Втомлена усмiшка зробила обличчя Тараса привiтним.
– Маш джечi? – байдуже запитав поляк, що перейшов на напiвшепiт.
– Немае, i дружини немае теж.
– А iле маш лат?
– Тридцять сiм.
– О! Та ви младше вашей автувкi! – посмiхнувся пасажир.
– Нi, вона молодша. На кiлька рокiв.
Поляк знову полiз до внутрiшньоi кишенi куртки i видобув звiдти гаманець.
– Вот, – простягнув вiн Тарасу кiлька купюр по двадцять злотих.
– Вас до готелю пiдвезти? – ввiчливо запитав Тарас.
– Я пешком, я тутай рядом, в «Старом Кракове».
Пасажир вибрався з салону, махнув рукою на прощання i зник у туманi.
Тарас зачинився в машинi. Дiстав iз бардачка маленький пластмасовий тубус iз-пiд гомеопатичних кульок вiд кашлю й опустив усередину камiнчик, отриманий вiд поляка. Вимкнув освiтлення.
Захотiлося подрiмати. Опустив спинку водiйського крiсла, вiдкинувся, заплющив очi. У салонi було темно, тепло i затишно. Цього тепла вистачить на пiвгодини-годину, а потiм сира прохолода сама його розбудить.
Роздiл 3
Повiтряна вогкiсть, що просочилася до салону «опеля» через ледве приспущене скло дверець, доторкнулася до щiк Тараса. І вiн прокинувся. Напiвсонний, одразу полiз рукою до кишенi куртки i витягнув заробленi цiеi ночi злотi. Ввiмкнув свiтло в салонi. Очi, спрямованi на затиснутi в пальцях купюри, наповнювалися рiзкiстю. Голова, здавалося, вже повнiстю вiдiйшла вiд дрiмоти, але ноги i руки поки що не слухалися. Заснув вiн сидячи, а сон у такiй позi тiлу не подобаеться. Ось воно i мстить. «Треба б розiм'ятися», – подумав Тарас. Потягнувся, пiдняв спинку сидiння. Завiв мотор.
«Додому рано, ще сусiда розбуджу, – вирiшив вiн. – Помiняю, мабуть, я краще злотi й посиджу години до шостоi в iнтернет-кафе».
Поглянув на годинник. Пiв на п'яту.
Фари освiтили тонкий туман, пробили його метрiв на сорок.
Тарас гмикнув, зрадiвши тому, що туман розсiюеться. Повз сiрого «опеля» попливли неспiшно будинки вулицi Шпитальноi.
Як йому набридла ця осiнь! Дощi, тумани. Майже як у Лондонi, в якому вiн нiколи не був. До лiта далеко. А було б непогано зараз потрапити в лiто, в тепло. Викупатися де-небудь у морi або в рiчцi…
На обличчi Тараса чiтко проступила страдницька гримаса. Хто придумав побудувати це розкiшне мiсто так далеко вiд моря? А ще гiрше – далеко вiд води! Навкруги суцiльна суша, найближчий пляж – у Винниках, але там улiтку ступити нiде. Може, поiхати? Перебратися до Одеси? Одеса теж прекрасне мiсто, до того ж на морi!
Попереду праворуч з'явилася трамвайна зупинка, а поряд iз нею цегляна будiвля для надання двох дуже важливих для кожноi людини послуг, про що повiдомляли двi скромнi вивiски: «Ремонт годинникiв» i «Обмiн валюти». Ремонт годинникiв, звичайно, вночi нiхто не робить, а ось вiконце обмiнника сяяло яскравим жовтим свiтлом. До цього вiконця по вулицi Івана Франка Тарас пiд'iжджав iнодi по три-чотири рази на тиждень. Це якщо, звичайно, була робота. Інодi мiг i тиждень не приiжджати. І тодi залишалося тiльки сидiти вдома, читати книги та газети або бродити-блукати по Інтернету.
Адже вiн мiг би так само комфортно й без особливих претензiй жити i в Одесi, теж на другому поверсi. Так само, як i тут, у Львовi. Вiн був би не проти, навiть якби там, в уявному одеському будинку, так само скрипiли дерев'янi сходинки i була така ж дивна наскрiзна проникнiсть звукiв. Йому наплювати. Було б море! І люди навколо! Будуть люди навколо, – знайдуться i клiенти для його надiйного заробiтку. Головне – знайти в Одесi поганi дороги. Але хiба це проблема? Немае, напевно, в краiнi мiста, в якому важко було б знайти нерiвнi брукiвки! І слава Богу!
Машина зупинилася навпроти обмiнки. Не заглушивши мотор, Тарас вибрався з салону. Пiдiйшов до сяючого вiконця.
Злегка затемнене скло з маленькою вирiзаною нiшею внизу для прямого контакту з клiентами дозволило розгледiти симпатичну дiвчину – беззмiнну нiчну працiвницю цiеi цiлодобовоi обмiнки. Хто працював у цiй обмiнцi вдень, Тарас не знав. Якось не виходило у нього користуватися послугами «денного» обмiну валюти.
– Доброi ночi! – Тарас усмiхнувся, дивлячись iй у вiчi й просовуючи у вирiзану в склi нiшу чесно заробленi злотi.
– Доброi, – вона кивнула.
Їi рука в бiлiй ажурнiй матер’янiй рукавичцi, що йшла пiд рукав червоного светра i, напевно, доходила майже до лiктя, забрала купюри.
Тарас побачив, як вона покрутила в руках кожну з них.
– Ось, вiзьмiть, – просунула вона в нiшу гривнi.
– Вам там не холодно? – грайливо поцiкавився Тарас, затримавши погляд на ii тонких пальчиках, прихованих тканиною рукавичок.
– Не турбуйтеся, – вiдповiла вона. – У мене тут тепловентилятор.
Тарас прислухався i дiйсно почув легке дзижчання.
– А я думав вас на каву запросити… Якщо вам холодно.
– Буде холодно, сама напрошуся! – трiшки ехидно прозвучав ii голосок.
Тарас, уже пiдiйшовши до машини, на мить обернувся. Обличчя дiвчини звiдси було не розгледiти. Яскрава лампа, що свiтила в обмiннику, виштовхувала свое свiтло у вiконце з такою силою, що воно било по очах.
Тарас залишив «опель» пiд своiм будинком на Пекарськiй, а сам вирушив пiшки до найближчого «Інтерактивного клубу».
Загадково-тьмяне освiтлення пiдкреслювало, мабуть, те, що заклад цей цiлодобовий i не дуже популярний. Декiлька столикiв iз комп’ютерами, лiворуч – гола барна стойка, праворуч вiд неi – холодильник зi скляними дверцями, за якими стояли рядами пляшки пива, коли, води. Але навколо – нiкого.
– Гей! – неголосно крикнув Тарас.
– Що, хто там? – прохрипiв iз-за барноi стойки чоловiчий голос.
Тарас пiдiйшов ближче, побачив хлопчину, заспаного, з пом'ятим обличчям, у мiшкуватому светрi.
– Вам що, Інтернет? – сонно запитав вiн.
– Нi, спочатку пива, потiм кави.
– Кави немае, пиво е. Берiть у холодильнику.
Тарас узяв пляшку. Простягнув хлопчинi. Той вiдкрив, дiстав чисту склянку.
– Може, вам Інтернет увiмкнути? – запропонував.
– Увiмкни, – знизав плечима Тарас.
Хлопчина вийшов iз-за барноi стойки, сiв за комп'ютер. Монiтор засвiтився, з'явилося зображення.
– Ну от, сiдайте! – поступився вiн мiсцем Тарасу.
