Львiвська гастроль Джимі Хендрікса
Рука в довгій рукавичці смарагдового кольору елегантно забрала долари.
– Щось ви пізно сьогодні, – сказала дівчина.
– Клієнт важкий трапився, – відповів Тарас.
– Ви що, в нічному клубі працюєте?
– Ні… я в медицині. – Розповідати детальніше Тарасу не хотілось, і він нахилився ближче до скла. – Ви обіцяли зі мною на каву піти!
– Я? Не може бути! Я з незнайомими чоловіками по кав'ярнях не ходжу! – смішливо відповіла вона, відлічуючи гривні.
– Так давайте познайомимося! Мене звуть Тарас! А вас?
– Дарка, – відповіла дівчина. – Але однаково до кав'ярні не піду. А ось якщо ви принесете, то вип'ю! А то я вже засинаю… Роботи майже не було.
– Я принесу! – пообіцяв Тарас. – Привезу буквально через десять хвилин!
– Всі ви тільки обіцяєте! – дівчина посміхнулася.
Сьогодні вона була в напрочуд гарному настрої. Ще ніколи не розмовляла з Тарасом так охоче, як сьогодні на світанку. І він підбадьорився, зрадів. Його організм забув про наближення часу виконання гімну України по радіо, про той момент, коли він заплющував очі й поринав у сон.
Тарас, заховавши гривні в кишеню, повернувся до машини. Перевірив, чи не забув свій дорожній термос – термос був на місці. Тепер залишалося тільки знайти каву. І він поїхав, намагаючись на ходу пригадати, де йому вдавалося в цей дивний час доби випити гарної міцної кави.
Поки їхав, помітив освітлений зсередини кіоск. Пригальмував.
– Каву робите? – запитав він у жінки, що відчинила на його стук «продажне віконце».
– «Якобс», «Нескафе»? – запитала вона сонно.
– А натуральну?
– Натуральну в такий час не п'ють, – зі знанням справи мовила вона.
– Гаразд. – Тарас просунув свій термос у віконце. – Зробіть і налийте сюди! Дві чашки! І без цукру!
Знову всівшись за кермо й акуратно, якщо не сказати – ніжно, опустивши термос на сидіння поруч, Тарас зняв «опель» із ручника. Машина «відчалила» від бровки неквапом, як човен від причалу.
Хвилин через п'ять його очі зраділи знайомому квадратику освітленого віконця обмінника, за яким, як у темниці-вежі, потерпала загадкова дівчина.
– Ось, – нахилившись до скла, солодко мовив Тарас, притискаючи сріблястий термос до лівої щоки і відчуваючи його прохолоду. – Каву подано! Даруйте, що не в ліжко!
– Я думала, ви жартуєте! – посміхнулася за склом і ґратами Дарка.
– У вас своя чашка? Чи вам у ковпачок термоса?
Дарка обернулася, в руках у неї з'явився керамічний кухоль, але на личку раптом проступила дитяча наївна розгубленість.
– Він не пролізе, – мовила дівчина, показуючи Тарасу кухоль.
– А що, віконце не відчиняється? – здивувався він.
Вона заперечливо хитнула головою. Потім просунула праву руку в смарагдового кольору рукавичці у нішу для обміну купюрами, доторкнулася тильною стороною долоні до верхньої межі прорізу і сумно підібгала нижню губку.
– А двері? – запитав Тарас. І тут же зробив крок назад, намагаючись знайти її поглядом.
Ліворуч виднілося ще одне, більшого розміру віконце цієї дивнуватої цегляної «зашубленої» та пофарбованої в мишачий колір будочки. Над ним напис: «Ремонт годинників». Дверей Тарас не побачив. Знову припав до віконця обмінки.
– Двері зачинено, – мовила Дарка жалібно. – До ранку. Проти бандитів…
– А якщо пожежа?
– У мене тут червона кнопка і телефон, – пояснила дівчина серйознішим голосом. – Наряд міліції приїжджає через п'ять хвилин!
– І що, вже приїжджав?
– Так, двічі. Всяке вночі буває.
Тарас замислився, відкрив термос, налив у ковпачок кави, випив. Смак був мерзенний. Може, саме тому в цей момент осяяла його несподівана думка, і він, попросивши Дарку почекати і залишивши термос на обмінному прилавку, повернувся до машини. Витрусив усе з бардачка, але того, що він хотів там виявити, не знайшов. Розчарований повернувся до віконця.
– Я що-небудь придумаю, – пообіцяв дівчині.
Вилив недопиту каву з ковпачка-кришки термоса, закрутив його на місце. Попрощався з Даркою ніжно й водночас дружньо. І повернувся до машини.
«Добре, що їй ця кава не дісталася», – думав, поглядаючи на термос, який лежав на сусідньому сидінні.
Думав-думав, а потім раптом загальмував різко біля бровки, відхилив свої дверці й вилив коричневу гарячу рідину з термоса на дорогу. Дзюрчання нагадало йому про літрову банку під сидінням, в якій борсався в залишках іншої, настільки ж «привабливої» рідини, як щойно вилита з термоса «кава», сірий камінчик, з такими труднощами добутий із ниркових надр приїжджого, що пахне бензином, із якоїсь там Ворожби. Дістав Тарас із бардачка паперові носові хустки, вміло витрусив камінчик із банки на розгорнуту серветку-носовичок, протер акуратно, і вже без усякого роздратування, немов зміна думки виявилася найкращим заспокійливим, опустив підсушений нирковий камінчик у пластиковий «гомеопатичний» тубус, який тут же закрив і повернув на його місце в ближньому кутку бардачка.
Розділ 8
– Думаєш, пора? – запитав Алік, тепло і ледь-ледь запитливо дивлячись на давнього товариша. – Тобі ж тут ніколи не було тісно!
Він обвів поглядом свою маленьку кімнатку, в якій усі стіни нагадували про чудово-вільне хіпівське минуле. Минулого, звичайно, на стінах було набагато більше, ніж сьогодення, – воно завжди так. Просто минуле накопичується, а сьогодення, затримавшись на мить, туди ж, у минуле крапає. Людина – це ж узагалі звичайнісінький і елементарний живий «апарат» із переробки майбутнього на минуле. Алік, втім, не був одним із таких звичайних «апаратів». Його майбутнє завжди відзначалося допитливістю та яскравістю. Тому й минуле у нього виявилося відповідним – ніяких тобі піонерських галстуків і таборів чи жовтенятських зірочок і кісок однокласниць. Дитинство – окремо, котлети – окремо! Котлетами була юність і її продовження.
Аудрюс теж озирнувся, пройшовся примруженим поглядом по десятках старих чорно-білих фотографій, розклеєних на основній стіні над вічно розкладеною канапою. (Коли і для кого Алік її розклав – цього вже не згадати нікому.) Подивився на умивальник із наклейкою: «Amnesty International», на плакати, на любительський портрет Джона Леннона, на доісторичну піч, в топку якої була проведена дюймова газова труба, і тепер топилася ця піч не дровами чи вугіллям, а скандальним російським газом, який і горів, як годиться всьому скандальному, синім полум'ям. Горів, грів піч і кімнату, кип'ятив воду й підігрівав на ранок те, що виявилося нез'їденим напередодні.
– Я в туалет! – Аудрюс підвівся, вийшов у маленький коридорчик і відразу за двері, на вулицю.
Житло Аліка – кімнатка, в якій було не більше семи квадратних метрів, – відзначалося не лише розмірами, але й цілковитою відсутністю так званих зручностей. Але від цього вона не здавалася Аліку незручною. Усе своє життя він проводив у ній, хоча за стіною була територія набагато більша, хоча теж однокімнатна – територія його мачухи, що замінила йому матір за рішенням батька, коли хлопчикові не виповнилось і восьми років. Кімнатка Аліка здавалася прибудовою до будинку, дивною прибудовою, що відсунула задній від дороги кут будинку на добрячі півтора-два метри. Вийдеш із її окремого входу, тут тобі й зручності: ліворуч, метрів двадцять п'ять по стежині повз город, – туалет, праворуч, п'ять метрів по бетону, – колодязь із рекордно малою глибиною – не більше півметра. Це ж і не колодязь, а джерело, яке вибралося з-під землі, коли стара сусідка вирішила біля старої колонки свою веранду розширити. Вдарили ломиками по каменях, якими колись замостили дворик, і пішла вода. Вода виявилася смачною. Відвели її від веранди на метр, підкопали трохи й опустили згори колодязне кільце. Ось і вийшов колодязь. А колонка замовкла навіки, немов заспокоїлася, дізнавшись, що є тепер у дворі й інше джерело води.
На обличчі Аліка виникла усмішка, викликана думкою про те, що його дворик, практично останній на його вулиці, пережив таку велику країну, як СРСР. Ні, він ніколи не був бійцем із радянським режимом. Він ніколи з цим режимом не боровся. Він його просто ігнорував. За це режим ображався і не ігнорував Аліка і його друзів. Але вони, Алік і друзі, примудрялися співіснувати з режимом так близько і так довго, що навіть місце їх традиційних зборів, відоме кожному львів'янинові, як Святий сад, практично проглядалося з вікон обкому партії. І ніколи у тих, хто існував за цими вікнами, всередині сірих кабінетів, не виникло навіть думки про те, що всю цю територію поряд із гуртожитком, частково обгороджену стінами давнього монастиря, територію, з якої раз у раз, та до того ж і голосно завдяки протягнутому з гуртожитку подовжувачу, гуркотіла чужа обкомам партії музика з чужими, але слава Богу, незрозумілими іноземними словами, можна було б затягнути колючим дротом, забудувати закритими розподільниками або, в гіршому разі, пунктами прийому макулатури та металобрухту. Ні, ніхто не поспішав витягнути клаптик землі з-під ніг і дул довговолосої молоді з гітарами в руках! Тепер це здавалося гуманізмом або короткозорістю. Хоча, можливо, все це відбувалося внаслідок зниженого слуху у працівників обкому? От дільничний навідувався сюди часто, але розмови з ним зазвичай не закінчувалися прикрощами. Було видно, що не зі своєї волі він дратує молодь своєю присутністю, а про всяк випадок або за вказівкою.
– Про що замислився? – прозвучав над головою Аліка, що сидів у кріслі, голос Аудрюса.
– Не повіриш! – посміхнувся, задерши голову, хазяїн кімнатки. – Молодість згадав!
– А що ще згадувати? – здивувався Аудрюс. – Ну що, пора!
Алік підвівся з крісла, підвівся бадьоро, немов хотів показати, що він ще в гарній спортивній формі.
Вийшли у двір.
Навкруги темно. Гуркочуть поодинокі машини, проносячись по Замарстинівській. Зупинилися біля колодязя.
– Ну що, на доріжку! – Алік зачерпнув оцинкованим відром води, підніс холодний край відра до рота, відсьорбнув – на язиці легка солодкість заграла. Передав відро Аудрюсу. Той теж зробив кілька ковтків.
Скрипнула металева хвіртка, вони вийшли на вулицю і повернули ліворуч, у бік центру.
На небі оголився гострий кут жовтого місяця і тут же знову сховався, накрився хмарами. Різкий пташиний крик-регіт впав із неба просто у вуха тим, що йшли.
Алік зіщулився на ходу.
– Як у нас у Паланзі, – зі здивуванням видихнув Аудрюс.
– Що у вас у Паланзі? – не зрозумів Алік.
– Ну, теж чайки так кричать…
– У нас немає чайок, звідки тут? – знизав плечима Алік.
Аудрюс подивився в темне небо, звідки знову долинув той же пташиний крик-регіт, тільки тепер він був тихіший, мовби птахи вже обігнали тих, що йдуть по землі.
– У нас тут і моря немає, – з жалем сказав Алік, теж кинувши короткочасний погляд на небо. – Це те, чого тут не вистачає… Вода – тільки дощем або з джерела…
– Море є скрізь, – не згодним, але привітним тоном повідомив Аудрюс. – Іноді його видно, іноді ні… Іноді воно згори, іноді знизу…
– Так, із цим я згоден. – Алік кивнув. – Кажуть, що і Карпати раніше були дном моря і там можна знайти скам'янілих молюсків…
– У нашій північній глушині є море, ну і що? – посміхнувся Аудрюс.
– Той, хто виріс біля моря, не зрозуміє жителя пустелі! – Алік теж посміхнувся. – До речі, ми з тобою так і не побували в Сан-Франциско!
Аудрюс важко зітхнув. Через декілька кроків зупинився. Зупинився й Алік.
– Знаєш, – упевнено мовив литовець, – деякі міста існують тільки для того, щоб хтось мріяв до них потрапити. А мріяти іноді важливіше, ніж їхати…
За спиною зазвучала міліційна сирена, що наближалася. Алік і Аудрюс відійшли за край проїжджої частини, по якій щойно мирно і вільно крокували. Почекали, поки машина промайне мимо, і знову ступили на асфальт.
Через півтори години неспішної ходьби вони зупинилися на Ткацькій недалеко від воріт шоколадної фабрики. Повітря було тут важке і солодке. Говорити вже не хотілося, та й так останні хвилин десять шляху вони йшли мовчки.
Аудрюс дістав мобільник, набрав номер, поговорив із кимось по-литовськи. Потім обернувся до свого старого друга і кивнув:
– Хвилин через п'ять виїжджатиме. Вже завантажився.
– Хто? – не зрозумів Алік.
– Альгіс, приятель. У нього своя багатотонка, ну те, що ви тут називаєте хурою. Він львівський шоколад у Литву возить. Давно мені свої послуги пропонував. Ось і згодився!
Із високих воріт, що відчинилися, повільно виїхав довгий критий вантажний «вольво». Зупинився. Аудрюс і Алік обнялися.
– Ну що, Аліку, – закидаючи довге пряме волосся назад, заговорив Аудрюс сумним голосом. – Якщо все гаразд, то наступного року, вночі, там же…
Легко, мовби не діяв на землі у цей момент закон тяжіння, стрибнув Аудрюс на високі сходинки кабіни хури, зачинив за собою дверці, й поїхали сорок тонн львівського шоколаду геть від Аліка, що залишився стояти біля вже зачинених воріт, відвізши з собою і його приятеля-литовця в далеку північну «глушину біля моря».
Назад додому Алік теж вирушив пішки, зупиняючись на порожніх, безлюдно-безмашинних перехрестях на червоний колір світлофора і знову продовжуючи свій шлях при появі зеленого. Над головою його, в небі, ще кілька разів звучав різкий, раніше не чутий у Львові крик-регіт якихось птахів. У повітрі витав солонуватий запах.
«Може, Аудрюс має рацію? – подумав на ходу Алік. – Це чайки летять на південь, на зиму… А повітря здається солоним, тому що з нього пішла солодкість від близькості «шоколадки» – шоколадної фабрики «Світоч». Усе на цьому світі підлягає поясненню…»
І думки Аліка самі по собі повернулися на Личаківський цвинтар, на могилку з оновленим написом на залізному хресті, зробленим білою олійною фарбою: «Jimy Hendrix 1942–1970».
Розділ 9
Синьо-бузкова «Таврія» на ім’я «Чебурашка» слухняно пригальмувала біля продуктового магазинчика на вулиці Гоголя. З машини вийшла Оксана. Акуратно зачинила за собою дверці та, прошепотівши машині: «Не турбуйся, я через п’ять хвилин повернуся!» – енергійною ходою вирушила за майбутньою вечерею. Вона ще не знала, що купуватиме, оскільки не мала звички заздалегідь складати власне меню. Їжа її тішила не лише смаком, але й несподіванкою появи. Зазвичай вона заходила до магазину, байдуже водила поглядом по полицях і прилавках, по всіх їстівних товарах, викладених, вивішених, висушених і висолених. Аж до того моменту, поки її погляд раптом не переставав бути байдужим. Це відбувалося спонтанно і ненавмисно, мовби незалежно від думок. Три дні тому її погляд ожив од абсолютно звичайних шампіньйонів, із купівлі яких вона тоді й почала. В результаті шампіньйони «обросли» цибулею, картоплею, грудинкою, морквиною та спеціями і вже вдома легко і ніби природно перетворилися на смачне рагу, яким Оксана харчувалася два з половиною дні, аж до сьогоднішнього ранку. Але нині її погляд прослизнув повз шампіньйони й зупинився на морозильнику зі скляною кришкою, під якою зберігалися, не втрачаючи своєї мінусової температури, тушки і філешки кількох видів риб. Оксана обстежила заморожену рибу й, незважаючи на власну до неї увагу, зробила крок назад і відвернулася. Згадала, як сьогодні годувала своїх акваріумних рибок. Замислилася. Знову ожила й кинула погляд на скляний прилавок із копченою та солоною рибою. Все-таки риба цього раннього вечора переслідувала її бажання! Вона придивилася до оселедця по 25 гривень за кіло. Оселедчик був товстеньким, жирненьким, напевно смачненьким, якщо його правильно обробити, очистити від кісток, полити нерафінованою соняшниковою олією, прикрасити кільцями цибулі, ну і, звичайно, обкласти відвареною картоплею, яку можна було й не купувати, позаяк удома її вистачало.
Незрозуміло яким чином, але між Оксаною та продавщицею виникла черга із двох бабусь. Не встигла Оксана здивуватись, як у потилицю їй почав дихати наступний покупець.
– Оцю, будь ласка! – показала пальцем і поглядом Оксана продавщиці на вибрану рибку, коли настала її черга отоварюватись.
– Сімсот грамів, берете?! – запитала продавщиця в білому фартусі, об який, схоже, вже кілька разів сьогодні витирала свої трудові руки.
– Авжеж, – Оксана кивнула. – І ще оцих, штучки три-чотири, – показала вона на маленьких, завдовжки з долоню, солоних мойвочок.
Заплативши, збиралася вже йти до виходу, як перед нею раптом виник худий чоловік у коричневому піджаку поверх синього светра з коміром під горло, в синіх штанях і з синюватим обличчям людини, що професійно п'є.
«Зараз проситиме гроші!» – подумки і вже заздалегідь незадоволено сказала Оксана собі, налаштовуючись на захисну грубість.
– Ой, вибачте! Ви мене впізнаєте? – чоловік розтягнув на худорлявому обличчі привітну усмішку.
– Я? Вас? – Оксана дивилася на нього й думала, що чоловіків із такими рисами обличчя можна знайти в будь-якій пивниці.
– Вас же це… Вас Оксаною звуть! – додав він.
Оксана починала нервуватися. Вона заглянула за спину цього причепи, туди, де мала стояти і чекати свою хазяйку «Чебурашка». Тим паче, що хазяйка обіцяла їй повернутися через п'ять хвилин!
– Ви, напевно, помиляєтеся! – мовила Оксана миролюбно, але твердо, й усе її тіло приготувалося до рішучого кроку вперед.
– Ми ж із вами разом пили! Ви мене за горілкою посилали! Що, не пам'ятаєте? – Чоловік підніс обидві долоні в якомусь прохальному жесті.
Оксана замість того, щоб зробити крок уперед, зробила крок назад. Обличчя виявляло невдоволену спантеличеність.
– Ви що, думаєте, я з усіма підряд горілку п'ю!? – обурилася досить голосно вона, і тут же закрутили головами у пошуках близького скандалу інші відвідувачі гастроному.
– У Тараса! Ну, пам'ятаєте, день народження в нього був… зовсім нещодавно! Навіть я пам'ятаю! – Чоловік опустив руки і перелякано озирнувся на всі боки, явно відчуваючи дискомфорт від спрямованих на нього поглядів сторонніх. – Давайте вийдемо! Я вже купив те, що хотів…
Вони вийшли на вулицю. Оксана почувалася незручно. Тепер вона вже згадала цього сусіда Тарасового, який приходив скандалити, а потрапив на день народження. Захотілося перед ним вибачитись і відразу піти, точніше – поїхати. «Чебурашка» ж бо чекає!
– Можна вас на каву запросити? – запитав несподівано чоловік, мовби осмілівши від прочитуваної на обличчі Оксани незручності. – Он! – зраділо показав він рукою на вивіску кав'ярні на іншому боці. – Ходімте! Я такий радий знову вас зустріти!
Оксана подивилася жалібно на свою «Таврію», потім перевела погляд на кав'ярню. До неї дійсно було метрів п'ятнадцять, і з її вікон напевно було видно її «Чебурашку».
– Гаразд, – видихнула Оксана. – Але в мене обмаль часу, хвилин десять…
– Ой, скільки там потрібно для філіжанки кави? – грайливо, з робленим єврейським акцентом мовив, осмілівши, чоловік. – Я – Єжи Астровський, пам'ятаєте?
Оксана стримано всміхнулась і закивала.
У кав'ярні Єжи замовив до кави по маленькій шоколадці. Поки пили-їли, він розповідав Оксані про те, як у нього стриглися кращі пані Пекарської вулиці й найближчих провулків, і про те, як він їх стриг удома, коли перукарню продали й відкрили в ній черговий магазинчик «Усе по 1 гривні!».
Оксана, допивши каву, подивилася на годинник і здивовано хитнула головою:
– Ви вибачте, Єжи, але я – жінка зайнята…
– Розумію, розумію, – закивав той і тут же обернувся до стойки. – Рахунок, будь ласка!
Хлопчина-офіціант відразу ж підлетів і опустив на столик перед Єжи аркушик рахунку.
– Тридцять п'ять?! – здивовано вирвалось у Єжи.
Він поліз до правої кишені піджака, виклав із неї кілька п'ятигривневих купюр, потім поліз до лівої – звідти витягнув іще дві десятки, перерахував тремтячими руками, і тут його попустило. Перед ним на столі лежало рівно тридцять п'ять гривень. Він гордо відсунув їх од себе і піднявся над столиком.
– Все так різко подорожчало! – сказав він уже на вулиці, притримуючи двері кав'ярні. – Такого раніше не було!
– Коли не було? – поцікавилась Оксана.
– Ну, раніше. Коли я частіше ходив по таких закладах. Я і зараз знаю місця, де пиво дешевше, ніж тут кава. Але наступного разу давайте краще у мене вдома кави вип'ємо.
Оксана підвела на Єжи здивовано-суворий погляд.
– Ліпше у Тараса, – сказала вона. – До речі, ви нагадували йому про риб?
– А! Авжеж! Звичайно, – скоромовкою випалив він, потім витримав паузу і запитав: – А про яких риб?
– В акваріумі! У нього на підвіконні! Я просила вас нагадувати йому, щоб він їх годував…
– Так, – твердо вимовив Єжи. – Кілька разів нагадував, а потім я забув. Даруйте! Я йому нагадаю! Обіцяю! А ви на машині?
– Так, але я в інший бік, – чемно оголосила Оксана Єжи, що вже абсолютно осмілів. – До побачення!
– До побачення, – тихо, але якось надміру солодко мовив він.
Оксана сіла в машину, завела двигун і, не оглядаючись на чоловіка, що проводжав її поглядом, поїхала. А у вухах усе ще нудотно-солодко звучало його «до побачення!».
«Ну і тип, – подумала Оксана, і, щоб відволіктися, погладила рукою чорну пластикову панельку «Таврії». – Ти пробач, «Чебурашечко»! Змусила тебе чекати! Залицяльники проходу не дають!»
Розділ 10
У довгому сні, що настав одразу за вранішнім радіови-конанням Гімну України, Тарасу снилося багато що: і звуки, і картинки, і ніч. Кілька разів абсолютно реальний, упізнаваний звук уривався в сновидіння. На своє, теж сонне, здивування, Тарас одразу впізнавав його, цей звук – це «квікала», «скрикувала» п'ята дерев'яна сходинка його рідного парадного. Дивно, що вперше цей звук долинав не знизу, з-під ноги, що забула переступити злощасну сходинку, а ззовні, з-за меж його маленької квартири. Незабаром, після четвертого чи п'ятого проникнення цього звуку в сон Тараса, в двері його квартири постукали.
За вікном ще було світло й гамірно. Вуличний шум легко витіснив із вух Тараса саундтрек сну. Він відчинив двері в квартиру й завмер, побачивши перед собою сусіда Єжи Астровського.
– Доброго вечора! Можна на хвилинку?
Тарас пропустив сусіда в коридор.
– Я обіцяв нашій спільній знайомій нагадати вам про рибок! – підкреслено діловито мовив Єжи. – Ви їх годуєте?
Тарас здивовано гмикнув.
– Звичайно, годую! Що у мене, склероз?
– А подивитися на них можна? – попросив Єжи.
– Заходьте, дивіться! – Тарас знизав плечима і показав правою рукою в бік кімнати.
Сусід зняв туфлі й у двох різних шкарпетках – чорній і синій – потьопав у квартиру. Тарас – за ним.
– Щось вони худі, – прошепотів задумливо Єжи і глянув скоса на хазяїна квартири, що стояв поруч.
Тарас узяв коробочку з кормом, що стояла тут же, на підвіконні, потрусив її над акваріумом, і відразу на воду впав цілий розсип найдрібніших коричневих пластівців. Рибки кинулися до поверхні й почали жадібно поглинати їжу.
Єжи, спостерігаючи за тим, що відбувається в акваріумі, незадоволено скривив губи.
– Вони завжди голодні, – невдоволено пробурчав Тарас. – Вам щось іще потрібно?
Єжи відволікся від рибок, повернув своє тепер уже знову привітне обличчя до хазяїна квартири. Погляд сусіда піднявся вище за очі хазяїна і зупинився на непричесаній і прим'ятій сном шевелюрі Тараса.
– Знаєте, я сьогодні в себе удома прибрав. – Єжи опустив погляд і дивився тепер у вічі Тарасу. – Сорок сім гривень знайшов! У старому піджаку, не в цьому. – Він кинув погляд на свій коричневий піджак. – Приємно, знаєте, коли вдома порядок… Може, зайдете?
Тарас розгубився.
– Зараз?
– Авжеж, ви ж у мене ніколи не були, а так, по-сусідськи…
– У мене пізніше робота, – збрехав Тарас. – Я не питиму…
– Та в мене й так нічого випити, – спокійно відповів Єжи. – Просто так зайдемо.
Вони спустилися на перший поверх, акуратно переступивши п'яту сходинку. Єжи відчинив перед Тарасом дерев'яні, пофарбовані у «шкільний» коричневий колір двері до своєї квартири. У ніс Тарасу відразу кинувся неприємний дивний запах. Ліворуч до стіни було прибито вішалку для пальт. На гачку висів синій плащ і ватник. На протилежній стіні – дзеркало. Під вішалкою лежали на дощаній підлозі три пари ганчір'яних тапочок.
– Проходьте, проходьте! – поквапив ззаду Єжи. – Кімната – прямо!
Тарасу й так було зрозуміло, що кімната прямо. Три кроки – і він опинився в центрі житлоплощі. На протилежній від вікна стіні – килим, біля стіни – «полуторне» залізне ліжко, накрите пледом. Біля іншої стіни – письмовий стіл, завалений старими газетами та журналами, навпроти столу – бувале в бувальцях перукарське крісло, повернуте до стіни, на якій у різьбленій дерев'яній рамці висіла чорно-біла фотографія якоїсь літньої пані в капелюшку.
Погляд Тараса застиг на цьому кріслі. Єжи обійшов гостя, розвернув крісло і жестом запропонував Тарасові сісти.
– Ось тут я і живу, – сказав він. – Але останні кілька років тут було дуже незатишно, і я нікого до себе не запрошував… А сьогодні прибрав, і відразу захотілося вас побачити! Сідайте! – він повторив запрошувальний жест руки, дивлячись на нерішучого Тараса, що забарився.