Привик я трохи, i менi
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих,
Моiх кровавих тяжких сльоз.
А iх чимало розлилось
На марне поле. Хоч би рута,
А то нiчого не зiйшло!
І я згадав свое село.
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовинi…
І жалем серце запеклось,
Що нiкому мене згадати!
Дивлюсь – твоя, мiй брате, мати,
Чорнiше чорноi землi,
Іде, з хреста неначе знята…
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я нi з ким не подiлю
Мою тюрму, моi кайдани!
1847, мая 19 [С. – Петербург]
VIII
Садок вишневий коло хати,
Хрущi над вишнями гудуть.
Плугатарi з плугами йдуть,
Спiвають, iдучи, дiвчата,
А матерi вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечiрня зiронька встае.
Дочка вечерять подае,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дае.
Поклала мати коло хати
Маленьких дiточок своiх,
Сама заснула коло iх.
Затихло все, тiлько дiвчата
Та соловейко не затих.
[Мiж 19 i 30 травня 1847,
С. – Петербург]
IX
Рано-вранцi новобранцi
Виходили за село,
А за ними, молодими,
І дiвча одно пiшло.
Подибала стара мати
Доню в полi доганяти…
І догнала, привела;
Нарiкала, говорила.
Поки в землю положила,
А сама в старцi пiшла.
Минули лiта, а село
Не перемiнилось.
Тiлько пустка на край села
Набiк похилилась.
Коло пустки на милицi
Москаль шкандибае.
На садочок позирае,
В пустку заглядае.
Марне, брате, не вигляне
Чорнобрива з хати.
Не покличе стара мати
Вечеряти в хату.
А колись… Давно колись-то!
Рушники вже ткались,
І хустина мережалась,
Шовком вишивалась.
Думав жити, любитися
Та Бога хвалити!
А довелось… нi до кого
В свiтi прихилитись.
Сидить собi коло пустки,
Надворi смеркае.
А в вiкно, неначе баба,
Сова виглядае.
[Мiж 19 i 30 травня 1847, С. – Петербург]
X
В неволi тяжко, хоча й волi,
Сказать по правдi, не було.
Та все-таки якось жилось.
Хоть на чужому, та на полi…
Тепер же злоi тii долi,
Як бога, ждати довелось.
І жду ii, i виглядаю,
Дурний свiй розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжi волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйнi поховають,
Що не в Украйнi буду жить,
