І незчулась, як зуспiли
Днiпровi дiвчата —
Та до неi, ухопили,
Та й ну з нею гратись,
Радiсiнькi, що пiймали,
Грались, лоскотали,
Поки в вершу не запхали…
Та й зареготались.
Одна тiлько русалонька
Не зареготалась.
[Киiв,
1846, 9 августа]
В казематi
Моiм соузникам посвящаю
Згадайте, братiя моя…
Бодай те лихо не верталось,
Як ви гарнесенько i я
Із-за решотки визирали.
І, певне, думали, коли
На раду тиху, на розмову,
Коли ми зiйдемося знову
На сiй зубоженiй землi?
Нiколи, братiя, нiколи
З Днiпра укупi не п’емо!
Розiйдемось, рознесемо
В степи, в лiси свою недолю,
Повiруем ще трохи в волю,
А потiм жити почнемо
Меж людьми як люде.
А поки те буде,
Любiтеся, брати моi,
Украйну любiте
І за неi, безталанну,
Господа молiте.
І його забудьте, други,
І не проклинайте.
І мене в неволi лютiй
Інколи згадайте.
[1847, Орська крiпость]
I
Ой одна я, одна,
Як билиночка в полi,
Та не дав менi Бог
Анi щастя, нi долi.
Тiлько дав менi Бог
Красу – карii очi,
Та й тi виплакала
В самотинi дiвочiй.
Анi братика я,
Нi сестрички не знала,
Меж чужими зросла,
І зросла – не кохалась!
Де ж дружина моя,
Де ви, добрii люде?
Їх нема, я сама.
А дружини й не буде!
[Мiж 17 квiтня i 19 травня 1847, С. – Петербург]
II
За байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили козак
Встае сивий, похилий.
Встае сам уночi,
Іде в степ, а йдучи?
Спiва, сумно спiвае:
– Наносили землi
Та й додому пiшли,
І нiхто не згадае.
Нас тут триста як скло!
Товариства лягло!
І земля не приймае.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
По своiй по землi
Свою кров розлили
І зарiзали брата.
Кровi брата впились
І отут полягли
У могилi заклятiй. —
Та й замовк, зажуривсь
І на спис похиливсь.
Став на самiй могилi,
На Днiпро позирав,
Тяжко плакав, ридав,
Синi хвилi голосили.
З-за Днiпра iз села
Руна гаем гула,
Третi пiвнi спiвали.
Провалився козак,
