– До вчорашнього дня я ще чекав цiеi звiстки, – прохрипiв Шольц, сiдаючи на ложi, – але тепер менi плювати на цi полiтичнi настанови…
Подумки приписавши таку змiну настрою бургомiстра хворобi, Христоф нерухомо стояв над лiжком, стежачи за ним стомленими очима. Його мужне обличчя не виражало нiчого, окрiм утоми i глибоко захованого бажання вiдпочинку.
– Важкою була дорога? – поцiкавився Шольц.
Очi кур'ера пожвавiшали i уважнiше вгледiлись в обличчя бургомiстра.
– Дякую, вашмосць. Менi не звикати.
– Не дивуйся, – крiзь кашель промовив Шольц, – сьогоднi я не бургомiстр…
Нi, Якуба Шольца терзала не лише застуда! Щось iнше робило його зморшки рiзкiшими i глибшими. І якщо застуда могла зникнути невдовзi, то iнша недуга, схоже, терзала жорстоко.
– У мене горе, Христофе, – промовив вiн так жалiсливо, що навiть кашель перестав душити йому горло, – у мене горе, i розповiсти про це можу лише тобi…
– Що ж трапилось? – запитав кур'ер.
– Мою доньку… хочуть спалити…
– Що? Спалити?
– Звинуватити у вiдьмацтвi i спалити…
– Вашмосць, – опам'ятавсь Христоф, – у вас же…
– Так, – перебив Шольц, – моя дружина безплiдна… Але не всi жiнки безплiднi… Словом, це моя позашлюбна донька.
Христоф замовк. Тепер вiн мусить бути опорою для цього чоловiка, який викликав щире спiвчуття. Застуда не полишала бургомiстра, давлячи його кашлем, а вiн, у свою чергу, кляв ii в моменти короткого вiдпочинку. Зараз вiн був схожий на рака – червоний, з виряченими очима i безсило розкинутими руками.
– У мене один порятунок, – ледь чутно промовив вiн, – едине, на що я можу сподiватися, – це на милiсть короля.
Шольц пильно подивився на кур'ера.
– Христофе, ii життя буде у твоiх руках…
Кур'ер вклонився i приготувався слухати далi.
– Король прямуе до Острога, можливо, вже на пiвдорозi… Прибудеш туди, вiд мого iменi доб'ешся аудiенцii i передаси мое благання врятувати цю невинну iстоту.
– Що ж, – важко зiтхнув кур'ер, – я можу вирушити хоч зараз, аби не гаяти часу.
– Стривай, – мовив Шольц, – ми ще мусимо як слiд сховати мою дитину тут, у Львовi, аби епископ не вчинив судилище самохiть…
Слуга, що увiйшов до покоiв, перебив його:
– Пан лiкар просить прийняти.
Шольц схопився з лiжка i, стиснувши кулаки, закричав:
– Давай сюди собачого сина!..
– Вам не на користь так кричати, мiй пане, – промовив спокiйно Домiнiк, заходячи до покою.
– Не на користь, кажеш? Ах ти виродку! Зараз я тобi покажу «користь»!
З цими словами Шольц рушив назустрiч лiкарю i щосили вчепився йому в горлянку. Домiнiк не зрушив з мiсця, так наче його не душили, а обiймали на радощах.
– Вiдповiдай, що ти робив цiеi ночi на кладовищi, iроде?
Лiкар зблiд, проте вiдповiв спокiйним, злегка здавленим голосом:
– Розкопував могилу, як ви, мабуть, помiтили.
– А моя донька?
– Хто, даруйте?
– Ляна. Що вона робила поруч iз тобою?
Новий напад кашлю змусив Шольца вiдпустити горло лiкаря i повернутися на свое лiжко.
– Трясця б тебе побила! – простогнав вiн вже звiдти. – ii за це звинуватили в чаклунствi!
Тепер уже лiкарю довелося шукати руками опори, хоч нiхто його бiльше не душив.
– Послухай мене, шарлатане, – перейшов до погроз Шольц, – якщо тебе не вiдправить на той свiт iнквiзицiя, я власноруч здеру з тебе живцем шкуру! Зрозумiв?
Домiнiк не слухав. Вiн мовчки кланявся, не протестуючи i не виправдовуючись.
– Не варто зволiкати, – промовив Христоф, обережно урвавши лайку Шольца.
Той, важко дихаючи, звiвся на ноги. Обхопивши голову руками, наче намагаючись втиснути всередину думки, котрi звiдти розповзались, вiн ледь чутно мовив:
– Найкраще мiсце, де можна сховати дiвчину, – Високий Замок… Треба попередити коменданта…
– З вашого дозволу, мiй пане, – сказав Христоф, – я зберу мiських гайдукiв.
– Вони вже довго тиняються без роботи, – промовив Шольц, – навiть не знаю, де iх нечистий носить.
– Я знайду iх…
Бургомiстр сiв за стiл i взявся писати. Кур'ер тим часом наблизився до напiвживого лiкаря i тихо промовив:
– Ви вправно фехтуете?
– Мечем не згiрш, анiж ланцетом, – гаряче вiдгукнувся той.
– Менi знадобляться вашi послуги. Дiвчина зараз у мiстi?
