Суворий пан устав з крiсла i, тремтячи вiд хвилювання, заговорив:
– Ви що собi дозволяете? Ви смiете казати, що я невихована людина? То хто я, по-вашому, хто? Кажiть!..
– Нужник, ось хто ви! – випалив Швейк, дивлячись йому в очi. – Плюете на пiдлогу так, наче ви в трамваi, поiздi або десь у ресторанi. Я завжди дивувався, чому там усюди висять таблички, що на пiдлогу плювати забороняеться. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, уже всюди добре знають.
Суворий незнайомець аж на виду змiнився, й на адресу Швейка й фельдкурата посипався град добiрноi лайки.
– Ви вже виговорились? – спокiйно спитав Швейк, коли пролунали останнi образи: «Ви розбiйники, ви обидва падлюки, – який пан, такий крам». – Може, ще щось маете додати, поки не злетiли зi сходiв?
Але суворий добродiй так уже вичерпався, що на думку йому не спадала жодна соковита лайка. І вiн замовк. Швейк вирiшив, що марно чекати якихось доповнень, а тому вiдчинив дверi, поставив суворого пана обличчям до виходу… i такого удару не посоромився б навiть найкращий гравець футбольноi команди мiжнародного класу.
А за суворим добродiем покотився сходами Швейкiв голос:
– Вдруге, коли виберетеся в гостi до порядних людей, поводьтеся пристойно!
Суворий добродiй, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попiд вiкнами.
Швейк вiдчинив вiкно i стежив за ним.
Нарештi гiсть дочекався фельдкурата, який привiв його до кiмнати й посадовив навпроти себе на стiлець.
Швейк мовчки принiс плювальницю i поставив ii перед гостем.
– А це, Швейку, навiщо?
– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, що з цим ось добродiем уже була тут невеличка неприемнiсть через плювання на пiдлогу.
– Залишiть нас, Швейку, ми дещо маемо наодинцi залагодити.
Швейк козирнув:
– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, я вас залишаю, – пiшов на кухню, а в кiмнатi розпочалася дуже цiкава розмова.
– Ви, якщо не помиляюся, прийшли одержати грошi по тому векселю? – спитав фельдкурат свого гостя.
– Так. І надiюся…
Фельдкурат зiтхнув.
– Ми часто потрапляемо в таку ситуацiю, коли нам залишаеться тiльки надiя. Яке це чудесне слiвце – «надiйся». Це один з листочкiв трилисника, який пiдносить людину над хаосом життя: вiра, надiя, любов.
– Я надiявся, пане фельдкурате, що сума…
– Звичайно, шановний пане, – перепинив його фельдкурат. – Можу ще раз повторити, що слово «надiятись» додае людинi сили в ii боротьбi з життям. І ви не втрачайте надii. Це прекрасно – мати певний iдеал, бути невинним, чистим створiнням, яке позичае грошi пiд вексель i мае надiю, що йому вчасно заплатять. Надiятися, постiйно надiятися, що я виплачу вам тисячу двiстi крон, коли в моiй кишенi менше ста.
– Отже, ви… – затинаючись, вiдiзвався гiсть.
– Так, отже, я… – вiдповiв фельдкурат. Обличчя гостя знову набрало впертого i лютого виразу.
– Пане, це шахрайство, – сказав вiн, пiдводячись.
– Заспокойтеся, шановний пане.
– Це шахрайство! – вперто вигукнув гiсть. – Ви зловживаете моею довiрою!
– Пане, – сказав фельдкурат, – вам для здоров’я треба свiжого повiтря. Тут надто задушно. Швейку, – гукнув вiн до кухнi, – цей пан бажае вийти на свiже повiтря!
– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, – озвався Швейк з кухнi, – я цим паном уже раз вiдчиняв дверi.
– Повторити! – пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко i суворо.
– Дуже добре, пане фельдкурате, – сказав Швейк, повернувшись з коридора, – що ми з ним упоралися ранiше, нiж вiн тут почав бешкетувати. В Малешiце був один корчмар, грамотiй. Вiн на все мав цитати зi Святого Письма, а коли кого лупцював гарапником, завжди примовляв: «Хто жалiе рiзки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пiзно, карае; я тебе, потiпахо, провчу, як битися в моему шинку».
– Бачите, Швейку, як то бувае з такою людиною, що не шануе священика, – засмiявся фельдкурат. – Святий Іоанн Златоуст сказав: «Хто шануе священика, шануе Христа, хто кривдить священика, кривдить Господа Ісуса Христа, заступником якого е священик». До завтрашнього дня ми повиннi добре пiдготуватися. Пiдсмажте яечню з шинкою, зварiть пунш бордо, а потiм вiддамося побожним роздумам, бо, як сказано у вечiрнiй молитвi: «Милосердям Божим вiдвернуто всi пiдступи ворогiв проти дому цього».
На свiтi iснують упертi люди. До них належав i добродiй, що його вже двiчi викинули з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось задзвонив. Швейк пiшов вiдчинити, за хвилину повернувся i доповiв:
– Вiн знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ваннiй, аби ми могли спокiйно повечеряти.
– Погано робите, Швейку, – сказав фельдкурат. – Гiсть у хату – Бог у хату. В давнi часи на бенкети для розваги кликали блазнiв-потвор. Приведiть його сюди, хай нас розважить.
Швейк за хвилину повернувся з упертим вiдвiдувачем, який похмуро дивився поперед себе.
– Сiдайте, – чемно попросив його фельдкурат. – Ми саме кiнчаемо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яечня з шинкою. Тож-бо любо бенкетувати, коли люди позичають грошi!
– По-моему, я тут не задля смiху, – проговорив похмурий добродiй, – я тут сьогоднi вже втрете. Сподiваюся, тепер уже все з’ясуеться.
– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, – зауважив Швейк, – що це найсправжнiсiнька гiдра, достеменно як той Боушек з Лiбнi. За один вечiр його вiсiмнадцять разiв викидали з «Екснерiв», i вiн за кожним разом знову повертався туди, нiбито «забув люльку». Пхався до того ресторану вiкном, дверима, з кухнi, через мур i через льох i, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Вiн був такий настирливий, що мiг би стати мiнiстром або депутатом. Його б там добре шанували.
Настирливий гiсть, нiби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив:
– Я хочу все з’ясувати й домагаюсь аби мене вислухали.
– Це вам дозволяеться, – сказав фельдкурат, – говорiть, шановний пане, говорiть, скiльки хочете, а ми тим часом будемо далi трапезувати. Гадаю, що це не перешкодить вашiй розповiдi. Швейку, подавайте на стiл!
– Як вам вiдомо, – сказав упертюх, – зараз шалiе вiйна. Я позичив вам грошi перед вiйною, i, коли б не було вiйни, я б не наполягав, щоб ви заплатили. Але я вже здорово обпiкся.
Вiн витяг з кишенi записник i вiв далi:
– У мене все записано. Поручик Яната був винен менi сiмсот крон, але осмiлився загинути на Дринi. Поручик Прашек на росiйському фронтi потрапив у полон, а вiн у мене позичив майже двi тисячi крон i не повернув. Капiтан Вiхтерле, який винен менi таку саму суму, дозволив власним солдатам убити себе пiд Равою-Руською. Поручик Махек – у сербському полонi, не повернув менi тисячу п’ятсот крон. У мене записано багато таких людей. Один iз моiм незаплаченим векселем гине в Карпатах, другий преться в полон, третiй топиться в Сербii, а четвертий помирае в Угорщинi у шпиталi. Тепер ви розумiете моi побоювання. Якщо я не буду енергiйний i немилосердний, то ця вiйна мене зруйнуе вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожуе жодна безпосередня небезпека. Так ось дивiться. – Вiн тицьнув фельдкуратовi пiд нiс свiй записник. – Бачите: фельдкурат Матiаш помер в iнфекцiйнiй лiкарнi тиждень тому. Тепер менi хоч волосся рви на собi. Не повернув менi тисячу вiсiмсот крон i йде в холерний барак мастити елеем людину, з якою його нiчого не зв’язувало i яка йому до дiдька була потрiбна.
– Це був його обов’язок, любий пане, – сказав фельдкурат. – Я завтра теж пiду соборувати.
– І також до холерного бараку, – докинув Швейк, – можете пiти з нами, аби на власнi очi побачити, щ? це значить жертвувати собою.
– Пане фельдкурате, – сказав упертюх, – повiрте, що я в жахливому становищi! Невже ж вiйна тiльки для того, щоб спровадити зi свiту всiх моiх боржникiв?
– Коли вас призовуть до вiйська й ви пiдете на фронт, – знову зауважив Швейк, – ми обидва з паном фельдкуратом вiдправимо службу, щоб Цар наш Небесний зглянувся i перша ж граната вас ласкаво розiрвала.
