І тут почув за спиною шерех. Повiльно i стараючись бути безшумним, озирнувся й зустрiвся поглядом iз настороженими очима-гудзичками щура. Вiн мовби тягнувся до Харитонова носом, тремтячий кiнчик якого рознюхував людину. Молодший матрос подивувався смiливостi чи дуростi звiрятка, що сидiло за пiвметра вiд нього. Пiсля дороги по цих безживних пагорбах зустрiч iз будь-якою живою iстотою була майже святом.
Проте через мить Харитонов вiдчув роздратування – згадалася страхiтлива нiч i щур, що пригрiвся у нього на шиi. Може, це вiн i е? Звiдки тут може бути щур?
Звiрятко, учувши небезпеку, вiдбiгло метрiв на два i вже з безпечнiшоi вiдстанi стежило за людиною. Харитонов пiдвiвся й замахнувся на щура палицею. Зашарудiло сухе листя, i звiрятко зникло; знову запанувала тиша.
Харитонов iшов i думав про те, як треба було повестися з цим щуром: ударити його палицею чи нi. У себе вдома, на Лачi, вiн би не роздумуючи влупив по гризуновi – там од цих щурiв шкоди не перелiчити, а тут вiн – звичайний лiсовий звiр. Людей же немае, так, напевно, i шкоди вiд нього теж немае.
Пiднявшись на сопку, Харитонов обвiв поглядом однаковi околицi й несподiвано зрадiв, побачивши над сусiдньою сопкою стовпчик диму, що йшов прямiсiнько в безвiтряне небо. Ось вона – захоплена висота! Залишилося дiйти й дiзнатися, хто там хазяiн. А далi видно буде.
Радiсть додала сил Харитонову, i вiн, не зупиняючись для передиху, поспiшив у бiк диму, у бiк чийогось органiзованого життя, розбитого на точно вiдмiрянi двадцятичотиригодиннi вiдрiзки часу.
Другий схил сопки був лисуватий. Харитонов iшов швидко, проте до потрiбноi йому сопки було ще кiлометрiв три, а сонце вже схилялося над захiдною стороною. Близький вечiр квапив Харитонова.
Коли стемнiло, Харитонов був уже близький до мети. Вiн iшов на вогнище. Подряпини вiд гiлок на обличчi ятрились. Ще декiлька десяткiв метрiв – i вiн зустрiне людей, i ця зустрiч може виявитися метою його тайгових блукань. В усякому разi, вiн саме з цiею метою i йшов. Зустрiти, доповiсти про вантаж i перейти в чиесь подальше розпорядження. Адже баржу вже з каменiв не знiмеш, а вiйна йде, i десь не вистачае бiйцiв. Можливо, навiть тут.
– Стiй! Хто йде?! – пролунав iз темряви вигук постового.
Харитонов зупинився i зiтхнув iз полегшенням: «Нашi!»
– Молодший матрос Харитонов! – чiтко доповiв вiн.
– Пароль!
– Не знаю…
– Руки вгору i вперед! – голос прозвучав уже з-за спини.
Харитонов вийшов на галявину, в центрi якоi горiло вогнище. Бiля вогнища сидiв лiтнiй офiцер. Зупинилися перед ним.
– Товаришу генерал, затримано порушника!
– Та який я порушник! – перебив солдата Харитонов. – Я ж до вас сам iшов!
– Здати зброю! – наказав генерал.
– Немае у мене зброi…
Солдат обмацав Харитонова, потiм зняв iз його плечей речовий мiшок.
– Тут за ним якась мотузка тягнеться! – сказав вiн задумливо.
– Пройти вздовж неi та з'ясувати призначення!
– Товаришу генерал! – знову заговорив Харитонов. – Дозвольте пояснити!
– Пояснюй! – великодушно дозволив генерал.
– Це не мотузка, це бiкфордiв шнур. Вiн приеднаний до вантажу динамiту на баржi, яка на мiлинi бiля морського берега.
– А де тут морський берег?! – здивувався генерал.
– Тижнiв два шляху, – сказав Харитонов.
– Цiкаво! – генерал пiдвiвся i впритул пiдiйшов до молодшого матроса.
– Ми тебе ось що, заарештуемо поки… А пiзнiше вирiшимо, що з тобою робити.
– Товаришу генерал! – жалiбно звернувся Харитонов. – Та за що?
– Мое прiзвище – генерал Ликов! Так i говори, не соромлячись: «Товаришу генерал Ликов!» А заарештовуемо тебе за те, що ти на дезертира схожий! Та i казки менi твоi про шнур не подобаються! Може, там по цьому шнуру хтось уже йде до нас?! Ізводьев! Розбуди Анiкiна, i нехай вiн пройде до кiнця шнура.
– Слухаюсь! – вiдрубав солдат, який затримав Харитонова.
– А цього зачини у другiй землянцi! – вiв далi генерал. – І стережи! Втече – розстрiляю, а якщо вдвох утечете – двох розстрiляю!
Ізводьев пiдiйшов до Харитонова i штовхнув у плече.
– Ходiмо!
На iншому кiнцi галявини зайшли в низеньку сиру землянку.
– Ось тут житимеш! – повiдомив Ізводьев.
– Послухай, а де фронт? – запитав Харитонов.
– Не знаю.
– А ви що тут робите?
– Ми тут уже рокiв вiсiм. Виходимо з оточення.
– Так тут начебто ж нiкого! – здивувався заарештований. – Хто ж вас оточуе?
– Генерал каже, що навкруги вороже оточення, – повторив Ізводьев.
Харитонов замовк.
Солдат залишив заарештованого, вийшов i зачинив на засув дверi. У цiлковитiй темрявi Харитонов намацав дерев'янi нари. Влiгся. І замислився, намагаючись розiбратися, куди ж це вiн потрапив.
Зосередитися в цiй сирiй темрявi було важко. Єдине, що зрозумiв Харитонов, було те, що вiн опинився як би в подвiйному полонi – i у своiх i у ворогiв, оскiльки його полон був у ворожому оточеннi, про що вiн зрозумiв iз слiв генерала Ликова.
Тiкати нiкуди, та й не мае сенсу. Ну втече, а потiм що – знову людей шукати?! Нi, треба чекати, нехай вони дiзнаються, розбираються, а вiн може поки що й вiдпочити.
Незабаром вiн заснув, але сон його не був довгим. Вночi дверi вiдчинились, i той же Ізводьев розштовхав його.
– Ти чого? – незадоволено забурчав Харитонов.
– До генерала на допит, – ледве чутно мовив солдат.
