Іван Тимофiйович кивнув.
– Чекатимемо знамення.
І вранцi, i вдень, i вночi виходили брати надвiр i дивилися на всi боки, але марно.
Іван Тимофiйович iз дому не виходив. Хворiв. Уперше лава здавалася занадто жорсткою для спини, але лягти в лiжко, в якому спали вони ранiше з дружиною, не хотiв. Боявся, що з лiжка йому вже не встати. Надвечiр шостого дня почув чийсь гучний крик. Виглянувши у вiконце, нiкого не побачив. Вийшов надвiр.
Дзвiн гудiв неголосно й монотонно, нiби втомився.
– Гей, е хто? – знову закричав хтось з боку ворiт.
Іван Тимофiйович квапливо попрямував на голос, на перший незнайомий голос, почутий у своему життi. «Хто ж це сюди?» – стривожено думав вiн.
– Та е тут хто? – знову запитав голос, цього разу вже тихiше i, здавалося, перелякано.
Пiдiйшовши до ворiт, Іван Тимофiйович зупинився. Поряд iз ним зупинилися Володимир i Андрiй, через хвилину пiдбiг Микола.
Перед ними стояв невисокого зросту немолодий чоловiчок у вiйськовiй формi. Перед ним – вiзок на одному дерев'яному колесi, а на ньому якiсь круглi плоскi предмети й мiшок.
– Хазяi? – запитав вiн i зробив крок убiк од вiзка.
Іван Тимофiйович помiтив, що у незнайомця одна нога дерев'яна.
– Що це за село? Як називаеться? – запитав незнайомець.
– Нiяк, – вiдповiв Іван Тимофiйович. – Скит це.
– Сектанти, чи що? – спохмурнiв прийшлий.
– Християни, – вiдповiв Іван Тимофiйович. – А ви ж бо ким будете?
– Інвалiдом буду. На прiзвище – Кортецький, – гордо вiдрекомендувався чоловiк у вiйськовiй формi. – А ви чому не на вiйнi?
Сини здивовано подивилися на батька.
– З ким? – здивовано запитав Іван Тимофiйович.
– Ну як же, у Батькiвщини стiльки ворогiв: фашисти, японцi, фiни. Вся краiна воюе…
– Зараз?! – вирвалося в Андрiя.
– Так… – сторопiло вiдповiв iнвалiд. – А ви що, не знаете?
– Ми вже давно вiд свiту вiддалилися… – пояснив Іван Тимофiйович. – Яка хоч там влада зараз?
– Яка-яка… – загальмовано забубонiв Кортецький, дивлячись на свою дерев'яну ногу.
– Нi, ну яка ж… – не вгамовувався Іван Тимофiйович. – Якщо тi, що ранiше були…
– Коли любиш Батькiвщину – влада не мае значення! – твердо вiдрубав iнвалiд. – Я, може, теж владу не люблю, але заради Батькiвщини сюди ось забрався! Цi штуки притягнув, аби всi знали, яка вона, правда, сьогоднi… – І вiн кивнув на вiзок.
– А що це? – поцiкавився Андрiй.
– Вiдступися з дороги, секто! – незлобиво буркнув Кортецький i, взявшись за вiзок, заходився штовхати його у ворота.
Іван Тимофiйович i сини вiдступилися.
Інвалiд, жваво орудуючи дерев'яною ногою, проштовхнув вiзок до першого будинку, там зупинився й озирнувся на мiсцевих жителiв.
– Чого стали! – крикнув вiн. – Ідiть сюди, дорогу покажете!
Іван Тимофiйович поволi попрямував до прийшлого.
– Куди тобi дорогу? Немае тут нiяких дорiг! – сердито вiдповiв Іван Тимофiйович.
– У тайзi немае, це менi вiдомо… Не про це я. Де тут у вас центральне мiсце?
– А навiщо вам? – запитав Володимир.
– Та штуку одну присобачити… – Інвалiд спiдлоба оглянув будинки.
– Немае у нас такого мiсця, – вiдповiв Іван Тимофiйович.
– Брешеш! – не повiрив iнвалiд. – Де культова будiвля?
– Яка?
– Церква! – пояснив iншими словами Кортецький.
– Там, – показав рукою Іван Тимофiйович.
– Ходiмо, християни! – скомандував прийшлий.
І вони попрямували до каплицi, до якоi було крокiв тридцять. Інвалiд штовхав вiзок. Поряд iз ним iшов Андрiй, розглядаючи незнайомi круглi предмети, схожi на чорнi миски.
– А що це тут у вас вие? – на ходу запитав iнвалiд.
– Дзвiн, – вiдповiв Андрiй.
Інвалiд важко зiтхнув i незадоволено хитнув головою, мовчки дивуючись.
Пiдiйшли до каплицi. Іван Тимофiйович, косячи одним оком на Кортецького, вiдiмкнув дверi. Інвалiд узяв з вiзка одну круглу штуковину i залiз усередину. Тут Іван Тимофiйович помiтив, що за штуковиною цiею потягнувся якийсь тонкий мотузок.
Усi зайшли в каплицю. Інвалiд пильно оглядався. Іншi так само пильно стежили за ним.
– Пощастило вам узагалi-то, – мовив вiн. – Були б ви де ближче до Батькiвщини – пiдiрвали б вам давно все це християнство. У нас на боротьбу з опiумом динамiту не жалiють. Гаразд. Дайте з вiзка молоток! І свiчку запалiть.
– Ми свiчки даремно не палимо i сiрники марно не витрачаемо. Вони ще прадiдiвськi.
