– Невже?
– Бiгме, не зiйти менi з цього мiсця!
– От якщо, примiром, умерти, – по-фiлософськи просторiкував Бень, – то хтiв би ся втопити в пивi.
– Та ну! Бозьо з вами, Беню, ви ж у жодну бочку не влiзете!
– Зате в мiй живiт помiститься цiлих двi! – зареготав Бень.
Тимчасом кмiтливий слуга принiс ще один кухоль пiнистого напою, котрий гiсть так само, як i перед тим, за кiлька потужних ковткiв спровадив собi в шлунок.
– Ну що, – сказав вiн по тому веселим голосом, – а тепер до справи.
– Почнiмо з мого будинку, який також е власнiстю його величностi, бо наданий менi його милiстю, – сказав бурграф.
– А може, з гармат i пороху? – чухаючи потилицю, запитав урядник.
– Устигнемо, пане Беню, встигнемо, – мовив комендант, – дайте собi спокiй.
– Так то й так, – сказав той i рушив слiдом за господарем.
Вони порахували меблi та картини, скринi та годинники, що дiсталися Бiлоскорському вiд попереднього бурграфа.
– А ще – два привиди, – додав комендант. – Вони живуть у моему домi, але я не знаю де. Померли, кажуть, рокiв сорок тому…
Пан Бень витрiщив очi, але в ту ж мить з'явився слуга з пивом, i вiн лише махнув рукою.
– Привиди, кажете? Так i запишу: «Двое душ померлих… Коли? Так… 1527 року Божого вiд чуми…»
І пошепки додав:
– Може, це не господар, а я з глузду з'iхав? Пива б пити менше… А мо' бiльше…
Далi вони вийшли з будинку i рушили до кухнi. Пан Бень уже не мiг iти прямо по кладках, а мiсив збоку грязюку.
– Куцьки, – звернув його увагу бурграф, – запишiть, пане Беню, i iх.
– Справдi, – промовив той, – стривайте-но, я iх порахую…
З цими словами пан Бень пiд голосний смiх кухарок кинувся бiгати за свиньми, а оскiльки тi щоразу розбiгалися хто куди, вiн частенько зупинявся, чухаючи пером потилицю.
– Чи то так довго лiчити пару куцьок? – смiялися кухарки – веселi жiночки з розхристаними i спiтнiлими пазухами.
– Пару? – здивувався Бень. – Та iх тутка двадцять, не менше!
– Най буде двадцять, – гукнув бурграф. – Пишiть, Беню, i ходiм на кухню.
– Записав! – вiдповiв урядник i рушив прямiсiнько до дiвок.
Тi, позбавленi чоловiчоi уваги, радi були i такому залицяльнику. З веселим вереском зграйка нiмф вбiгла до кухнi. Дарма що пузо зайняло ледь не пiвкухнi завдяки своiй щедростi пан Бень устигав пригортати всiх.
Багато ще випив i записав у той день урядник з магiстрату. Коли вiн захропiв у стайнi, перелiчуючи коней, бурграф покликав до себе слугу i сказав:
– Скажи драбам, щоб пана не чiпали, але пильнували. Б'юсь об заклад, його i воли не перетягнуть у пристойнiше мiсце. І ще вiдправ посланця до ратушi, передай бургомiстровi, що я згоден i чекатиму.
Той мовчки кивнув i рушив виконувати доручення…
А пан Бень мирно спав, усмiхаючись, як дитина.
«…А у дворi, – написав вiн, – свиней видимо-невидимо, незлiченна кiлькiсть… Та всi, як одна, хитрi, що полiчити iх – зась. У льоху стоiть дiжка з капустою, ще одна – з квашеними яблуками, що iх лишилося сто з гаком штук, i бочка з рибою…Тiльки та була така стара й смердюча, що рахувати я ii не змiг. А ще дiвчата, що iх було трое душ. У кожноi – перса пругкi та свiжi, як молодi грушi. А що в кухнi було спекотно, то я мiг рахуючи i помилитись».
Роздiл VI
Служниця попросила дозволу запалити ще одну свiчку. Ляна звела на неi стомленi очi i ледь чутно запитала:
– Навiщо, Вiрцю?
– Я не бачу вашого волосся, панi, – пояснила дiвчина, – здаеться, нiби розчiсую саму темряву.
Господиня всмiхнулась.
– Тодi запали…
Служниця перехилила палаючий пiдсвiчник до iншоi, сплячоi свiчки, яку вогонь миттю пробудив. Кiлька краплин воску, що падали на стiл, дiвчина вправно спiймала в долоню i застиглими крихтами поклала пiд полум'я.
– Не боляче? – запитала панi.
– Та нi, – весело вiдповiла Вiрця, – пече недовго.
Темрява глибше забилась у кутки, i в кiмнатi стало свiтлiше.
Служниця поклала на стiл дерев'яний гребiнь i, вiдкинувши волосся дiвчинi за плечi, запитала, чи готувати його до спання.
– Нi, Вiрцю, – вiдповiла Ляна, – я ж говорила, що не буду спати. Заплети косу…
Веселунка закусила рожеву губку i знову взялася до роботи.
– Йой, панi, – за хвилину знову весело озвалася вона, – та, бiгме, нiц не бачу…
Голос ii звучав, як весняний струмочок.
– Годi, Вiрцю, – зiтхнула панна, – не до пустощiв менi. Плети…
Коса була заплетена. Вона нiжно торкалася тонкоi Ляниноi шиi i збiгала далi, поверх ii сукнi, що в темрявi здавалась сiрою, а проте була улюбленого бiлого кольору.
Панна пiдвелася, майнувши грацiею високого, тонкого стану i пружних грудей.
– Пан Гепнер у вiтальнi? – запитала вона.
