Вибрались iз землянки й пiдiйшли до вогнища, бiля якого на колодi в тiй самiй задумливiй позi сидiв генерал у накинутiй на плечi солдатськiй шинелi.
– Товаришу генерал, заарештованого доставлено! – доповiв солдат.
– Удар його! – неголосно наказав генерал.
– Ти вже вибач! – прошепотiв Ізводьев i стукнув Харитонова кулаком у вухо.
У головi заарештованого задзвенiло.
– Тепер слухай! – генерал прокашлявся. – Ти знаеш, що ми з часiв революцii перебуваемо у ворожому оточеннi?!
– Авжеж… – кивнув Харитонов, вирiшивши вiдповiдати позитивно.
– Знае! Чуеш, Ізводьев, дурна макiтро, навiть вiн знае! Так от, ти прийшов до нас з боку ворожого оточення. Мене цiкавить, кого ти з цього оточення зустрiчав i що про нього знаеш?
– Нi… – загнувся Харитонов, – не знаю, не зустрiчав…
– Покидьок. Покидьок i дезертир! – з прикрiстю мовив генерал. – Якщо Анiкiн через два днi не повернеться, ми тебе розстрiляемо.
– Товаришу генерал Ликов! – стрепенувся Харитонов. – Та тiльки до баржi не менше двох тижнiв iти! Як же вiн повернеться через два днi?!
– У нього наказ. Не повернеться – розстрiляемо тебе, а потiм його, якщо повернеться iз запiзненням.
Харитонов похнюпився i сумно роздумував про долю, яку нi провiстити, нi передбачити неможливо. Безглуздо все якось виходило.
Генерал пiдсунув колоду ближче до вогню i всiвся так, що полум'я освiтлювало його побите вiспою вусате обличчя.
Ізводьев пiдiйшов до генерала, нахилився i щось прошепотiв.
– Нi, – захитав головою генерал. – Не можу я спати! Ось вийдемо з оточення – вiдiсплюся, а поки що нi. Увi снi й убити можуть. А за турботу про генерала оголошую подяку!
– Служу Радянському Союзу! – проторохтiв солдат.
– Ти ось що, удар його ще разок i вiдведи назад, сам приляж, поспи годинку! – Генерал повернув голову, подивився, як Ізводьев ще раз ударив заарештованого кулаком у вухо, i провiв iх поглядом.
Щоб вiдволiктися вiд дзвону в головi, Харитонов намагався порахувати кроки до землянки. Рахував вiн уголос, але негучно.
– Чого бубониш? – байдуже запитав солдат. – Ти вибач, наказ генерала – наказ батькiвщини.
– А менi здаеться, що вiн – божевiльний! – Харитонов обернувся, намагаючись роздивитись обличчя Ізводьева.
– Іди, йди! Генерали божевiльними не бувають! Вiн уже дванадцять рокiв не спить.
Зайшовши в землянку, Харитонов одразу влiгся на нари. Клацнув засув, i залишився заарештований наодинцi з темрявою. Болiло вухо, все ще дзвенiло в головi й абсолютно не хотiлося спати.
Уранцi за ним знову прийшов Ізводьев. Поцiкавився самопочуттям, поскаржився на живiт. Обличчя в нього було блiде, як у небiжчика, пiд очима синюватi кола.
– Я вже давно не жилець, – сумно мовив вiн. – Тут узимку знаеш як морозно! У мене вже й ноги синi який рiк. Щодня болять! Гаразд, пiшли до генерала. У нього сьогоднi настрiй хороший.
У генерала дiйсно був гарний настрiй. Вiн ходив навколо вогнища, про щось упiвголоса розмiрковуючи. Побачивши Ізводьева й заарештованого, рiзко зупинився, почекав, поки тi пiдiйдуть.
– Ну як, виспався? – звернувся вiн до Харитонова.
– Нi, – похмуро вiдповiв заарештований.
Генерал насупився, перевiв погляд на солдата, потiм знову на арештанта.
– Карту дороги до моря намалювати можеш? – запитав вiн.
– Нi, – захитав головою Харитонов. – Це якщо по шнуру йти, то можна вийти, а так я навiть не знаю, в якiй сторонi воно звiдси.
– По шнуру… – повторив генерал. – Треба тебе розстрiляти все-таки. Карту намалювати не можеш, ворожого оточення не бачив. Народився де?
– В Архангельськiй областi.
– Ти ба, – генерал облизав сухi губи. – Дiти е?
– Нема.
– Це добре. Значить, сирiт не додасться. Цигарки е?
– Не палю. – Харитонову набридло вiдповiдати на цi короткi, нiби ненавмисно поставленi питання, вiн дивився на землю i думав про дирижаблi.
– Не палиш… – повторив генерал. – А я ось уже дванадцять рокiв не сплю… І за цей час таких двох покидькiв, як цей, – генерал ткнув пальцем в Ізводьева, – розстрiляв за сон на посту… А ти – «не палю», «карти не малюю», «дiтей не маю», тьху!
На землi перед Харитоновим зупинилися бруднi, багато рокiв не чищенi чоботи.
Харитонов пiдвiв очi й зустрiвся поглядом iз генералом, який розглядав його впритул.
– І зуби я вже дванадцять рокiв не чищу. Порошку немае. А вони тим часом гниють, ось подивися! – І генерал дихнув у лице Харитонову такою затхлiстю, що заарештований примружився, немов запах був неприемний i очам.
– Бачиш, до чого нас вороги довели! А ми не здаемось! І не здамося, напевно… Ти який час доби бiльше любиш?
– Нiч, – вiдповiв Харитонов. – Найбiльш мирний час.
– Ти ба! Мирний час!.. – гмикнув генерал. – Це я запитую, коли тебе краще розстрiлювати – вранцi, вдень чи ввечерi. Вночi не будемо. Патронiв мало, та i схибити легко.
Харитонов мовчав.
Генерал дивився на нього пильно з вiдстанi простягнутоi руки.
Ізводьев сидiв на генеральськiй колодi в генеральськiй позi.
Дивився на вогнище i чухав рукою колiно. Потiм скинув чобiт, розмотав онучу i посунув мало не у вогонь дiйсно синювату праву ногу.
– Ізводьев! – крикнув, не обертаючись, генерал.
Солдат пiдстрибнув i застиг, стоячи згiдно з командою «струнко».
