– Нам, безперечно, дуже прикро тримати вас у тюрмi, i можу вас запевнити, що, на мiй погляд, ваша провина не така-то вже й велика, бо нема сумнiву, зважаючи на вашi невеликi розумовi здiбностi, що вас на це пiдмовили. Скажiть менi, пане Швейку, хто, власне, наштовхуе вас на такi безглуздi витiвки?
Швейк кашлянув i вiдiзвався:
– Даруйте, але про жоднi безглуздi витiвки я нiчогiсiнько не знаю.
– А чи ж це, пане Швейку, не безглуздя, – прозвучав удавано батькiвський тон, – коли ви, згiдно з рапортом полiцейського, який вас сюди привiв, зiбрали збiговисько народу перед розклееним на розi манiфестом про вiйну i пiдбурювали народ вигуками: «Хай живе цiсар Франц Йосиф І! Цю вiйну ми виграемо!»
– Я не мiг байдуже на це дивитися, – заявив Швейк, втупивши своi лагiднi очi в обличчя iнквiзитора. – Та мене аж за печiнки взяло, коли я побачив, як усi читають цей манiфест про вiйну i не радiють. Анi вигукiв «хай живе», пане раднику, нi «ура», – мовчать, та й годi. Та невже ж старий вояк дев’яносто першого полку мiг спокiйно на таке дивитися? То я й вигукнув так, як ви кажете. І ви на моему мiсцi, я певен, зробили б те ж саме. Якщо вiйна, то ii треба виграти, i треба конче кричати: «Хай живе найяснiший цiсар!» А як же iнакше?
Припертий до стiни чорно-жовтий хижак не витримав погляду невинного агнця Швейка, опустив очi на службовi папери й сказав:
– Я цiлком зрозумiв би ваше захоплення, коли б воно проявилося за iнших обставин. Та ви самi добре знаете, що вас вiв полiцай, i тому такий патрiотичний вигук мiг i мусив здатися громадянам скорiше iронiчним, нiж серйозним.
– Якщо когось веде полiцай, це тяжка мить у життi людини. Але коли людина навiть у таку важку хвилину не забувае, що саме треба робити в часи вiйни, то, гадаю, ця людина не така вже й погана.
Чорно-жовтий хижак загарчав i ще раз поглянув Швейковi у вiчi. Швейк вiдповiв йому теплим поглядом невинних, м’яких, скромних i нiжних своiх очей.
Хвилину обидва дивилися пильно один на одного.
– Дiдько вас побери, Швейку, – сказали нарештi чиновницькi бакенбарди, – але знайте, тiльки-но ще раз потрапите сюди, вас взагалi нi про що бiльш не питатиму, а помандруете прямо до вiйськового суду на Градчани[58 - Градчани – район Празького Града – офiцiйна резиденцiя чеських королiв, а пiсля 1918 р. президентiв Чехословаччини та Чеськоi Республiки (з 1993 р.).]. Зрозумiли?
Чиновник незчувся, як Швейк пiдскочив до нього, поцiлував руку i сказав:
– Хай вам Бог вiддячить за все! Якщо ви потребуватимете колись чистокровного песика, будьте ласкавi звернутися до мене. Я торгую собаками.
Отак Швейк опинився знову на волi й на дорозi додому.
Вiн роздумував, чи не зайти ще до пивноi «Пiд келихом», i кiнець кiнцем вiдчинив дверi, через якi недавно вийшов у супроводi агента Бретшнейдера.
У пивнiй панувала могильна тиша. Там сидiло кiлька вiдвiдувачiв i мiж ними сторож костьолу Святого Аполлiнарiя. Обличчя iхнi були похмурi. За стойкою сидiла жiнка шинкаря Палiвця i тупо дивилася на пивнi крани.
– От я й повернувся, – весело промовив Швейк. – Дайте-но менi кухоль пива. А де наш пан Палiвец? Уже вдома?
Замiсть вiдповiдi Палiвцова почала плакати й, захлинаючись на кожному словi, простогнала:
– Дали… йому… десять… рокiв… тиждень тому…
– Он воно як, – сказав Швейк. – То вiн уже на сiм днiв мае менше.
– Вiн був такий обережний, – плакала Палiвцова. – Вiн цим завжди хвалився.
Всi присутнi в пивнiй уперто мовчали, немовби тут i досi блукав дух Палiвця i радив iм бути ще обережнiшими.
– Обережнiсть – мати мудростi, – сказав Швейк, сiдаючи до столу i пiдсуваючи до себе кухоль пива, де в пивнiй пiнi утворилися дрiбнi дiрочки: це впали сльози панi Палiвцовоi, коли вона несла пиво Швейковi. – Нинiшнi часи такi: бережи вуха, щоб не вкусила муха.
– Вчора у нас було два похорони, – звернув розмову на iнше церковний сторож.
– Мабуть, хтось умер, – сказав другий вiдвiдувач, а третiй спитав:
– А похорони були з катафалком?
– Цiкаво знати, – сказав Швейк, – як вiдбуватимуться похорони вiйськових пiд час цiеi вiйни?
Вiдвiдувачi встали, розплатились i тихо вийшли, Швейк залишився наодинцi з панею Палiвцовою.
– Я нiколи не думав, – сказав вiн, – щоб невинну людину могли засудити на десять рокiв. Що колись одному невинному влiпили п’ять рокiв, таке я вже чув, але щоб на десять – це вже трохи переборщили.
– Та вiн же в усьому признався, – плакала Палiвцова. – Як вiн тут говорив про мухи й про той портрет, так само повторив це i в управлiннi полiцii, i на судi. Я була на тому судi за свiдка. Але менi сказали, що я перебуваю в родинних зв’язках зi своiм чоловiком i можу вiдмовитися вiд свiдчень. Я дуже налякалася тих родинних зв’язкiв, щоб, бува, чого не вийшло, i вiдмовилася свiдчити. Господи! Вмиратиму, а тих очей не забуду. А пiсля вироку, коли його виводили, раптом вигукнув до них там у коридорi, немовби зовсiм помикитився: «Хай живе Вiльна думка!»[59 - «Хай живе Вiльна думка!» – «Вiльна думка» – мiжнародний рух, який боровся проти соцiальних, економiчних, культурних, релiгiйних тощо забобонiв. Засн. 1880 р. в Брюселi. Чеську органiзацiю засн. в 1904 р. В 1907 р. в Празi вiдбувся всесвiтнiй конгрес «В.д.» В 1915 р. ii було розпущено, а в 1919 вiдновлено.]
– А пан Бретшнейдер уже не заходить сюди? – спитав Швейк.
– Був тут кiлька разiв, – вiдповiла шинкарка. – Вип’е один-два кухлi пива, спитае мене, хто тут бувае, i слухае розмови вiдвiдувачiв про футбол. Вони завжди, побачивши його, тiльки й говорять про футбол. А його пересмикуе вiд цього, нiби вiн ось-ось сказиться i почне качатися по пiдлозi. За весь час пiймав на гачок лиш одного оббивальника з Пршiчноi вулицi.
– Усе залежить вiд тренування, – зауважив Швейк. – А хiба той оббивальник був такий дурний?
– Мабуть, як мiй чоловiк, – вiдповiла шинкарка, плачучи, – вiн його спитав, чи стрiляв би вiн у сербiв, а той вiдповiв, що стрiляти, мовляв, не вмiе, лише раз був у тирi й прострiляв там корону[60 - …лише раз був у тирi i прострiляв там корону. – Гра слiв: чес. koruna означае i грошову одиницю (крона) i цiсарську корону.]. Потiм ми всi чули, як Бретшнейдер сказав, витягаючи записника: «Дивiться, знов гарненька державна зрада!», – i вийшов з оббивальником з Пршiчноi вулицi, i той уже бiльше не повернувся.
– Їх, мабуть, багато не повернеться, – промовив Швейк, – дайте-но менi рому.
Швейк саме замовив собi рому вдруге, коли до пивноi ввiйшов агент Бретшнейдер. Окинувши недбалим поглядом порожню пивну i замовивши пива, вiн сiв бiля Швейка, чекаючи, що той скаже.
Швейк здiйняв з вiшалки якусь газету i, переглядаючи останню сторiнку з оголошеннями, промовив:
– Дивiться-но той Чiмпера в Стражковi, будинок номер п’ять, поштове вiддiлення Рачiневес, продае садибу з тринадцятьма моргами власного поля, поблизу е школа i залiзниця.
Бретшнейдер нервово забарабанив пальцями по столу i звернувся до Швейка:
– Дуже дивуюся, чому вас, пане Швейку, цiкавить та садиба.
– Ах, це ви, – промовив Швейк, подаючи йому руку. – Я зразу вас не впiзнав, у мене дуже погана пам’ять. Востанне, якщо не помиляюся, ми розлучилися в приймальнi управлiння полiцii. Що поробляете вiдтодi, часто сюди заходите?
– Сьогоднi я зайшов через вас, – сказав Бретшнейдер. – В управлiннi полiцii менi сказали, що ви торгуете собаками. Менi потрiбний гарний пiнчер, або шпiц, чи щось подiбне.
– Це я зможу вам розстаратися, – вiдповiв Швейк. – Вам чистокровного чи якогось Бриська?
– Хотiв би придбати чистокровного пса, – вiдповiв Бретшнейдер.
– А полiцiйного пса ви б не взяли? – запитав Швейк. – Такого, щоб вам зараз усе вистежив i навiв на слiди злочину. Один рiзник у Вршовiце мае такого пса. Вiн йому тягае вiзочок. Цей пес, як то кажуть, у землю свiй талант закопуе.
– Я хотiв би мати шпiца, – стримано, але вперто сказав Бретшнейдер. – Такого, щоб не кусався.
– Отже, ви хочете беззубого шпiца? – спитав Швейк. – Знаю такого: в одного шинкаря в Дейвiце.
– То вже краще пiнчерика, – нерiшуче промовив Бретшнейдер. Його кiнологiчнi знання були зачатковi, i якби не цей наказ з управлiння полiцii, вiн би нiколи нiчого про собак так i не довiдався.
Але наказ звучав точно, ясно i твердо: ближче познайомитися з Швейком на грунтi його торгiвлi собаками. Для цiеi мети Бретшнейдер мав право дiбрати собi помiчникiв i дiстав у розпорядження певнi суми грошей для купiвлi собак.
– Пiнчерики бувають i бiльшi, й меншi, – повiдомив Швейк. – Є в мене на прикметi два меншi й три бiльшi. Всi п’ятеро, можна сказати, ручнi. Можу iх вам щиро рекомендувати.
