– Зараз?
– Авжеж, ви ж у мене нiколи не були, а так, по-сусiдськи…
– У мене пiзнiше робота, – збрехав Тарас. – Я не питиму…
– Та в мене й так нiчого випити, – спокiйно вiдповiв Єжи. – Просто так зайдемо.
Вони спустилися на перший поверх, акуратно переступивши п'яту сходинку. Єжи вiдчинив перед Тарасом дерев'янi, пофарбованi у «шкiльний» коричневий колiр дверi до своеi квартири. У нiс Тарасу вiдразу кинувся неприемний дивний запах. Лiворуч до стiни було прибито вiшалку для пальт. На гачку висiв синiй плащ i ватник. На протилежнiй стiнi – дзеркало. Пiд вiшалкою лежали на дощанiй пiдлозi три пари ганчiр'яних тапочок.
– Проходьте, проходьте! – поквапив ззаду Єжи. – Кiмната – прямо!
Тарасу й так було зрозумiло, що кiмната прямо. Три кроки – i вiн опинився в центрi житлоплощi. На протилежнiй вiд вiкна стiнi – килим, бiля стiни – «полуторне» залiзне лiжко, накрите пледом. Бiля iншоi стiни – письмовий стiл, завалений старими газетами та журналами, навпроти столу – бувале в бувальцях перукарське крiсло, повернуте до стiни, на якiй у рiзьбленiй дерев'янiй рамцi висiла чорно-бiла фотографiя якоiсь лiтньоi панi в капелюшку.
Погляд Тараса застиг на цьому крiслi. Єжи обiйшов гостя, розвернув крiсло i жестом запропонував Тарасовi сiсти.
– Ось тут я i живу, – сказав вiн. – Але останнi кiлька рокiв тут було дуже незатишно, i я нiкого до себе не запрошував… А сьогоднi прибрав, i вiдразу захотiлося вас побачити! Сiдайте! – вiн повторив запрошувальний жест руки, дивлячись на нерiшучого Тараса, що забарився.
Тарас усiвся в перукарське крiсло.
– Ви багато працюете, – вiв далi Єжи i знову пiдвiв погляд на волосся гостя. – У вас навiть немае часу постригтися! Ну ж бо, я вас приведу до ладу! Ви не думайте, – вiн пiднiс долонi на рiвень обличчя сидячого сусiда, – я в порядку, i руки у мене не тремтять. Менi з вами поговорити хочеться, але я розумiю, наскiльки ви зайнята людина. Та й менi розмовляти зазвичай легше, коли руки працюють…
Вiн пiдiйшов до тумбочки, що стояла мiж перукарським крiслом i вiкном, вiдсунув верхню шухляду, дiстав ножицi, гребiнець i клапоть складеноi тканини дивного забарвлення.
– Ви ж не будете проти?
Тарас провiв рукою по своiй шевелюрi, не причесанiй пiсля сну.
– Гаразд, – сказав вiн не надто упевнено, оглядаючи блискучi великi ножицi в руцi у Єжи.
Єжи розгорнув тканину, що виявилася британським прапором, пов'язав ii навколо шиi Тараса. Розвернув крiсло з сусiдом до стiни, на якiй висiв портрет лiтньоi панi.
– Пам'ятаете, у вiсiмдесятих були днi Британii в СРСР? Цей прапор тодi на будинку вивiсили, а потiм забули зняти – двiрник у нас був п'яниця. Ось я його i зняв! Дуже зручний розмiр!
Гребiнець гострим частоколом увiйшов до волосся Тараса. Вiн здригнувся i завмер. Проте подальшi рухи гребiнця виявилися дуже плавними i не заподiяли нiяких неприемних вiдчуттiв. Волосся податливо розляглося на головi Тараса.
– А дзеркала у вас немае? – поцiкавився Тарас.
Єжи пiднiс до обличчя гостя кругле настiльне люстерко.
– Подивiться, – сказав вiн. – Через п’ятнадцять хвилин ви себе не впiзнаете. У хорошому розумiннi!
Дзеркало зникло, руки Єжи – в однiй гребiнець, у другiй ножицi – затанцювали навколо голови гостя. На плечi, укритi прапором Британськоi iмперii, посипалося зiстрижене волосся.
– Бачите, – радiв угорi Єжи. – Моi руки пам’ятають усе! А ви Оксану давно знаете?
– Оксану? Так, – видихнув Тарас i спробував обернутися.
– Не ворушiться! – попросив сусiд. – А то нерiвно вийде. Хороша жiнка. Така, знаете, з характером… Ми з нею каву сьогоднi пили… Ну й цiни тепер у кав’ярнi! У мiй час усе коштувало копiйки!
– У ваш час? А чим вам сьогодення не ваше?
– Це я так, думки вголос. Я просто каву сам собi роблю, а пиво в громадських мiсцях п’ю, тому цiни на пиво знаю… Але з пивом зрозумiло – в нiм алкоголь. А чого кава так подорожчала?
– Вона разом iз життям подорожчала, – Тарас знизав плечима, раптом усвiдомивши, що доводити сусiдовi нiчого не треба, вiн же просто дiлиться «думками вголос».
– Я вам потiм зварю справжньоi кави, яка ранiше по 17 копiйок була! – продовжував Єжи. – Ви на косий продiл носите?
Тарас замислився. Вiн раптом зрозумiв, що не знае, як вiн носить волосся. Просто причiсуе його, i все.
– Я без продiлу, так просто.
– Можна i без продiлу, – кивнув Єжи, обiйшов крiсло, оглядаючи результат роботи своiх рук, зупинився.
– Освiжити? – в його руках з'явився скляний флакончик одеколону.
Тарас кивнув.
Солодкувато-спиртовий запах нагадав Тарасу про неприемний запах у коридорi в Єжи. Тут, у кiмнатi, й до одеколону запах був нормальним.
– Там у вас у коридорi чимось пахне, – задумливо мовив Тарас.
– Так, знаю! Мишка померла, ледве знайшов ii пiд пiдлогою. Вже винiс. Скоро вивiтриться. Ось вам дзеркало.
Тарас узяв кругле настiльне люстерко знову в руки, оглянув свое волосся й залишився задоволений: Єжи акуратно й цiлком професiйно вкоротив його зачiску, надавши обличчю бiльш доглянутого вигляду.
– Бачите, нiяких експериментiв! – вдоволено сказав Єжи. – Взяв за основу те, що у вас було на головi пiсля причiсування! А ви не знаете, де Оксана робить зачiски?
Тарас пiдвiвся з крiсла, обернувся.
– Нi, не знаю.
– А в неi хтось е? – обережнiше й тихше запитав сусiд. Тарас знизав плечима.
– Вона безхатькам допомагае… У вiльний час. А бiльше менi вона нiчого не розповiдала.
– Безхатькам? – повторив замислившись Єжи.
– А це ваша мама? – Тарас вказав поглядом на фотопортрет панi в капелюшку.
Єжи всмiхнувся.
– Правда, я на неi схожий?
Тарас кивнув.
– Ви Оксанi покажiть, як я вас пiдстриг! – В очах у Єжи блиснув хитруватий вогник. – І, якщо запитае, скажiть, що в мене тут порядок, – вiн обвiв поглядом свою кiмнату. – Вам же не буде складно iй сказати? А я скажу, що ви рибок регулярно годуете i воду в акварiумi мiняете…
– А що, ii потрiбно мiняти? – запитав приголомшений Тарас.
