План подальших дiй був надзвичайно простий. Хоч яким би довгим був шлях – урештi-решт вiн вийде до людей. Якщо вийде до своiх – передасть iм шнур, i вони без зусиль знайдуть баржу. Ну а якщо нарветься на ворогiв – треба буде встигнути непомiтно пiдпалити шнур i вiдбiгти в iнший бiк, i тодi його душа, що здiйметься над цiею вiйною, побачить на березi Японського моря великоi сили вибух…
Спускаючись по iншiй сторонi пагорба, Харитонов побачив попереду величнi сопки, вкритi лiсом. Перед ним лежала тайга, хазяйка цих мiсць, некерована воля якоi вирiшувала долi людей i звiрiв, що потрапили в ii володiння, iнодi переплiтаючи цi долi, роблячи iх взаемозалежними. Здаеться, це Грицак розповiдав, як недалеко вiд берега партизани знайшли два скелети, що обнялися: вовчий i людський.
Не пройшовши й половини шляху до вершини першоi сопки, Харитонов зробив привал. Аби звiльнити руку, вiн потрiйним вузлом прив'язав шнур до лямки речового мiшка. Шнур тягнувся легко i невiдчутно.
Сiвши пiд кедром, Харитонов перевiв дух, оглядiвся на всi боки. Згори доносився шепiт вiтру, що розчiсував крони, а внизу стояв штиль. Земля була покрита коричневою минулорiчною хвоею i хворобливо-салатового кольору травинками, що означали, як це не дивно, закiнчення весни.
Посидiв i досить. Треба йти, тягнути шнур далi. На вершинi сопки вiн обов'язково кого-небудь зустрiне. Або своiх, або ворогiв. П'ятдесят на п'ятдесят. Пiд час вiйни будь-яка сопка, будь-який, нехай навiть ледве примiтний пагорб називаеться висотою, а висота незахопленою не бувае. Хоча перший прибережний пагорб i виявився незахопленим…
6
У густий пирiг темряви вiд низу до верху повiльно встромився промiнь прожектора. Встромився i застряг, так i не пробивши цей пирiг наскрiзь, так i не дiставшись свiтла.
Бiля машини на голiй сухiй землi сидiли шофер i Горич.
Дивилися на промiнь.
Мовчали.
– Ти пам'ятаеш, як у мiстi горiв театр? – несподiвано запитав Горич.
– Ну, – напарник кивнув.
– Це було вночi, й вогонь освiтлював усю центральну площу.
– Я не бачив, – мовив шофер. – У вiдрядження вiд'iжджав. Налагоджував виробництво дерев'яних iграшок.
Горич посмiхнувся.
– А чого це ти iграшками займався?
– Доручили. В областi вирубували лiси, а дерево нiкуди було дiвати. Ось i вирiшили тодi пустити деревину на iграшки…
– Театр теж був дерев'яним… – Горич заплющив очi. – Не можу довго дивитися на свiтло… – поскаржився вiн.
– Давай вимкнемо! – запропонував шофер.
– Почекай, я вiдiйду на хвилинку.
Горич звiвся на ноги i попрямував у темряву.
Час проходив без змiни дня та ночi, без вiтрiв. Тиша була у владi двох людей. Тiльки вони могли ii зберiгати або порушувати.
Але самi люди були у владi темряви, i, хоч вони могли запалювати прожектор, – од його променя вiяло холодом. Коли вiн горiв – темрява пiдступала впритул. Люди самi собi здавалися настiльки уразливими, що хотiлося залишити цей прожектор, залишити машину i тiкати.
Вони не зiзнавались один одному у своiх страхах. Можливо, вони навiть не зiзнавалися самi собi. І тiльки одне бажання дозволяло iм забувати про страх, про свою постiйну уразливiсть – бажання вмикати прожектор i дивитись, як його промiнь iде вгору. Промiнь був останньою надiею на те, що врештi-решт вони повернуться до нормального життя, до вiтрiв, до трав, до сходiв i заходiв сонця. Поки свiтив промiнь – жила надiя.
Горич вiдходив усе далi й далi. Нарештi зупинився й повернувся лицем до променя. Звiдси цей промiнь був невимовно красивим. Розкiшний яскраво-жовтий стовп свiтла. І навiть темрява поряд iз ним здавалася синюватою. А машини не було видно. Тiльки промiнь, мов колона, яка пiдпирае небо. Шкода, що неба не було. Адже небо – це хмари або зiрки. А тут неба не було.
– Гей! – щосили крикнув Горич i здивувався, як тихо прозвучав його голос. – Гей! Іди сюди!
«Може, це тому, що я вже давно не кричав?! – подумав вiн. – Так довго говорив пошепки…»
Побачивши перед променем силует шофера, що йде в його бiк, Горич заспокоiвся.
Якщо йде, значить, почув. А вiдстань же чимала!
Горич примружив очi.
Знову в пам'ятi виник театр, який горiв. Мiсячна нiч. Вiн проводжав Ірину, цiлий вечiр вони гуляли мiстом. Були в парку, каталися на човнi, а потiм довго сидiли на лавцi. Театр було побудовано дуже давно, але в той час вiн не працював. Старих артистiв уже не було: хто сам помер, хто зник, а новi ще не виросли. Але тодi писали, що театр ось-ось вiдкриеться. Буде прем'ера. В антрактi – буфет. Вони з Іриною збиралися ходити до театру щотижня. Збиралися ходити й дивитися на справжне життя. Говорили, що в театрi йтимуть лише п'еси Горького.
Але незадовго до обiцяного вiдкриття вiн згорiв. Горiв дуже довго. Так довго, що сотнi жителiв устигли прокинутися, встати i вийти на площу, де до ранку i стояли, доти, поки вiд театру залишилася чорна купа обгорiлих балок i дощок. Тiльки пiсля цього городяни почали розходитися. У багатьох в очах блищали сльози. Ірина теж плакала i постiйно запитувала: «Чому вони не гасили його?» Горич не знав чому i тому мовчав. Усi бачили, що його не гасили, й усi мовчали, хоча напевно кожне задавалося цим питанням. Але, напевно, не гасили тому, що не могли. Горич був упевнений, що мають бути якiсь дуже серйознi причини не гасити театр. Інакше його вiдразу б загасили, тим паче, що пожежна команда стояла за рогом. А якщо не гасили – значить, не можна було.
Горич вiдчув, що очi сльозяться.
Вони й тодi сльозилися. Все-таки пожежа тривала декiлька годин i весь цей час вони дивилися на вогонь.
– Гей, шофере! – знову гукнув вiн.
– Тут я! – вiдповiв знайомий голос iз темряви.
– Ти звiдси прожектор бачив?
– Так. Красиво…
– А знаеш, що я думаю, – Горич на секунду примружився. – Адже доки промiнь горить – вiн стае як би центром, i, хоч куди б ми вiдiйшли, ми завжди можемо до нього повернутися…
– А куди нам вiдходити? – запитав шофер. – Навiщо вiдходити, якщо навкруги гола земля й темно? І нахил постiйний…
– А по-моему, тут немае нахилу! – заперечив Горич.
– Можливо, i немае, – сухо погодився шофер. – Але машина ж сама котиться, поки ручне гальмо не пiднiмеш.
– Ну що ж, – зiтхнув Горич. – Тодi ходiмо, покотимося далi…
І вони пiшли у бiк единого орiентира. Чим ближче вони пiдходили до променя прожектора, тим менш привабливим був у того вигляд. Втрачалося вiдчуття казковостi, що виникло у Горича, коли вiн дивився на цей промiнь iз вiдстанi. Втрачались усi вiдчуття, i реальнiстю залишалися тiльки темрява та iхня машина, що до недавнього часу вважалась екiпажем прожекторних вiйськ.
Днi змiнювалися ночами, лiси – степами, i над усiм цим летiв чорний дирижабль, залишаючи позаду себе i внизу землю, час, подii, нездатнi досягти його висоти. Вiтер захоплював його за собою. Мiж ним i землею кружляли птахи, а мiж ним i небом нiчого не було. Усе було постiйним, бiльш постiйним, нiж повiтря або зiрки, адже навiть теплий газ у надрах дирижабля не остигав.
А внизу, далеко внизу i позаду, там, де час спливав дуже повiльно, насилу перебираючись через пагорби та яри, вперто тягнув бiкфордiв шнур молодший матрос Харитонов, здираючись на чергову сопку. Позаду залишилися вже чотири не захопленi нiким висоти, i це насторожувало. Здавалося, вiйна пересунулася кудись далеко, залишивши тут тил. Безлюдний тил невiдомо якоi армii.
Весна, мабуть, уже впритул присунулася до лiта. Хоча i нечасто замислювався Харитонов про календар, а все-таки жалкував, що загубив лiк дням i датам. Мiсяць вiн приблизно знав – або травень, або червень. Але як бути далi, якщо вiн не зустрiне в дорозi нiякого органiзованого життя? Адже у нього влiтку свято – 27 липня. День народження.
Бiля надломленоi молодоi модрини Харитонов зупинився i прислухався до тишi. Все навкруги немов завмерло, затамувало подих – та й сам Харитонов теж затамував подих, аби почути який-небудь iнший звук, окрiм власного. Але не почув. І не те щоб йому тужливо стало – просто захотiлося шуму, i вiн iз силою потягнув стовбур модрини на себе. Дерево заскрипiло, i надломлена верхня частина впала на землю. Харитонов нахилився, пiдняв шматок стовбура i, обламавши дрiбнi гiлки, спорядив собi посох. Із палицею йти похватнiше, хоч i ноги не болять, i все ж хоч якась зброя.
Зробивши кiлька крокiв уперед, Харитонов знову зупинився.
Перед ним росла цiла сiмейка бiлих грибiв. Молодший матрос опустився навпочiпки i, акуратно зрiзавши iх, поклав до речового мiшка.
