якийсь час матимемо святий спокій. А якщо домовласник розпитуватиме, що ми хочемо робити з фортепіано, я скажу, що в ньому полопалися струни й ми відіслали його на фабрику в ремонт. Двірничці я теж так сказав, хай не дивується, коли фортепіано будуть виносити й вантажити на підводу. Є в мене купець і на канапу. Це один мій знайомий, він гендлює старими меблями. Він прийде до нас по обіді. Тепер ціни на шкіряні канапи пішли вгору.
– Більше ви нічого не накоїли, Швейку? – спитав фельдкурат з розпачливим виразом обличчя, весь час стискаючи голову в долонях.
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я замість двох пляшок горіхівки, яку купує пан капітан Шнабль, приніс п’ять, щоб у нас був якийсь запас і ми мали що пити. Можуть ті люди забрати фортепіано? А то ломбард перед носом зачинять.
Фельдкурат безнадійно махнув рукою, і за мить фортепіано вже вантажили на візок.
Повернувшися з ломбарду, Швейк застав фельдкурата перед розкоркованою пляшкою горіхівки. Той сидів і лаявся, чому на обід йому подали недосмажену відбивну. Фельдкурат знову був у своїй стихії. Він заявив Швейкові, що від завтрашнього дня починає нове життя. Пити алкоголь, це, мовляв, грубий матеріалізм, а треба жити духовним життям.
Він розводив цю філософію щось із півгодини. Коли вже була відкоркована і третя пляшка, прийшов торговець старими меблями, і фельдкурат за безцінь продав йому канапу, запрошуючи торговця залишитися погомоніти, і був дуже невдоволений, коли той відмовився, перепрошуючи: йому, мовляв, треба купувати ще нічний столик.
– Шкода, що в мене немає такого, – розчаровано сказав фельдкурат. – Хто ж може передбачити все заздалегідь!
Коли торговець старими меблями пішов, фельдкурат завів дружню розмову зі Швейком і розпив з ним нову пляшку. Частина цієї балачки присвячувалась особистому ставленню фельдкурата до жінок і до карт.
Сиділи довго. Уже й вечір застав Швейка і фельдкурата за дружньою бесідою.
Але вночі відносини змінились. Фельдкурат повернувся до свого вчорашнього стану, переплутав Швейка з кимсь іншим і казав йому:
– В жодному разі не йдіть. Пам’ятаєте того рудого кадета з обозу?
Ця ідилія тривала, аж поки Швейк не сказав фельдкуратові:
– Досить з мене! Теперь лізь у ліжко й хропи! Ясно?
– Лізу, голубе, лізу, чому ж не лізти, – белькотів фельдкурат. – Пам’ятаєш, як ми ходили до п’ятого класу і я за тебе писав роботи з грецької мови? У вас вілла в Збраславі[141], й туди можна добиратися пароплавом по Влтаві. Ви знаєте, що таке Влтава?
Швейк примусив його скинути черевики й роздягтися. Фельдкурат послухався, висловлюючи свій протест перед якимись уявними особами.
– Бачите, панове, – звернувся він до шафи й фікуса, – як зі мною поводяться мої родичі. Я не визнаю ніяких родичів, – раптом вирішив він, лягаючи в постіль. – Хоч би небо й земля змовилися проти мене, я не бажаю їх знати.
І кімнатою розляглося фельдкуратове хропіння.
IV
У ці ж дні Швейк відвідав свою стару служницю пані Міллерову. Удома Швейк застав її двоюрідну сестру. Плачучи, вона розповіла, що пані Міллерову заарештували того самого вечора, коли вона відвезла Швейка на війну. Стареньку судили у військовому суді, а оскільки так нічого й не змогли довести, її відправили до концентраційного табору в Штейнгофі. Від неї вже прийшов лист.
Швейк узяв цю родинну реліквію і прочитав:
«Мила Анінко!
Нам тут дуже добре, всі ми здорові. Сусідка по ліжку має висипний… з’явилася тут і чорна…
Все інше в порядку, їсти маємо досить і збираємо картопляні… на юшку. Я чула, що пана Швейка вже… Ти якось довідайся, де він похований, щоб після війни ми могли обсадити його могилу квітами. Я забула тобі сказати, що на горищі, в правому кутку, в ящику, залишилося маленьке цуценя, пінчер. Але вже багато тижнів йому ніхто не давав їсти, ще з того часу, як прийшли мене… Отже, думаю, що вже пізно. І той песик теж пішов на той…»
А через усю сторінку рожевий штемпель:
«Zensuriert. K. und K. Konzentrationslager Steinhof».[142]
– І справді, цуценя було вже неживе, – хлипала двоюрідна сестра пані Міллерової. – І кімнати своєї ви б не впізнали. Винайняла її кравчиням, а вони з неї зробили дамський салон. Всюди по стінах моди, у вікнах букети.
Двоюрідна сестра пані Міллерової не могла заспокоїтись. Нарікаючи й не перестаючи хлипати, вона висловила нарешті побоювання, чи не втік Швейк часом із війська і чи не хоче тепер накликати й на неї біду та її занапастити. Під кінець вона розмовляла з ним, як із запеклим пройдисвітом.
– Кумедно, – сказав Швейк. – Це мені надзвичайно подобається. Так, пані Кейржова, ваша правда. Я втік, але для цього я мусив забити п’ятнадцять вахмістрів і фельдфебелів. Тільки ж глядіть, нікому ні слова.
Виходячи зі свого дому, де його так негостинно зустріли, Швейк попросив:
– Пані Кейржова, у пральні є кілька моїх комірців і манишок, викупіть їх, аби я мав у що вдягнутися, коли повернуся з армії. Простежте також, щоб у шафі в моєму одязі не завелася міль. А тих панянок, які сплять на моєму ліжку, вітайте від мене.
Потім Швейк зайшов у шинок «Під келихом». Побачивши його, пані Палівцова відмовилася наточити йому пива, бо він, мабуть, чкурнув з війська.
– Мій чоловік, – почала вона ялозити стару історію, – такий уже був обережний, що й на холодне дмухав, а тим часом сидить, бідолаха, замкнений ні за цапову душу. А такі ось люди, що втекли з війська, розгулюють по світі. Вас тут на тому тижні знов шукали. Ми обережніші, ніж ви, – закінчила вона, – а таки встряли в біду. Не кожний має таке щастя, як ви.
Цю розмову чув один літній чоловік, слюсар із Сміхова.
Він підійшов до Швейка і сказав:
– Будь ласка, пане, почекайте мене на подвір’ї, мені треба з вами поговорити.
На вулиці він розговорився з Швейком, якого, зі слів шинкарки Палівцової, також вважав за дезертира.
Старий признався, що в нього є син, який теж утік із війська й тепер живе у бабусі в Ясенній біля Йозефова.
Незважаючи на запевнення Швейка, що він зовсім не дезертир, старий пан тицьнув йому в руку десятку. – Це вам про всякий випадок, – сказав він і потяг Швейка з собою до пивної на розі, – я вас розумію, і вам нема чого боятись.
Швейк повернувся додому пізно вночі. Фельдкурата ще не було, він прийшов аж під ранок, збудив Швейка і сказав:
– Завтра їдемо правити польову месу. Зваріть чорну каву з ромом… Або краще зваріть ґроґ.
Глава XI
Швейк із фельдкуратом їдуть правити польову месу
I
Підготовка до вбивства людей відбувалася завжди з ім’ям Бога або якоїсь іншої вищої істоти, яку витворило людство у своїй фантазії.
Стародавні фінікіяни, перш ніж перерізати горло якомусь полоненому, відправляли такі ж самі урочисті служби Божі, як і кілька тисяч років пізніше нові покоління, коли збирались на війну, аби вогнем і мечем винищувати своїх ворогів.
Людожери гвінейських і полінезійських островів, перед тим як урочисто зжерти своїх полонених або непотрібних їм людей, як от: місіонерів, мандрівників, агентів різних торговельних фірм чи просто цікавих, – приносять жертви своїм богам і виконують при цьому найрізноманітніші релігійні обряди. Через те що в їхні землі ще не проникла культура риз, вони прикривають стегна просто вінками зі строкатого пір’я лісових птахів.
Свята інквізиція перед спаленням своїх жертв відправляла найурочистіші богослужіння: велику месу зі співами.
Під час страти злочинця завжди присутній священик, який своєю присутністю обтяжує приреченого.
У Прусії пастор підводив нещасного звинуваченого під сокиру, в Австрії католицький священик – на шибеницю, у Франції – під гільйотину, в Америці – на електричний стілець, в Іспанії – на крісло, де засудженого душили дотепно придуманим апаратом. У царській Росії бородатий піп водив революціонерів на смерть тощо.
Всюди при цьому служителі церкви маніпулювали святим розп’яттям, немовби хотіли цим сказати: «Тобі тільки відрубають голову або повісять, задушать чи пропустять через тебе п’ятнадцять тисяч вольт, але згадай, скільки ось цей мусив витерпіти».
Велика бойня – світова війна – теж не обійшлася без благословення священиків. Фельдкурати всіх армій молились і правили меси за перемогу того табору, чий хліб їли.
Під час страти солдатів-бунтівників з’являвся священик. Священника можна було побачити й на стратах чеських легіонерів.
Нічого не змінилося від тих часів, як розбійник Войтєх[143], котрого нарекли «святим», з мечем в одній руці й з хрестом у другій брав участь у різанині й винищуванні прибалтійських слов’ян.
В усій Європі люди йшли, наче худоба на бойню, куди їх вели не тільки різники-імператори, королі, президенти та інші можновладці й полководці, але й священики всіх конфесій, які їх благословляли й приводили їх до лицемірної присяги «на землі, в повітрі, на морі» тощо.
Служба Божа правилася двічі. Вперше, коли частина від’їжджала на фронт, а вдруге – вже на передовій, перед кривавою різаниною і смертовбивством.
Пам’ятаю, якось під час польової служби на позиціях ворожий літак кинув бомбу прямісінько на польовий вівтар, і від нашого фельдкурата залишилося тільки криваве лахміття. Потім про нього писали як про мученика, а в той час наші літаки намагались так само прославити фельдкуратів по другий бік фронту.
Ми зловтішалися з цього, й на тимчасовому хресті, поставленому там, де поховали рештки фельдкурата, тієї ж ночі з’явилася така епітафія:
Те, що впаде на нас, те вже й на тебе впало.Ти ж небо обіцяв і лоно Авраама,То й небо смерть тобі згори послало,Де ти співав, лишилась тільки пляма.II
Швейк зварив чудовий ґроґ, куди кращий від ґроґу старих моряків. Такий ґроґ смакував би навіть піратові XVIII століття. Фельдкурат Отто Кац був на сьомому небі.
– Де ви навчилися варити такий чудовий напій? – спитав він.
– У Бремені від одного гульвіси-моряка, коли я свого часу мандрував світом, – відповів Швейк. – Він казав, що ґроґ має бути такий міцний, щоб той, хто впаде в море, міг переплисти увесь Ла-Манш. Бо після слабкого ґроґу потонеш, мов цуценя.
– Хильнувши цього ґроґу, Швейку, ми добряче відправимо службу Божу, – розмірковував фельдкурат. – Я гадаю, насамперед годилося б сказати кілька слів на прощання. Польова меса – це не така забавка, як відправа в гарнізонній тюрмі або проповідь тим негідникам. У цьому випадку треба справді весь розум у кулаці тримати. Польовий вівтар у нас є. Складаний, мініатюрний. Господи Боже, Швейку, – раптом ухопився він за голову, – ну й барани ж ми обоє. Знаєте, де я сховав цей складаний польовий вівтар? У канапку. А ми ж її продали!
– Ну, це справді нещастя, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Правда, цього ґендляра старими меблями я знаю, але позавчора я зустрів його жінку: його посадили за якусь крадену шафу, а наша канапа в одного вчителя у Вршовіце. Біда буде з цим польовим вівтарем. Ми найкраще зробимо, коли вип’ємо ґроґ і подамося його розшукувати, бо, на мою думку, без польового вівтаря не можна відправляти польової служби.
– Справді, нам тільки його й бракує, – меланхолійно сказав фельдкурат, – бо все інше на плацу вже приготували. Теслярі зробили там підвищення. Дароносицю нам позичать у Бржевнові, а чашу я повинен мати свою, та що вдієш, коли вона, так би мовити, у чорта в зубах. – Він замислився. – Скажемо, що я її загубив. Можемо взяти спортивний кубок у поручика Вітінґера з сімдесят п’ятого полку. Він свого часу брав участь від клубу «Спортфаворит» у змаганні з бігу і виграв цей кубок. Добрий він бігун. Робив, як перед нами завжди хвалиться, сорок кілометрів: Відень – Медлінг за одну годину сорок вісім хвилин. Я вже з ним учора домовився. Дурень я, що все відкладаю на останню хвилину. І як же це я, телепень, не заглянув у ту канапу?
Під впливом ґроґу, звареного за рецептом гульвіси-моряка, він почав по-всякому себе обзивати, висловлюючи при цьому найрізноманітніші пропозиції щодо того місця, в яке саме його слід послати.
– Ну, годі. Ходімо вже шукати той вівтар! – вигукнув Швейк. – Уже ранок. Мені ще треба вдягти мундир і випити скляночку ґроґу.
Нарешті вони вибралися. Дорогою до жінки торговця старими меблями фельдкурат розповів Швейкові, що вчора виграв купу грошей у «боже благословення», і коли далі так піде, то він викупить фортепіано з ломбарду.
Це скидалося на обіцянку язичників принести якусь жертву.
Від заспаної жінки торговця старими меблями вони довідались адресу нового власника канапи, вчителя з Вршовіце. Фельдкурат поводився надзвичайно галантно. Він щипнув жінку за щоку і полоскотав її підборіддя.
До Вршовіце вони йшли пішки, бо фельдкурат заявив, що він повинен прогулятися по свіжому повітрі, аби в голову прийшли свіжі думки.
У Вршовіце на квартирі вчителя, старого побожного пана, на них чекала неприємна несподіванка. Знайшовши в канапі польовий вівтар, старий вирішив, що це якийсь знак Божий, і подарував його місцевому вршовіцькому костьолу, залишивши за собою право зробити на другому боці вівтаря напис: «Даровано на честь і славу Божу п. Коларжіком, учителем-пенсіонером, року Божого 1914». Захоплений в самій білизні, вчитель зовсім розгубився. З його слів з’ясувалося, що свою знахідку він сприйняв як диво й перст Божий. Коли, мовляв, він купив цю канапу, якийсь внутрішній голос прямо підказав йому: «Поглянь, що є в ящику канапи». Уві сні з’явився до нього якийсь ангел і наказав: «Відчини ящик в канапі!» Вчитель послухався.
А коли побачив там мініатюрний складаний вівтар з заглибленням для дароносиці, він, мовляв, упав навколішки перед канапою, довго і пристрасно молився, славлячи Бога, бо сприйняв це як веління з неба, й вирішив прикрасити знахідкою костьол у Вршовіце.
– Це нас не дуже цікавить, – сказав фельдкурат, – річ, яка вам не належала, ви мали передати поліції, а не якійсь там триклятій ризниці.
– Через таке диво, – додав Швейк, – ви ще можете влипнути в неприємність із поліцією. Ви, добродію, купили канапу, а не вівтар, який належить державі. Такий перст Божий може вам дорого коштувати. Не треба було вам вірити ангелам. Один чоловік у Згоржі теж виорав у полі церковну чашу. Якийсь блюзнір-злодюга колись украв її та й закопав до кращих часів, аж поки крадіжка забудеться. А той, що знайшов, також побачив у чаші перст Божий і, замість того щоб перетопити її, пішов з нею до священика, мовляв, хотів би її подарувати костьолу. А священик подумав, що це в злодія заговорило сумління, послав по старосту, староста – по жандармів, і його безневинно засудили за святотатство, бо він безнастанно плів щось про диво. Він також хотів урятуватись і розповідав про якогось ангела, вплутавши до цього ще й Діву Марію, отож і дістав десять років. Ви найкраще зробите, коли підете з нами до тутешнього священика, щоб той повернув нам державне майно. Польовий вівтар – це вам не кицька або шкарпетки, що їх можна дарувати кому заманеться.
Старий добродій, одягаючись, тремтів усім тілом, цокотів зубами.
– Я, їй же богу, не мав на думці нічого лихого і нічого поганого не хотів зробити. Я сподівався з Божої ласки допомогти прикрасити наш убогий храм Господній у Вршовіце.
– Авжеж, за рахунок військового майна, – твердо й грубо сказав Швейк. – Спасибі за таку Божу ласку. Один такий Півонька з Хотеборжа теж вирішив, що це Божа ласка, коли одного разу йому під руку навернувся налигач з чужою коровою.
Сердешний старий від таких балачок зовсім спантеличився і перестав виправдовуватись, намагаючись якнайшвидше вдягнутись і вирішити цю справу.
Вршовіцький священик ще спав і, коли його розбудили, почав лаятись, бо спросоння подумав, що має йти з святими дарами до хворого.
– Могли б уже дати спокій з цим соборуванням, – бурчав він, неохоче вдягаючись, – отак припече людям умирати саме тоді, коли тобі найкраще спиться. А потім ще сварися з ними за гроші.
І так у передпокої зустрілися: представник Господа Бога серед вршовіцьких цивільних католиків – з одного боку, і представник Божий на землі при військовій службі – з другого боку. А взагалі це була суперечка між цивільним і військовим.
Коли священик запевняв, що польовому вівтарю нічого було робити в канапі, то фельдкурат говорив, що коли вже на те пішло, то польовому вівтарю тим паче нічого було мандрувати з канапи до ризниці костьолу, куди ходять лише цивільні. Швейк підпускав при цьому різні зауваження – мовляв, дуже легко збагачувати бідний костьол за рахунок військового майна. Слово «бідний» було взято немов би у лапках.
Врешті вони пішли до ризниці й священик видав польовий вівтар під таку розписку:
«Мною одержано польовий вівтар, який випадково опинився у вршовіцькому храмі.
Фельдкурат Отто Кац»
Славетний польовий вівтар був придбаний в однієї єврейської фірми «Моріц Малер» у Відні, яка виробляла всілякі предмети, потрібні під час церковних відправ, і речі релігійного вжитку – такі, як чотки і образочки святих.
Вівтар складався з трьох частин і був укритий фальшивою позолотою, як і вся слава святої церкви.
Людина, не наділена фантазією, просто не могла б добрати, що саме намальовано на тих трьох частинах. Одно певне – цим вівтарем могли б так само успішно користуватись і якісь язичники на Замбезі, й шамани у бурятів та монголів.
Розмальований яскравими барвами, вівтар здалека був схожий на кольорову таблицю, призначену для виявлення дальтонізму в залізничників.
Впадала в очі тільки одна фігура якогось голого чоловіка з ореолом і зеленуватим тілом, що нагадувало гусячий огузок, який уже смердить і розкладається. Цьому святому ніхто нічого не робив. Навпаки, по обидва боки його стовбичили два крилаті створіння. Вони мали зображувати ангелів. Але в глядача складалося враження, що цей святий голий чоловік репетує з переляку – так боїться компанії навколо себе, бо ангели скидалися на казкових страхіть, щось середнє між крилатим диким котом і апокаліптичною потворою.
Образок навпроти мав зображувати святу трійцю. Щодо голубки, то загалом художникові не надто вдалося її спотворити. Він намалював якогось птаха, що так само був схожий на голубку, як і на курку породи білий віандот.
Зате Бог-отець скидався на розбійника з дикого Заходу. Таких демонструють глядачам у захоплюючому бойовику. А от син Божий був веселий молодик з опасистим черевцем, прикритим чимось на зразок трусиків. Взагалі Бог-син скидався на спортсмена: хрест він тримав у руці так елегантно, немовби тенісну ракетку.
Ну, а здалеку вся картина зливалась і створювала ілюзію прибуття поїзда на станцію.
Що було намальовано на третьому образку, не піддавалося розгадці.
Солдати завжди сперечалися, коли намагались розв’язати цей ребус. Дехто навіть упізнавав на образку якийсь пейзаж Присазавського краю.
Але під цим був напис:
«Hailige Maria, Mutter Gottes, erbarme unser!».[144]
Швейк нарешті поклав польовий вівтар у дрожки, а сам сів біля візника на козли. Фельдкурат зручніше вмостився, поклавши ноги на святу трійцю.
Швейк гомонів із візником про війну.
Візник виявився бунтарем: робив різні зауваження щодо непереможності австрійської зброї, як, наприклад: «Та й намолотили ж вам у Сербії», тощо. Коли вони переїздили митну межу, Швейк на запитання сторожа, що везуть, відповів:
– Святу трійцю і Діву Марію з фельдкуратом.
Тим часом на плацу їх нетерпляче дожидалися маршові сотні.
І дожидалися довго, бо фельдкуратові треба було їхати ще по спортивний кубок до поручика Вітінґера, а потім по дароносицю, ковчег та інше потрібне для відправи начиння, в тому числі й по пляшку церковного вина аж до Бржевновського монастиря. Відправляти польову службу, як це видно по всьому, не так уже й просто.
– Ми крутимо, як можемо, – сказав Швейк візникові.
І це була правда, бо, коли вони під’їхали на учбовий плац і підійшли до підвищення з дерев’яним бар’єром і столом, на якому треба було поставити польовий вівтар, виявилося, що фельдкурат забув про прислужника.
Прислужував йому завжди один піхотинець з полку, але той перевівся у зв’язківці й поїхав на фронт.
– Дрібниця, пане фельдкурате, – сказав Швейк. – Я теж можу зробити цю роботу.
– А ви вмієте прислужувати?
– Я ніколи цього не робив, – відповів Швейк, – але спробувати все можна. Тепер війна, а в час війни робляться речі, про які вам раніш і не снилось. Вже якось приліплю оте дурне «et cum spiritu tuo» до вашого «dominus vobiscum», уже якось утну. А потім, думаю, воно не дуже-то й важко ходити навколо вас, мов кіт навколо гарячої каші, умивати вам руки і наливати з кухлика вина…
– Гаразд, – сказав фельдкурат, – але води мені в чашу не наливайте; краще вже зараз налийте і до того другого кухлика вина. А зрештою, я завжди зможу підказати, коли вам іти праворуч, коли ліворуч. Якщо свисну потихеньку один раз, то значить – праворуч, а двічі – ліворуч. З требником теж не дуже часто до мене носіться. Зрештою, це все забавки. Не боїтесь?
– Я нічого не боюся, пане фельдкурате, навіть прислужування.
Фельдкурат мав рацію, коли сказав: «Зрештою, це все забавки». Все обійшлося якнайкраще.
Промова фельдкурата була зовсім коротка.
– Солдати! Перед від’їздом на поле бою ми зійшлися сюди звернути своє серце до Бога, щоб отець небесний послав нам перемогу і зберіг нас у повному здоров’ї. Не буду вас довго затримувати і бажаю вам усього найкращого!
– Ruht! – крикнув старий полковник на лівому крилі.
Польову відправу тому й називають польовою, що вона підлягає таким самим законам, як і воєнна тактика на полі бою. У добу Тридцятилітньої війни, під час довгих маневрів, і польові служби тривали надзвичайно довго.
За сучасної тактики, коли пересування військ відбувається швидко і рішуче, польова відправа теж має бути і коротка, і рішуча. Ця відправа тривала рівно десять хвилин, і ті, котрі стояли ближче, дуже дивувалися, чому під час служби фельдкурат насвистує.
Швейк миттю реагував на сигнали. Він з’являвся то з правого, то з лівого боку і лише повторював: «Et cum spiritu tuo».
Все це нагадувало індіанський танок навколо жертовного каменя, але справляло добре враження, бо розганяло нудьгу запорошеного смутного плацу з алеєю сливових дерев та солдатськими вбиральнями на задньому плані, пахощі яких заступали містичний запах ладану готичних храмів.
Всі розважалися з великою приємністю. Офіцери навколо полковника розповідали один одному анекдоти. Так що все було в повному порядку. То тут, то там поміж солдатами чулося: «Дай затягнутися».
І, як жертовний дим, здіймалися до неба сині хмаринки тютюнового диму. Закурили навіть і старшини, побачивши, що сам полковник теж курить.
Нарешті пролунало: «Zum Gebet!»[145] – завихрило пилюкою, і сірий чотирикутник мундирів преклонив коліна перед спортивним кубком поручика Вітінгера, виграним у змаганнях з бігу на дистанції Відень – Медлінг.
Кубок був повний, і кожна маніпуляція фельдкурата супроводилась вигуками, що котилися солдатськими шеренгами: «Оце так хильнув!».