За дверима розлiгся регiт, моторошний регiт у тишi коридору, й кроки знов вiддалились.
– Менi здаеться, що той пан вас ненавидить, якщо так iз вас глумиться, – обiзвався Швейк, коли зневiрений панок знову сiв бiля нього. – Такий наглядач, коли наливаеться злiстю, може чимало зробити, а коли ще гiрше розлютиться, здатний на все. Не рипайтесь, якщо вже не хочете вiшатись, i чекайте дальших подiй. Правда, якщо ви чиновник, одружений i маете дiток, то це, безперечно, жахлива iсторiя. Ви, коли я не помиляюся, мабуть, певнi, що вас витурять iз служби?
– Цього вам не можу сказати, – зiтхнув той, – бо й сам не пам’ятаю, що я виробляв. Знаю тiльки, що мене звiдкись викинули, i я хотiв повернутися туди, щоб закурити сигару. А почалося все дуже добре. Начальник нашого вiддiлу справляв iменини й запросив нас до однiеi винарнi. Потiм ми подалися ще до другоi, до третьоi, до четвертоi, до п’ятоi, до шостоi, до сьомоi, до восьмоi, до дев’ятоi…
– Чи не бажаете, щоб я допомiг вам лiчити? – спитав Швейк. – Я на цих справах добре розумiюсь. Одного разу я за нiч вiдвiдав двадцять вiсiм шинкiв. Але треба вiддати менi належне, я нiде не випив бiльш, як по три кухлi пива.
– Одно слово, – вiв далi нещасний пiдлеглий начальника, котрий з такою пишнотою справляв своi iменини, – ми обiйшли так щось понад десяток рiзних шиночкiв i раптом помiтили – нема нашого начальника. Загубився, хоч ми його прив’язали на мотузку й водили за собою, наче цуцика. Тодi ми вирушили скрiзь його розшукувати, аж поки не розгубили один одного, i я, зрештою, опинився в одному з нiчних кафе на Вiноградах, у дуже пристойному мiсцi, де й пив якусь наливку просто з пляшки. Що я робив потiм, – не пам’ятаю. Знаю тiльки, що вже тут, у комiсарiатi, два полiцаi, якi мене сюди привезли, рапортували, нiбито я був п’яний мов чiп, непристойно поводився, побив одну даму, порiзав ножиком чужий капелюх, який стягнув iз вiшалки, розiгнав жiночий оркестр, прилюдно обвинуватив обер-кельнера в крадiжцi двадцяти крон, розбив мармурову дошку стола, за яким сидiв, i навмисне плюнув у чорну каву якомусь незнайомому пановi за сусiднiм столиком. Бiльш нiчого я не робив, принаймнi не можу пригадати, аби я ще що-небудь устругнув. Повiрте менi, я порядна, iнтелiгентна людина й нi про що iнше, крiм своеi родини, не думаю. Що ви на це все скажете? Я ж зовсiм не бешкетник.
– Ви дуже намучилися, поки розбили мармурову дошку? – цiкавився Швейк у вiдповiдь. – Чи розтрощили ii з одного маху?
– З одного маху, – вiдповiв iнтелiгентний пан.
– Тодi вам каюк, – меланхолiйно промовив Швейк. – Вам доведуть, що ви наполегливо вправлялись у цьому. А кава незнайомого пана, в яку ви плюнули, була без рому чи з ромом? – i, не чекаючи на вiдповiдь, пояснив: – Якщо з ромом, то це гiрше, бо дорожче. На судi все пiдраховують, зводять докупи, щоб потiм натягти бодай на серйозний злочин.
– На судi… – малодушно прошепотiв поважний батько родини й, похнюпившись, поринув у той неприемний стан, коли, як кажуть, людину жеруть докори сумлiння.[53 - Деякi письменники вживають фразу «гризуть докори сумлiння». Не вважаю цей вислiв точним. Адже й тигр людину жере, а не гризе. (прим. автора)]
– А вдома знають, – спитав Швейк, – що вас заарештували, чи довiдаються, аж коли про це з’явиться повiдомлення в газетах?
– Ви гадаете, що про це буде надруковано в газетах? – наiвно поцiкавилася жертва начальникових iменин.
– Як бог свят, – прозвучала щира вiдповiдь, бо Швейк нiколи не мав звички будь-що приховувати вiд людей. – Усiм читачам газет це дуже подобатиметься. Я теж iз задоволенням читаю рубрику про п’яненьких та iхнi бешкети. Недавно в шинку «Пiд келихом» один вiдвiдувач нiчого iншого не зробив, тiльки сам собi розбив кухлем голову. Пiдкинув його вгору i пiдставився. Його вiдвезли, а вранцi ми вже про це читали в газетах. Або в «Бендловцi»[54 - …в «Бендловцi» – «Бендловка» – празька нiчна кав’ярня.] заiхав я раз одному факельниковi з похоронного бюро по пицi, а вiн менi.
Щоб нас помирити, мусили обох заарештувати, i зразу ж про це було надруковано у «Вечiрцi». Або ще такий випадок: в кафе «У мерця» один пан радник розбив два блюдечка, так ви думаете, його помилували? Наступного ж дня обмалювали його в газетi. Єдине, що ви можете, – це з тюрми послати до редакцii спростування, мовляв, надрукована iнформацiя вас не стосуеться, що цей однофамiлець навiть не доводиться вам нi родичем, нi знайомим, а додому можете написати листа й попросити це спростування вирiзати з газети й зберегти, щоб ви могли його перечитати, коли вiдбудете кару у в’язницi. Вам не холодно? – спiвчутливо спитав Швейк, помiтивши, що iнтелiгентний пан увесь аж труситься. – Цього року кiнець лiта щось таки захолодний.
– Я загинув, – захлипав Швейкiв сусiд. – Пропала моя кар’ера.
– Пропала, – охоче притакнув Швейк. – Якщо вас пiсля вiдбуття покарання не вiзьмуть знову на службу, не знаю, чи пощастить вам швидко знайти iнше мiсце, бо скрiзь вимагатимуть вiд вас свiдоцтва про несудимiсть, коли б ви навiть хотiли служити у гицеля. Та й що казати, дорого вам коштуватиме ця розвага. А ваша жiнка з дiтьми матиме з чого жити, поки ви сидiтимете? Чи буде змушена жебрати, а дiточок навчати всiляким шахрайствам?
Почулося хлипання.
– Бiднi моi дiтоньки, бiдна моя жiнка!
Розкаяний грiшник пiдвiвся й почав просторiкувати про своiх дiтей:
– У мене iх п’ятеро, найстаршому дванадцять рокiв, вiн у скаутах. П’е лише воду й мiг бути прикладом для свого батька, з яким, справдi ж, це все трапилось уперше в життi.
– Вiн скаут? – вигукнув Швейк. – Люблю слухати про скаутiв. Одного разу в Мидловарах[55 - Мидловари – село бiля м. Ческе Будейовiце. Гашек був його почесним громадянином.] пiд Злiвою, в районi Глубокоi, – це окружне староство Ческе Будейовiце, – саме коли наш дев’яносто перший полк був там на маневрах, навколишнi селяни влаштували полювання на скаутiв, що iх дуже багато розвелося в громадському лiсi. Трьох вони зловили. Найменший зi скаутiв, коли його в’язали, так вищав, скиглив i плакав, що навiть ми, бувалi солдати, не могли на це дивитись i волiли вiдiйти геть. Поки iх зв’язували, цi трое скаутiв покусали вiсьмох селян. Потiм у старости пiд рiзками вони зiзналися, що в усiй околицi немае жодноi луки, якоi б вони не столочили, вигрiваючись на сонцi. До речi, признались i в тому, що бiля Ражiце саме перед жнивами зовсiм випадково впень вигорiв лан жита, саме тодi, коли вони в ньому смажили на рожнi сарну, яку пiдстерегли з ножами в громадському лiсi. Потiм у iхньому барлозi в лiсi знайшли понад пiвцентнера обгризених кiсток домашньоi птицi й дичини, величезну кiлькiсть кiсточок iз черешень, безлiч недогризкiв зелених яблук i чимало iнших смачних речей.
Однак нещасний скаутiв батько все ж таки не мiг заспокоiтись.
– Що я наробив? – тужив вiн. – Пропала моя добра слава!
– Авжеж, пропала, ще й на цiле життя, – пiдтвердив Швейк iз властивою йому щирiстю. – Пiсля того, що сталося, ваша добра слава за вiтром полетiла. Знайомi у вас е? Є. Почитають у газетах, а рот не город, не загородиш, такого прибрешуть, що ой-ой-ой. У лихий час i кум за собаку, та не берiть собi цього так близько до серця. На свiтi людей з зiпсованою репутацiею принаймнi разiв у десять бiльше, нiж iз доброю. На таку дрiбницю шкода i язика псувати.
У коридорi пролунали енергiйнi кроки, в замку заскреготiв ключ, дверi вiдчинились, i полiцай вигукнув Швейкове прiзвище.
– Пробачте, – по-лицарському нагадав Швейк, – я тут лише з дванадцятоi години, а цей пан уже вiд шостоi ранку. Я не так-то вже й поспiшаю.
Замiсть вiдповiдi мiцна рука витягла Швейка в коридор, i полiцай мовчки повiв його сходами на другий поверх. У кiмнатi бiля стола сидiв комiсар полiцii, гладкий панок iз бадьорим виразом обличчя. Вiн звернувся до Швейка.
– Отже, ви i е той Швейк? Як ви сюди потрапили?
– Зовсiм звичайнiсiнько, – вiдповiв Швейк, – я прийшов сюди в супроводi одного пана полiцая, бо не хотiв погодитися з тим, щоб мене викидали з божевiльнi без обiду, так немов я iм якась вулична шльондра.
– Знаете що, Швейку, – ласкаво сказав пан комiсар, – навiщо нам тут, на Сальмовцi, з вами сваритись? Чи не краще вiдправити вас до полiцiйного управлiння?
– Ви, пане комiсаре, – вдоволено промовив Швейк, – так би мовити, господар становища. А пройтися ввечерi до управлiння – це буде невеличка, але дуже приемна прогулянка.
– Дуже радий, що нашi думки збiглися, – весело завважив комiсар полiцii. – Це найкраще, коли люди можуть домовитись! Хiба не так, Швейку?
– Я теж дуже люблю з кожним порадитися, – вiдповiв Швейк. – Я, вiрте менi, пане комiсаре, нiколи вашоi доброти не забуду.
Чемно вклонившись, Швейк зiйшов iз полiцаем униз до вартiвнi, й за чверть години його вже можна було бачити на розi Єчноi вулицi й Карловоi площi в супроводi iншого полiцая. Той нiс пiд пахвою товсту книгу з нiмецьким написом «Arrestantenbuch».[56 - «Книга запису арештантiв» (нiм.).]
На розi Спаленоi вулицi Швейк i його конвоiр зустрiлися з натовпом людей, якi юрмилися бiля вивiшеного оголошення.
– Це манiфест найяснiшого монарха про оголошення вiйни, – повiдомив Швейковi полiцай.
– Я це передбачав, – сказав Швейк, – а в божевiльнi про це нiчого ще не знають, хоч iм, власне, це повинне бути вiдоме з перших уст.
– Що ви цим хочете сказати? – перепитав полiцай.
– Адже ж там сидить багато панiв офiцерiв, – пояснив Швейк.
Коли вони пiдiйшли до iншоi юрби, що товпилася перед манiфестом, Швейк вигукнув:
– Хай живе iмператор Франц Йосиф! Ми цю вiйну виграемо!
Хтось iз захопленоi юрби насадив йому капелюх аж на вуха, i в такому виглядi, в супроводi натовпу, бравий вояк Швейк увiйшов iзнов у ворота полiцiйного управлiння.
– Цю вiйну, панове, ми, безперечно, виграемо, ще раз кажу вам, – промовив Швейк i з тими словами розпрощався з юрбою, яка його супроводила.
А десь iз далеких нетрiв iсторii долетiла до Європи iстина, немовби завтрашнiй день зруйнуе навiть плани сьогоднiшнього дня.
Глава VI
Розiрвавши зачароване коло, Швейк знову опинився вдома
В стiнах управлiння полiцii панував дух чужоi народовi влади. Вона встановлювала, наскiльки громадяни захопленi вiйною. За винятком кiлькох людей, якi не заперечували, що вони сини народу, приреченого пролити кров до останньоi краплi за зовсiм чужi для нього iнтереси, управлiння полiцii являло собою чудову колекцiю бюрократичних хижакiв. Вони вважали, що лише тюрми й шибеницi спроможнi оборонити iснування хитромудрих параграфiв. При цьому хижаки-бюрократи поводилися з своiми жертвами iз злобною чемнiстю, зважуючи заздалегiдь кожне свое слово.
– Менi дуже прикро, – сказав один з тих хижакiв чорно-жовтоi породи[57 - …сказав один з тих хижакiв чорно-жовтоi породи… – державний прапор Австро-Угорщини мав чорний i жовтий кольори.], коли до нього привели Швейка, – що ви знову попали в нашi руки. Ми думали, ви виправитеся, але, на жаль, помилилися.
Швейк мовчки кивнув головою з таким невинним виглядом, що чорно-жовтий хижак допитливо поглянув на нього i з притиском сказав:
– Не дивiться так по-iдiотському.
Однак вiн зараз же перейшов на ласкавiший тон:
