– У моему домi.
– Будьте готовi вiддати за неi життя.
– Зайве про це говорити.
– Не вiдходьте вiд неi сьогоднi нi на крок, а як тiльки побачите внизу, бiля вашого дому, карету, проведiть ii туди. До зустрiчi.
– Благослови вас боже.
Лiкар тихо вийшов з кiмнати, безшумно зачинивши за собою дверi. Трохи згодом з будинку бургомiстра вийшов Христоф, а слiдом за ним – посланець до Високого Замку. Всi трое розiйшлися врiзнобiч, так що навiть найуважнiший спостерiгач не змiг би й подумати, що iх об'еднувала одна спiльна мета.
Роздiл V
Пан Бень i гадки не мав, яку важливу справу йому доручили. Зрештою, якби вiн i знав, що був единим, хто пiдвернувся пiд руку бургомiстровi, то навряд чи втiшився б iз того. Вiн прямував до Високого Замку робити черговий перепис майна фортецi. А ще нiс у шкiрянiй торбi згорнутий i запечатаний сувiй для бурграфа, що його той мав отримати у власнi руки. Інакше Якуб Шольц обiцяв усi страхiття пекла…
Пан Бень був глибоко ображений таким зайвим нагадуванням про його обов'язки. Однак пекельнi картини, змальованi осатанiлим бургомiстром, гнали його вперед, змушуючи минати усi корчми i заiзди. І навiть всемогутнiй винний дух, що долинав звiдти, не мiг його спинити. Корчмарi, що зустрiчали його широкими усмiшками та розкритими обiймами, за мить проводжали Беня гримасами подиву. Вони не впiзнавали у своему частому вiдвiдувачевi того, хто пройшов повз них, навiть не привiтавшись.
За Кракiвською брамою вiн гукнув вiзника i важко гепнувся в бричку. Слiд зазначити, що з широтою душi та серця пана Беня могли зрiвнятися тiльки ширина його плечей та розмiри черева. Тому коли вiн умостив своi чесноти в бричку, вона заскрипiла так жалiсливо, що кiнь здивовано нашорошив вуха, передчуваючи недобре. Передчуття нещасноi тварини справдились, щойно вiзник, сплюнувши, вигукнув «вйо».
Бричка повiльно прокотилася Старим Ринком, минула костел Івана Хрестителя i, так само ледве сунучи, об'iхала Лису Гору. Високий Замок похмуро виглядав своiми стiнами та вежами з-за густого мiшаного лiсу, що обволiкав його пiднiжжя.
Дорога стрiмко попрямувала вгору, i бiдолашнiй шкапi довелося непереливки. Вона хрипiла i мотала головою, час вiд часу спотикаючись об пiдступне камiння. Стривожений вiзник зiскочив на землю i взявся штовхати бричку ззаду. Пан Бень опинився в дуже незручному становищi. Вiн не мiг вилiзти слiдом за вiзником, бо тодi черево потягло б його донизу i вiн скотився б, як чималий валун. З iншого боку, через свою доброту, вiн слiзно жалiв змилену конячку.
Замкова сторожа ще здалеку почула про наближення екiпажа. Коли титанiчними зусиллями всiм трьом вдалося вибратись на вершину, кiлька озброених драбiв вийшли iм назустрiч. Зморена шкапа повалилася усiм тiлом на землю, поряд iз нею розпластався вiзник, проклинаючи все на свiтi, а найперше – зажирiлий магiстрат.
Пан Бень обережно вилiз iз брички i, поклавши перед бiдолахами потрiйну платню, вирiшив iх не турбувати i пiшов слiдом за драбами. Тi провели посланця через головну браму до подвiр'я замку, що потопало в багнi, створюючи рай для свиней. Тi могли хлюпатись майже всюди, окрiм тих мiсць, де для людей були прокладенi дошки: вiд брами до будинку бурграфа, звiдти до пекарнi i до колодязя.
З пекарнi долинав запах свiжого хлiба i чулася людська метушня. Зате в будинку бурграфа, ясновельможного пана Сильвестра Бiлоскорського, було тихо, як у могильнiй ямi.
Один з драбiв постукав у дверi. Було чути, як вiдголос блукае по стiнах, вiкнах, долинае до кожноi кiмнати i, врештi, досягнувши даху, вмовкае. Коли дверi прочинилися, на порозi постав маленький гостроносий дiдок, дiловито взявшись у боки руками.
– Чого треба? – швидко прошамкотiв вiн.
– До його свiтлостi, – коротко пояснив драб, вказавши на Беня.
Дiдок змiряв посланця швидким поглядом i, примруживши око, сказав:
– Так, так… А, це ви? Впiзнаю. Ідiть за мною.
– Ви до нас з тим же, що i завжди? – на ходу перепитав дiдок.
– Так, вiдколи його величнiсть поклав таке зобов'язання на львiвський магiстрат, ми мусимо щороку робити те саме…
– Ви тiльки з цим? – допитувався старець.
– Ще дещо особисте для бурграфа, – вiдповiв Бень.
– Еге ж, я так i подумав, що ви не просто так заявились на двi декади ранiше, – з беззубою усмiшкою пiдморгнув дiдок.
Подумки пан Бень вiддав належне спостережливостi слуги, якого ледве пам'ятав.
З-за потемнiлих дверей чувся голос бурграфа.
– У пана аудiенцiя? – запитав Бень, важко дихаючи пiсля прогулянки сходами.
– Не хвилюйтесь, – промовив дiдок, – я нiкого не впускав, отже у пана бурграфа один iз наших привидiв.
– Привидiв? – не второпав Бень.
– Так, вони мають доволi погану манеру з'являтися без попередження.
– Себто… духи?…
– Так, так. Хiба ви досi нi з ким не зустрiчалися?
– Слава богу, нi…
– Ну, тодi маете таку можливiсть.
– Та що ви, Господь iз вами!
– Зовсiм вiд рук вiдбилися. З'являються серед бiлого дня.
Дiдок постукав, i голос коменданта запросив його увiйти. Пан Бень, боязливо хрестячись, переступив порiг i вкляк, не смiючи поворухнутись.
– А, пане Беню! – зрадiв бурграф. – Гов! І чом ви перехрестились? Прогнали мого друга… Хоча, якщо вiдверто, то я сам це роблю, коли менi набридае балаканина. Ха-ха! Тодi його як вiтром здувае.
Бень почав потроху оговтуватись, схиляючись до думки, що бурграф i його слуга за цей рiк геть з'iхали з глузду.
Подали обiд, i це змусило його забути про всi жахи, якi вiн пережив за пiвдня: скажену морду бургомiстра, вихiд на Замкову гору i, врештi, вiдчуття потойбiччя, що перевершило всi жахи, доти пережитi. Обiд був на диво смачний, i доки пан Бень вiддавав йому належне, бурграф уважно перечитував адресоване йому послання.
Сильвестр Бiлоскорський був середнього зросту, мiцноi статури, але вже в лiтах чоловiк. Довге сиве волосся, як туман, спадало йому на плечi з високого i зморшкуватого чола, пiд яким, прикриваючись дугами брiв, виднiла пара жвавих синiх очей. Шрам на лiвiй щоцi i зламаний нiс виказували в ньому старого солдата, якому посада коменданта наймогутнiшоi на Галичинi фортецi дiсталася зовсiм не задарма. Над гострим виголеним пiдборiддям мiстився широкий рот, завжди готовий розтягнутися в дружнiй усмiшцi.
Вiн зосереджено читав, доки пан Бень поглинав пироги з капустою, запиваючи iх пивом зi здоровенного кухля.
– Ну, що, мiй друже, ви готовi провести опис майна його величностi? – запитав бурграф, коли гiсть усе ум'яв i випив.
– Авжеж, – вiдповiв пан Бень, витираючи губи, – це чудове пиво додало менi наснаги.
– Тiльки вчора привезли ченцi. Свiже-свiжiсiньке, – похвалився бурграф.
– Впiзнаю, впiзнаю, – вдоволено мовив товстун, погладжуючи черево, – бернардини?
– Бернардини, – вiдповiв комендант, – а як ви вгадали?
– Тiльки вони вмiють зварити так, що одним кухлем не нап'ешся, – вiдповiв Бень, – скажiть, а його у вас багацько?
– Та хоч утопися!
